Рекламувати на сайті, присвяченому архітектурі, бар - це було б занадто. Тим більш, бар давно вже нечинний.
Звичайно ж, в Сваляві є ще й дещо смачненького для естетів та краєзнавців. Тільки майте на увазі: до того десерту шурувати треба буде пішки чималий шмат дороги. Але десерт того вартий, обіцяю.
Отже, припустімо, ви, як і я, потрапили сюди залізницею (якщо навіть і автобусом, різниця мала: авто- та залізничний вокзали поруч, їх розділяє лише страшненький ринок). Припустімо, ви вже знайшли бар "Дракула", ратушу, сфотографували досить фотогенічний центр міста, де фоном слугують зелені гори, на задньому плані червоніє шпиль костелу, а на авансцені поблискує дешевими куполами та аляповатими розписами православна церква. Тепер, припустімо, ви стоїте спиною до ратуші і роздумуєте, куди йти далі.
Ліворуч. Орієнтирами слугують меморіал загиблим в Другій світовій війні, урядовий будинок, далі - місток через бурхливу річечку з передбачуваною назвою Свалявка. За Свалявкою відразу примостилася маленька церквиця, вхід до якої стережуть відраз два розіп'ятих Ісуси. Ні, в очах в мене не двоїться. До кислуватого закарпатського вина ще півдня.
Далі - ууууууууух! Спочатку здається, що це індустріальні руїни якогось промислового гіганта. Лише підійшовши ближче, розумієш, що то зводять новий величезний храм. Його викручені, мазохістичні верхівки привертають увагу, цікаво, яким він буде після здачі об'єкту в користування?
Вулиця повільно підіймається догори, час від часу приймаючи в себе потічки бічних провулків. Нам потрібен той, що за номером два ліворуч від гігантського скелету майбутнього костелу (церкви?). Це вже не Свалява, а її присілок Бистрий. Певно, за назвою стрімкого канальчику, який щодуху летить згори до Свалявки.
Далі - тільки вгору. Кілометрів зо два потрібно пройти серед прибраних хаток та чистеньких, засаджених квітами дворів. Гори оточують ваш шлях на чемній відстані, але зусібіч. Іноді десь рохкає кабанчик чи м'явкоче котик. Підйом не такий старшний, як здається спочатку.
Тепер дивіться праворуч. Гарно? Я не змогла стримати захопленого "Вау!", але мені сприяло небо: половина його обважніла від чорних хмар, іншу розривали промені сонця.
Михайлівську (чи Миколаївську? Джерела плутаються) церкву звели, кажуть, у 1588-му році. Навіть не дивлячись на пенсійний вік та дещо згорблену від старості статуру, храм не втратив своєї привабливості. Якщо не рахувати скансену в Ужгороді, дерев'яних перлин Закарпаття до свалявської церкви мені бачити не доводилося. Сподобалось.
Від первісного ядра храму (1588) збереглися зруби бабинця та нави з заломами. Другий будівельний етап в історії церкви почався у 1759-му, коли проходив капітальний ремонт святині.
Храм скоадається з трьох різних за висотою об'ємів, в кожного з яких - свій дах, що не заважає сприймати церкву як єдину та гармонійну споруду. Колись глави церкви були пофарбовані в синій, червоний та білий кольори (як у "Аквафреш").
Біля церкви - новенька біла дзвіниця, маленький впорядкований цвинтар та - ну звичайно ж - туалет. Храм діючий. Щоб потрапити досередини, варто лише попросити ключі в другій від церкви хаті з протилежного боку вулиці. Проведуть і дозволять фотографувати. Шкода, але особливо інтер'єрам нічим похвалитися.
У 1972 році храм реставрував відомий архітектор І. Могитич.
