Повернімося до вже згаданої Анни Шепінг. Її бездітний син Домінік успадкував Ярмолинці і мав намір переписати їх своєму племіннику (?) Францішку Марковському. Та характер у племінника був ще той, дядько на щось там образився - і маєток продав, а сам виїхав до Венеції.
В 1757 р. Ярмолинці купив генерал-лейтенант Павло Старжинський - щоб у 1772 р. продати ярмолинецький ключ Войцеху Сцибору-Мархоцькому. Восени 1781 р. він приймав у Ярмолинцях короля Станіслава Августа Понятовського, котрий їхав з Кам'янця. А вже у 1782 р. Сцибор-Мархоцький помінявся з кавалером обох польських орденів Яном Онуфрієм Орловським: він тому Ярмолинці, а той йому Миньківці. Так в моєму дитинстві дівчатка мінялися календариками. В 1785 р. Ян Онуфрій відкупив у Юзефа Швірського сусідні Маліївці. Мав ще Кутківці та Пронятин під Теребовлею. Багатий дядько був - і мав кошти на відмолювання гріхів: розбудував у Ярмолинцях монастир бернардинів, який заснували його швагри брати Старжинські. Та родинним гніздечком були вибрані Маліївці - Ярмолинцям не пощастило.
Син Яна Онуфрія, маршалок проскурівської шляхти і мальтійський лицар Адам Орловський (1780-1848) успадкував великі маєтності батька. Так як бернардинський монастир було закрито після польського повстання, Адам звів нову католицьку святиню - Петропавлівський костел, переживши кілька пертурбацій, дотяг до наших часів і навіть є діючим. Молодший син Адама Олександр Орловський (1817-1893) був наступним власником містечка. До речі, його старший син Ксаверій Франциск (1862-1926) від другого шлюбу з Клементиною Талейран-Перігор був першим послом відродженої Польщі у Бразилії та Іспанії. Саме йому в свій час дісталися у спадок і Ярмолинці - хоча урізноманітнити своє життя дипломат міг і в іншому своєму маєтку в баварському Фінкелі (Winkel). Міг, та коли молодший брат Мечислав (одружений з дочкою нью-йоркського банкіра Самсона-Лівінгстона) втопив Маліївці у боргах, а потім емігрував за кордон, Ксаверій Франциск продав баварський замок - і викупив ярмолинецький ключ, яким і володів до 1917 р. Близько 1880 р. в ключ входили також села Томашівка, Стара Соколівка, Глушкове і Слобідка Глушковецька, Нове Село і Вербка.
В першій половині ХІХ ст. у містечку були розвалини замку та невеликий двір з садком у центрі поселення, колишнє гніздечко Войцеха Мархоцького. Якщо Орловські бували в Ярмолинцях, зупинятися мусили у бернардинському кляшторі або у великому старовинному заїзді, що стояв напроти ринку. Так як ярмолинецькі ярмарки (Миколаївський та на Петра і Павла) гриміли на все Поділля, заїзд користувався популярністю. Під ярмарковий бізнес Адам Орловський звів у Ярмолинцях фабрики з виготовлення сукна, капелюхів та сідел, кілька складів - і привіз у подільську глибинку ремісників-колоністів з Німеччини. Не так щоб самі працювали, як щоби подоляків майстерності навчали. Все б добре - і бути б Ярмолинцям ситим гніздечком капіталізму, та місту катастрофічно не вистачало води, тож всі фабрики були перенесені в Дунаївці. Ось таке от бігство з пустелі.
Резиденція у Ярмолинцях теж була дитям випадку: у 1859 р. російський цар Олександр ІІ, перебуваючи у Києві, забажав наступного року побачити Кам'янець-Подільський - причому так, щоб по дорозі ще й до Олександра Орловського заїхати. Пам'ятав його ще випускником юнкерської школи у Петербурзі - тоді вони навіть трішечки дружили. Такого гостя б зустрічати у розкішних Маліївцях - але ті не при дорозі були тоді (і є зараз). "Не при дорозі" слід розуміти буквально: доріг до казкової резиденції Орловських - ну, таких, щоб не соромно перед монархом - не було взагалі. І ця традиція ревно підтримується сучасниками. Р.Афтаназі згадує ще якісь придворні інтриги, які мали перешкодити відвідинам Маліївців царем. Коротше, Орловський йде ва-банк: вирішує зустріти старого приятеля у Ярмолинцях, чудово розуміючи, що за рік нічого велико-бундючного не збудуєш. Ну і нехай: є отой вже згаданий старовинний заїзд (ще з XVII ст.!) - його й перебудуємо. Тим більш, дорога йшла якраз між бернардинським монастирем та заїздом.
Одноповерховий гігантський заїзд (50 м завдовшки та 25 м завширшки - і це нагадує про подільські караван-сараї) грів свій головний фасад на сонечку з південного боку. З північної сторони був невеликий схил. Посередині був проїзд для коней - ну кажу ж, таки караван-сарай як він є. Кімнати для гостей розташовувалися вздовж стін. Стелі у всіх помешканнях були склепінчасті.
Орловські не надто мудрували: поверхів не добудовували, планувальну структуру майже не тривожили. От вікна в центральній частині царського заїзду так, змінили, розтесали, зробили великими. Кутові восьмибічні вежі - от їх трохи підвищили, таке от орловське ноу-хау. В нішах башт стояли бюсти (гіпотетично - античних мислителів). Вестибюль (хол? коротше, перше вхідне приміщення) було велике за розмірами і оформлено дерев'яними панелями у нео-готичному стилі. Вище йшли фрески авторства Фортуната Кутиловського. З холу через дубові двері можна було увійти до їдальні (довжина 21, ширина - 6 м). Її стіни також до половини висоти були вкриті нео-готичними дерев'яними панелями. Зі склепінь стелі звисали велетенські світильники. Вікна виходили на північну терасу, звідки по сходах можна було спуститися до саду. По обидві сторони дверей до саду висіли картини, які зображали палаци в Маліївцях та Мурованих Курилівцях (таки вони ж близнюки!). Напроти розташовувався мармуровий камін з дзеркалом над ним - а також портретами Янтонія Красицького та Яна Онуфрія Орловського. Меблі та оформлення їдальні (дубові буфет та лавиці, дубовий же годинник на стіні, неоготичні стільці та крісла, фортепіано, мисливські трофеї, стелаж зі зброєю) походили з 1860-х рр. Увечері вікна занавішували зеленими шторами, прикрашеними гербами Орловських.
Про інші помешкання відомо набагато менше: було три ампірні салони на першому поверсі, а ще великий салон та бальна зала. Стіни всіх цих кімнат прикрашали картини фламандської та італійської школи. Почесне місце займали "Свята родина", котру приписували Рафаелю, та "Зняття з хреста" Рібери (ця - з родинної колекції Талейран-Перігор). В палаці була також непогана збірка картин ХІХ ст.: Юзеф Брандт, Генрік Семірадський (в тому числі знамените полотно "Танок серед мечів"), Юліуш Коссак і інші славетні поляки тієї доби. Ну і куди ж без родинних портретів.
І ще щось було - увага! Увага! В Ярмолинцях зберігалася статуя роботи Віктора Бродського. ЩЕ ОДНА. На жаль, Р. Афтаназі ніяк не описує скульптуру - а шкода, адже це була б робота волинського майстра № 2 в Україні. Були також колекцїї бронзи, севрської порцеляни і столовий сервіз Капо ді Монте (Capo di Monte). Більшість цінних речей ще до Першої світової перекочували з Ярмолинців у Маліївці.
Так як екс-заїзд "під царя" стояв ледь не на торговищі, на великий парк розраховувати не доводилося. Був невеликий сад на південний схід від споруди. Вздовж головного фасаду ріс живопліт - біля нього влітку виставляли екзотичні рослини з теплиць. З північного боку знаходилася чимала господарська частина - з флігелями, кухнями, пекарнями та стайнями. До маєтку вела через браму доріжка. Далі тягнулася ярмаркова забудова, набудована Адамом Орловським в 1831 р. Торгові приміщення і склади утворювали кілька невеликих вуличок, які оточували площу, яку невідомо чому називали Плац Рояль (може, тут для Олександра ІІ щось влаштовували?). Цілий рік Плац Рояль стояв пусткою - і змінювався кардинально в часи ярмарків. Оборот ярмарку станом на кінець ХІХ ст. складав 1,2 млн крб. Тут торгували кіньми, збіжжям, хутром, тканинами, возами, чаєм, товарами аж з Лодзі, тут відбувалися спортивні змагання, ставилися п'єси та гралися концерти на потіху ярмаркуючих.
В якості гостьової резиденції Орловських колишній заїзд прослужив з 1860 р. аж до Першої світової. На ярмарки ж не лише селяни їздили - знать теж любила шопінг, тож в часи ярмарків у маєтку проходили бали та прийоми.
За описами щось мало на сучасну санепідемстанцію схоже, якщо чесно. Особливо підозріле місце - я б ставила радше на околиці сучасного ринку, ніж на виїзд в бік Нігина.
Хоча головною архітектурною домінантою містечка Р.Афтаназі вважав все ж колишній бернардинський костел (1761-1785) - один з найгарніших на Поділлі. Фасад храму декорували чотири іонічних пілястри, а на аттику була встановлена фігура Мадонни. Храм вирізнявся чималим куполом, а у вівтарі висів образ Богоматері (копія відомої картини Мурільйо). Також у святині була статуя фундатора Павла Старжинського, виконана з карарського мармуру. Від містечка кляштор оберігав мур з тесаного каменю. В мурі були стрільниці - на час його побудови про обороноздатність все ще доводилося піклуватися. В північно-західному куті муру стояла шестибічна дзвіниця. За храмом стояв чималий корпус келій. Коли у 1831 р. костел перетворили на православну церкву, його викрасили у яскравий колір, а інтер'єри змінили. У 1881 р. храм перебудували у неоросійському стилі, повністю вбив всю красу споруди. Поки зводилася нова католицька святиня, меси правили у цвинтарній каплиці.
Зараз монастирський бернардинський храм все ще є, існує, але радості від нього жодної: це страшна, страшнюча Троїцька церква поруч з базаром, з самоварними куполами і негармонійною шатровою дзвіницею (1891). Зберігся і келійний корпус.
Петропавлівський костел (він зберігся) зведено з маліївецького каменю. На час побудови храм стояв на найбільшій площі Ярмолинців. Зараз найбільша - перед міськрадою. У 1867 р. склепіння нави костелу завалилося. Відбудову почали аж у 1913 р. - вчасно, за рік до війни. В парафіяльний храм з бернардинського свого часу встигли перенести біло-золотий головний вівтар з копією картини Мурільйо, а також мармуровий надгробок Яна Онуфрія Орловського, надгробки Адама і Олександра Орловських, образи св. Ганни та Антонія Падуанського. Розпис парафіяльного костелу виконав друг родини Орловських Фортунат Кутиловський. В радянські часи у храмі був будинок культури з кінотеатром і концертним залом (і танцювальним майданчиком за парканом), а потім палац піонерів (на другому поверсі був гурток авіамоделювання). Зараз костел мало нагадує себе ж зі світлин сторічної давнини.
