Карта

Координати: 49°10′30″ пн. ш.26°55′45″ сх. д.

Близько 1,2 тис. жителів. 

В це село туристи їдуть за шедевром - і правильно роблять. Вказівники на трасі Житомир-Чернівці про шедевр завбачливо попереджають (Покровська церква-фортеця), тільки трохи прибріхують. Там не 3 км до храму, там всі 5 буде точно.

Про те, що у Сутківцях є ще й руїни замку, попереджає вже інший вказівник, встановлений у 2016 р. безпосередньо біля фортифікованої святині. Теж потрібна річ. Хай від твердині залишилося небагато, та й такі рештки можуть багатьох зацікавити. 

А от на бренді Каліостро в селі поки ніхто заробити не береться. Був він тут, не був - все одно поки що селянам не до нього. 

Ну, давайте про унікальну і справді гарну Покровську церкву - і про Сутківці.

Село лежить приблизно в 5 км. від Ярмолинців (по прямій - якщо ви пташка. Дорогами - ну або нашим бездоріжжям - беріть кілометрів 6-8), на річці Ушиці. На трасі Чернівці-Житомир, проїхавши Ярмолинці, побачите вказівник на Сутківці - це перший поворот направо з Ярмолинців. Село справедливо пишається своєю Покровською церквою - важко знайти книгу з мистецтва України, а чи хоча б шкільний підручник з історії, в якому б не було фотографії цього храму. Зараз важко повірити, але в 1960-ті роки церкву на повному серйозі хотіли виключити з реєстру пам'ятних споруд України. На щастя, до великого вандалізму не дійшло.

Дійшло до малого проте. У 1990-х рр. селяни своїми силами як могли і як розуміли взялися храм ремонтувати. Вдягли у цементну шубу. замазали фрести XVI століття. Стіни під "шубою" не дихали, всотали багато вологи - коротше, у 2006 р. споруду визнали аварійною. Схаменулися. Нарешті. 

В тому-ж таки 2006 році з'явилися повідомлення про те, що в Сутківцях планують влаштувати архітектурно-історичний заповідник. Не було його і нема. 

Планувалося, що реставрація інкастелізованої церкви закінчиться у 2008 році (насправді вона тривала до весни 2010 р.). Держава виділила 900 тисяч гривень на реставрацію храму-фортеці. За проектом архітекторів Олени Пламеницької (1990) та її доньки Ольги Пламеницької (2007) були відновлені старі форми дахівки. Але до проекту було багато запитань у інших фахівців, наприклад, В.Вечерського. 21 жовтня 2009 р. група київських архітекторів вивчала хід реставраційних робіт у Сутківцях - і була вражена безгосподарністю та занепадом. Суперечки щодо реставрації Покровської церкви не вщухають і досі. 

Церкву планувалося вкрити черепицею, хоча керівник робіт, Микола Чорний, і був проти такого. Казав, з черепицею мороки багато: і чистити її доведеться часто, і недовговічна вона. В результаті вкрили гонтом, що теж чудово і більш автентично для Поділля. 

Почищено було й бойовий ярус святині - звідти вивезли 120 (!!!) машин сміття - гумус та інші неприємності, які осідали там протягом десятиліть. В січні 2007 року йшла повним ходом реставрація стовпа, на якому фактично церква й тримається - фото цього шедевру середньовічної інженерної думки є в галереї поруч.

В Сутківцях планувалося влаштувати також кафе і готель - адже навіть в райцентрі, Ярмолинцях, немає жодної можливості заночувати туристам. Та з цим поки що туго. Пройшло вже кілька років, церква дожила до власного літнього фестивалю, але готель як був примарною мрією. так і залишився.

А ще в ті роки подейкували, що якась турецька кампанія зацікавилася відродженням... сутковецького замку! Начебто планували його відбудувати, все як має бути - чотири вежі і стіни. (Поки що, нагадаю, є одна вежа, рови і зламаний зуб ще однієї вежі - все). Теж, на жаль, маніловщина. 

Треба ж сказати кілька слів про історію Покровської церкви, ну треба ж?

Стоїть вона на горбку посеред села. Проїхати та не зауважити її неможливо:  споруда розмістилася обабіч головної сільської дороги. Проїхавши майже через всі Сутківці, повз ферми та будівлі сільради, зупиняєтесь біля пам‘ятника загиблим під час Другої світової війни, якраз поруч з сільським магазином - і з храмом.

Фактично сутковецька церква - справжній невеликий оборонний замок. В Україні збереглося кілька інкастелізованих святинь (Шарівська церква і взагалі поруч), та Сутківці, безперечно, найцікавіші і найофотогенічніші з усіх. Збудовано храм за найпоширенішою версією  1467 року. Так, версій кілька - і вони різняться. Деякі датують храм ХІІІ ст., інші кажуть, що збудували церкву в середині наступного, XVI-го століття.

У плані споруда має вигляд рівнораменного хреста з заокругленнями на чотирьох кінцях. На трьох кінцях хрестового плану стоять три муровані абсиди, схожі на замкові башти з амбразурами, а на четвертому кінці до 2008 року стояла псевдо-російського стилю дзвіниця, знизу мурована, зверху – дерев‘яна. Храм змінив свій вигляд на псевдо-російський під час реконструкції 1903 р. Саме тоді було втрачено ґонтовий стрімкий середньовічний дах (його видно на старих світлинах храму), замість якого надбудували псевдо-російську баню. Зараз в храму відновлені історичні форми даху.

Храм двоповерховий: на першому поверсі міститься власне церква, а верхній поверх мав оборонне значення. На бойовий ярус я мала змогу вилізти двічі, коли храм реставрували. 

В центрі храму знаходиться великий стовп, на який спираються чотири склепіння, по одному на кожному кінці хрестового плану. Кожне склепіння схоже на ковпак з шістьма ребрами. Кожна абсида має по невеликому круглому вікну з гратами, а на західному боці містяться двері. Нижче вікон у кожній абсиді було по три амбразури, але свого часу їх замурували. В січні-2007 під час реставраційних робіт було виявлено сліди старих фресок біля входу до святині.

На верхньому поверсі в кожній боковій апсиді міститься по п'ять бійниць, а по верху муру йде широкий гзимс з арками на кам‘яних кронштейнах, в цих арках теж були бійниці, зараз замуровані.
Кожна башта церкви-фортеці вкрита конусовим дахом. 

Церква збудована з вапняку на цементі, склепіння складено з широкої цегли з повздовжними жолобками. На одному з дзвонів є напис слов‘янською в‘язью, а в церкві при вході, ліворуч – кам‘яна могильна плита Івана Васильовича Сутківського. Він був останнім представником роду Сутківських - і помер у 1693 р. Після того село в якості весільного посагу Варвари Сутківської відійшло до Івана Балабана. Певний час Сутківці належали цьому знаному українському роду. У кінці XVII ст. маєтність переходить до графів Грабянок. 

В Сутківцях є не лише церква.

І Сутківці, і Ярмолинці свого часу належали до одного роду й мали оборонні замки. Зберегти до наших часів хоть щось з тих часів пощастило лише Сутківцям. "Повинен залишитись тільки один" (С)? Без коротенького екскурсу в історію сусіднього райцентру нам не обійтися.
Ярмолинці стають відомі з 1407 р., коли цю місцевість король Владислав-Ягайло дав якомусь Ходькові Кроату (можливо, хорвату за національністю?) “за його вірну службу - на вікі вічні йому, і його дітям, і його намісникам” з обов‘язком служити “копієм і двома стрільцями”.

Син Ходька Олехно (Олександр) здобув 1455 р Магдебурзьке право для Ярмолинців. Онуки Ходька, шляхтичі середньої руки, поділилися маєтками: один з них - Дахно - залишився власником Ярмолинців і став називатись Ярмолинецьким, а другий, Федір, одержав суміжне село Сутківці і став, зрозуміло, Сутківським.

Сутки польською мовою перекладаються так, що всі починають хихотіти і ховати очі. На Поділлі, стверджує Ольга Пламеницька, сутками називали вузькі проходи між будинками, вузесенькі провулки. Якщо на село погялнути з небес (а ми так і зробили у червні 2016 р.), видно, що Сутківці скроєні з кількох видовжених мисів. Логічна, виходить, назва. 

Ю. Сіцинський, відомий дослідник подільських старожитностей, припускав, що місцеву твердиню звів Федір Олехнович Сутківський ще в І половині XV ст., на що вказує однаковий спосіб кладки мурів як замку, так і церкви. Замок, скоріше за все, було збудовано на місці більш давнього, дерев'яного. Село лежало якраз на горезвісному Кучманському шляху, тому фортеця була тут конче необхідною - і просто змушена була стати мішенню для татарських набігів. Так, 1567 року фортеця була знищена, але невдовзі відбудована. Останні перебудови замку виконав 1623р. Олександр Балабан, одружений з останньою з Сутківських Варварою (Барбарою).

Руїни фортеці лежать на горі, що виходить хребтом над Ушицею, та захищені з обох боків стрімкими узбіччями. Пройдіть трохи від церкви вздовж річкового каньону - і невдовзі ви побачите башту замку на протилежному березі.

Площа квадратового замку невелика, бік квадрату - 60 м. На кожному з чотирьох рогів свого часу була башта, але з них до наших днів збереглася лише одна, північно-західна, хоча до Другої світової війни руїни складалися з двох башт. Від другої зараз лишились лише фрагменти фундаментів. Башти були п‘ятигранні, в плані квадратні з стороною 15м., з одним зрізаним рогом, яким башта прилягала до замкового кута. За лінію оборонних стін башти виходили на 8 м. Товщина мурів була близько 3 м., товщина стін башт - до 3,5 м.

З тих сторін, з яких замок був не захищений самою природою, було вирито широкі (15 метрів) рови. Збережена башта колись була триповерховою, в нижньому поверсі на широких боках було по 2 амбразури, на другому поверсі по три, а на третьому - знову по дві. В‘їздна брама була в центрі північно-західної куртини. Невідомо, якою була забудова території замку.

В кінці XVII ст. твердиня втрачає своє оборонне значення і починає руйнуватись. В збереженій башті зараз всередині завали сміття, навколо порпаються сусідські кури. Крім башти, до наших часів дійшли фрагменти мурів, також просліджуються залишки мосту, який вів через рів до замку.
Є багато легенд про Сутківську твердиню. Так, розказують, що на замчищу на горі біля башт у великі релігійні свята можна побачити багато людей в білих опанчах та кожухах. Особливо часто їх бачать начебто на Великдень, тоді навіть можна почути під землею дзвони, якщо прикласти вухо до землі. Говорять також, що ці видіння дано побачити лише щасливій та чистій душею людині.

Церква-красуня могла зникнути з карти України. Радянська епоха була досить жорстокою де церкви-воїна, а реставраційні роботи в 2000-х роках - занадто довгими і непевними. Після реставраційних робіт, проведених за проектом київського архітектора Ольги Пламеницької, споруда має новий ґонтовий дах, за станом будівлі наглядає священик. Стан все одно дуже невеселий: зима без даху на будівлю погано вплинула, всередині через це пліснява. Сам проект теж чимало критикують, але я не спеціаліст, тому про це не писатиму. 

В 2009 році я писала: "Фотографії церкви від січня 2009 р., на жаль, актуальні і на листопад-2009. Центральна частина храму так і не була накрита. Добре, що літо було посушливе. Часті осінні опади причинили зволоження унікальної споруди на всіх ярусах, зафіксовано тріщини на склепіннях і стінах церкви. Тепер Сутківцям потрібно не кілька тисяч гривень на встановлення гонту, а значно більша сума на просушування і укріплення пам'ятки. Соромно".

Я побувала в церкві знову 29 квітня 2010 року. Всередині й справді багато вогких плям на стінах. Біля тимчасового фанерного вівтаря - тріщина в стіні. Непокоять і нервюри над вівтарем.

Храм знову діючий, свого священика в Сутківцях немає - тож молоденький батюшка на той момент приїздив з Ясенівки. У 2016 р. у храма був вже інший настоятель, старший за віком. Він все так само скаржився на аварійний стан будівлі. Віруючих сюди ходить небагато, парафія бідна. 1 травня 2010 р. в храмі перебувала якась "чудотворна" ікона, яка їздила Україною у турі. :)

А от уявіть собі! Він був, а ви ні. Не соромно?

Про те, що в подільському селі ймовірно бував цей граф-шарлатан, я дізналася з достатньо приперченої романтизмом книжки Здзіслава Скрока "Podolska legenda".  Ну, Каліостро в даному випадку виступав локомотивом іншого прізвища, значно менш відомого - Гребінки (Граб'янки). 

Бернард Граб'янка, галицький ловчий, на початку XVIII ст. переїхав з рідного Мазовша на Поділля, де й помер у 1737 р. Онук його, граф Тадеуш (1740-1807), лівський староста, став чи не найдивакуватішим з усіх представників роду Граб'янок. Був масоном, мартиністом, ілюмінатом (оце коктейль!) і - як пише З. Скрок - "фантастом". Мав гарну освіту і гострий розум, мріяв про реформи і переустрій світу - і домріявся до релігійного і політичного містицизму.

Кінцевою метою своїх реформ граф Тадеуш бачив зовсім вже щось дике - хотів заволодіти Палестиною, Сирією, Туреччиною і частиною Африки. У французькому Авіньйоні подільський шляхтич утримував власним коштом не лише дім, а й храм, при якому діяла секта Нового Ізраїлю (1788).

Секта мала чимало прихильників - і серед аристократів, і серед простолюдинів. Граб'янку поетично - як "падшого ангела Поділля" - описав у своїй останній книзі польський письменник Єжи Сєверський - і прирівняв свого героя до філософа-містика Сведеборга. 

Граб'янкове життя, розірване між Поділлям та Авіньйоном, і смерть у петербурзькій Петропавлівській фортеці - тема ве-е-е-еликого окремого матеріалу (треба подумати над цим), але нас цікавить наступний факт: саме на запрошення графа-дивака в подільських маєтках Граб'янки побував інший дивак, більш знаний - Джузеппе Бальзамо, він же Каліостро.

Граб'янка мав титул графа Сутківського, та маєтків мав до біса (скажімо, в  Райківцях недалеко), тож Джузеппе Бальзамо міг мешкати як там, так і тут.

Все-таки хочете містики? Процитую великого її знавця, письменника В. Єшкілєва:

За свідченням Садик-паши, Каліостро, перебуваючи в Україні у 1789-1790 роках, склав для місцевих вільних мулярів, що підпільно протистояли монархії Романових, проєкт «Республіки світла» – польсько-української федеративної держави (унії), таємним урядом якої мали стати тамплієрські ложі Суворого Чину (3), засновані подільським шляхтичем графом Т. Грабянкою у власних маєтках – у селах Сутківці, тепер Ярмолинецького р-ну (1775), та Остапівці, тепер Городоцького р-ну (1788) (див. Ходоровський М. Масонство і Україна, Київ. – 2004, с. 93).

Саме у Сутківцях жив деякий час таємничий Верховний Маґістр Каліостро, Верховний Ієрофант Мемфісу 96 градусу. Для Грабянки він видобував «філософський камінь» та еліксир вічної молодости, а також на прохання графа розробив для майбутніх українських лож особливий ритуал «Непереможного Скіфського Сонця» (инша назва: «Великий Царський ритуал Атаґарзіса – Великого Скіфа») у 14 градусах (4). За деякими поважними свідченнями, сьогодні у цьому ритуалі успішно та плідно працюють чотири Капітулярні Філософські ложі українських вільних мулярів. В епоху Садик-паши таких лож було більше 20 (про перебування Каліостро у Сутківцях див. Bakounine T. Le repertore biographique des francs-macons russes. – Paris. – 1967).

Можливо, Садик-Чайковський був пов’язаний з містичною традицією ритуалу «Великого Скіфа». Він повідомляє, що читав Конституцію «Республіки світла», написану рукою самого Каліостро французькою мовою. Він також повідомляє, що цей документ є найбільшою та найшанованішою святинею Великої Ложі ритуалу Великого Скіфа і під час ритуальних праць перебуває на престолі достойника, що має найвищий 14 градус з особливим титулом «Обраного Великого князя і Митрофорного Суверена Скіфії». Окрім цієї святині на престолі Суверена були, за свідченням Садик-паши, Великий патент з особистим підписом та повним титулом Каліостро та загадкова Святиня, добута з давнього кургану і викуплена у «чорних археологів» ХІХ століття Четвертим Митрофорним Сувереном Іваном (Яном) Пійотровським. Святиня була золотою і мала на собі «таємничі написи».

З певних історичних натяків ми дізнаємося, що до ритуалу Великого Скіфа мали відношення дві видатні персони Російської Імперії – друг родини гетьмана Разумовського дипломат В. Томара і Микола Васильович Рєпнін, нащадок Рюриковичів Чернігівської лінії, державний діяч і кандидат у гетьмани України у перші (досить ліберальні й багатообіцяючі) роки царювання Алєксандра І. Останній був посвяченим у вищий (можливо, Дванадцятий) ступінь Великого Скіфу, що відповідає 30 градусу Шотландського обряду (5).

Тепер неважко зрозуміти політичні цілі «великоскифів». Судячи з усього, вони сподівалися на відновлення автономного Українського Гетьманату в складі Імперії, як першого кроку до Каліострової Республіки світла. Кандидатів на гетьманську булаву було, як здається, двоє. М.В. Рєпнін (аристократ з роду, вищого за Романових) та міністр народної освіти Імперії (у 1810-1816 рр.) Олексій Кирилович Розумовський, син гетьмана Кирила Розумовського. Обидва були ще за часи Катерини ІІ посвячені у найвищі градуси Єлагінського масонства.

Є підстави вважати, що «проєкт Каліостро» став першим окультно-політичним проєктом української незалежности і, на відміну від проєктів масонів-мазепинців середини вісімнадцятого століття, не згинув у віках. Не забувся, не загубився, не виродився у забавки самозванців і дурисвітів.