Карта

Координати: 49°13′05″ пн. ш.26°56′54″ сх. д.

Перша письмова згадка - 1510 р. як власність Андрія з Балина Домарата. 

Біля 1 тис. жителів. 

В це подільське село за Ярмолинцями я вперше потрапила 8 серпня 2003 року, під вечір. Не знаю, чому так довго зволікала із знайомством - ніби й не надто далеко від дороги на Хмельницький, але раніше все якогось не випадала нагода. Потім бувала тут в 2007, 2014, 2017 рр. 

Дороговказ на Шарівку є на шосе Чернівці-Хмельницький, в селі Правдівка, так що місце звороту проґавити важко. Пишуть про 4 км від траси, але на око там трохи менше. І весь цей шлях буде тягнутися Правдівка з її цегляними будиночками (подекуди під черепицею). Нарешті, сувора гіпсова дівчина, що присіла на одне коліно, в правій руці тримає колосок, а в лівій - таблицю з все ще не декомунізованим написом про елітно-насінницький радгосп ім. 60-річчя Жовтневого перевороту.  Кам'яна селянка - кордон Шарівки і Правдівки. І зразу, от зразу почнеться рельєф. Шарівка вся з таких от невисоких пагорбів. 

І вся з води. З трьох боків село оточують велетенські ставки на крихітній річечці Ушиці. А де багато води, там багато гусей. В Шарівці гуси майже скрізь - їх тисячі. 

Через воду і пагорби у Шарівці гарно. Дуже гарно. І чим довше подорожуєш краєм, тим краще розумієш: якщо так гарно - поселення точно буде старовинне. Гори і ріки - це посилює обороноздатність, звісно, але й естетична складова теж була десь на шальках терезів, за котрими предки вибирали місця під міста і села. 

Краса природи - все-таки домінуючий магніт в Шарівці. От дивіться, як описує дорогу до містечка в журналі "Клоси" Антоній Роллє в своїй статті "Малими дорогами" ("Колоски", № 1040, 1885 р., під псевдонімом Антоній Й.): "І знову сонячний ранок, те саме прекрасне повітря, навколо поля, покроєні на латки, змінюються різними барвами, від пастельної зелені трав до золотавих колосків пшениці, а от власне її лан збігає з маленького пагорба, над берегом ледве помітного струмочка закінчується, за струмком - лука, виткана з арабесків різноманітних кольорів. Мимоволі роздивляюся і шукаю слідів пущі, тієї, що росла тут триста років тому: вузькою стрічкою лежать невеликі ліски на краю горизонту, невеликі, бо з-поза них видно  ясне подільське небо. В'їжджаємо в шмат землі найродючої, і врожаї тут більші, і трави розкішні. Ушиця з малою і скромною притокою Ушкою перерізає місцевість. Перед нами Шарівка, з трьох боків оточена водою, на узвишші, насипаному людськими руками, розсілася, а хоч брудна і убога, розкошує чарівними видами і здоровим повітрям". Ні, ну довгі описи природи - загальне місце в літературі ХІХ ст., але цей конкретно опис - весь про красу. Бо в Шарівці таки гарно.

Зараз знайти дорогу до церкви важко, як важко назвати знайдене хоча б пристойним шляхом. Не проґавте перший солідний зворот праворуч - до Покровської церкви туди, бруківкою. Якщо ж продовжувати рух далі, доберемося до костелу Матері Божої Пресвятого Розарію (1861) та залишків парку Дульських та Хелмінських (12,8 га).  

Стародавня бруківка в'ється селом і переплітається на перехрестях з такими же брукованими дорогами та доріжками. Заблукати тут неважко. Селяни на питання: "Як проїхати до церкви?" відповіли трошки дивно: "Їдете до повороту, де гуси, і там направо". Ми проїхали майже всю Шарівку, але на жодному звороті не було отих міфічних гусей. Всі ж інші візити в село гуси траплялися просто повсюди. 

Стара оборонна святиня стоїть недалеко від озер та парку. Сотні років вона була католицькою, а православним належить тільки з 1832 р. Краєвиди навколо замріяно-затишні, а голос у церковного дзвона - на диво дзвінкий та чистий. Руки чесалися вдарити в дзвін, я не стрималася, чим, напевно, збурила надвечірні справи навколишніх жителів.
Храм здався мені зареставрованим до повної втрати автентики, скрізь нові двері та підвіконня. На подвір'ї де-не-де трапляються якісь земляні підвищення. Можливо, якісь старі могили?

Королева Бона в 1539 році віддала Шарівку  в тимчасове користування улянівському старості Бернарду Претвичу (а.к.а фон Прітвітцу, 1500-1563), відомому на Поділлі вояці з татарами та будівничому укріплень. Про нього так і казали: Murus Podoliae та  Terror Tartarorum ("Страх татарів". Непогана би була назва для треш-метал-групи). Ще казали, "Za pana Pretwicza wolna od tatar granica". Та що той кордон-"граніца", Претвич з загоном добирався аж до Чорного моря, до Криму. Козаки оспівували його в піснях, польський король Ян ІІ Казимір мав портрет Претвича у своєму кабінеті - непростий, коротше, був дядько.  

За дев'ять років до того, як отримати Шарівку, 30-літній на той момент Претвич нібито вполював останнього єдинорога на землі - і надіслав його ріг тодішньому королю Речі Посполитої Сиґізмунду І Старому. Реліквію монарх за декаду переподарував своєму колезі, імператору Фердинанду І Габзбургу. Довжелезний і прямий ріг той я сама бачила у віденському музеї - поруч з ним ще чаша, в яку кров Христа збирали, експонується. Грааль і єдинороги - що, вже захотілося в австрійські музеї? Мені теж. 

Хоча Претвич мав ще кілька сіл у власності, саме в Шарівці він облаштував свою резиденцію. Можливо, йому як ковбою подобався дивний, дикий статус цього шматка Поділля: в цій точці збігалися Кам'янецьке, Летичівське та Барське староства, тут була нічия земля з дикими лісами на кілометри. Кілька вбогих сіл, серед яких і Шарівка - ось і вся цивілізація. Це ще той челендж, погодьтесь. 

Вже у 1550 р. король Сиґізмунд ІІ Август надав на той момент барському старості на Шарівку право успадкування. Тож пан Бернард чи то зводить тут замок, чи укріплює вже існуючі фортифікації. Інформації по цих укріпленнях немає зовсім. Невтомний будівничий був, напевно, ще тим дромоманом, на одному місці йому не сиділося - тож він у Шарівці надовго не затримався, заснував ще кілька сіл та фільварків на Поділлі. З 1550 р. господарював у Теребовлі, мав кілька містечок і з десяток сіл. А поховати заповів себе в улюбленій Шарівці. Що і виконали.   

Подільський воєвода Якуб Претвич (1546 - 1613), молодший син Бернарда (старший Войцех помер немовлям), любив Шарівку так само щиро як і батько. Начебто саме він обніс оборонним муром все поселення на мисі над Ушицею. Татари спалили та пограбували містечко в 1567 р., забрали в полон 112 людей, - Якуб відбудував Шарівку. У 1578 р. сейм підтвердив, що Претвичам Шарівка належатиме довіку. А в 1589 р. Якуб став кам'янецьким каштеляном, в 1605 р. - подільським воєводою. Але мешкав все так само в Шарівці, приймав гостей і навіть розглядав як третейський суддя справу про сварку козацького ватажка Григорія Лободи з його дружиною (яку той свого часу вкрав у сусідки Претвича пані Оборської).  

У 1607 р. Претвич закладає у Шарівці домініканський монастир. Храм в містечку вже був - скромний і дерев'яний. Монастир же будувався відразу в камені. В 1612 р. було освячено домініканський костел. За деякими версіями, це і є дата народження Покровської оборонної церкви. Але є і інші точки зору - і в них заплуталася, от чесно. 

Якуб мав чотирьох дітей: три доньки та сина (котрий теж помер ще в дитинстві). Тож Шарівку в спадок отримала Анна Софія, заміжня з Петром Дульським. Отже, містечко перейшло до Дульських? Так, але з невідомих причин наприкінці XVII ст. Шарівка вже належала київському воєводі Михайлу Станіславському, а далі - його сестрі Констанції Конецпольській. Наступний власник Шарівки був власником тільки на папері: брацлавський воєвода Ян Олександр Конецпольський (помер у 1719 р.) якраз обзавівся Шарівкою, коли на Поділля прийшли турки. Дітей воєвода не мав, тож у заповіті записав Шарівку своєму швагру, коронному гетьману Станіславу Матеушу (Р)Жевуському (помер у 1728 р).

Коли турки покинули Поділля, в Шарівку знову повернулися домінікани - відроджувати пограбований костел. Рештки Претвича яничари залишили в спокої - власне, їм не дуже й ходило про Шарівку і її кляштор. Що там грабувати особливо...

І знову біла пляма в документах: невідомо як, але принаймні з 1727 р. у Шарівці знову запанували Дульські, а саме Юзеф Дульський. Котрий костелу допомагав (аж 8000 злотих виділив!), але, тим не менш, мешкати продовжував у сусідній Вербці. Кляштор відроджували не лише Дульські - гроші давали власники всіх сусідніх сіл (Урбановичі, Яблоновські, Войнаровські - та багато там прізвищ).

Та з часом кляштор занепадав. У 1823 р. тут мешкало лише два монахи. Правда, монастир мав у своїй власності село Голохвасти на 157 жителів. Маленьке, так, але в селі була корчма, винокурня та млин. Все якийсь дохід. Про монастирську бібліотеку красномовно свідчить такий факт: остання книга в неї була замовлена ще в 1785 р. - і з того часу аж до ліквідації кляштора книгозбірня не поповнювалася і налічувала лише 69 томів, які зберігалися в окрамій шафі. Ключ від шафи був лише у настоятеля. Великої рогатої худоби ж братія мала 155 голів.  

Син Юзефа Ігнатій Дульський в 1773 р. наказав розписати інтер'єри костелу - роботою займався відомий на Поділлі художник, тринітарій Ян Прахтль з Браїлова. Тоді ж у храмі встановили мармурову таблицю, кортра оспівувала всі чесноти фундатора костелу Я.Претвича. Таблицю прикрашали зображення лицаря у обладунках та вибритою на польський манер головою та зображення Генія і Сатурна, алегорії часу.

У 1781 р. у домініканському костелі Шарівки Ігнатій приймав останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, що якраз повертався з Кам'янця. Пан Дульський не був аж таким великим багатієм: одне містечко (Шарівка) та дюжина сіл, 2347 селян - не така вже й фантастична фортуна. Та одна справа факти, а інша - наша їх інтерпретація. Дульський чомусь вважав себе найбільшим польським магнатом, був по-поганому дивакуватим і залишив по собі не одну родинну легенду. У Вербці теж про нього довго пам'ятали - як про пана, що відрізнявся нечуваною жорстокістю до своїх кріпаків. 

Син його трембовельський ловчий Юзеф Дульський жив певний час у Варшаві (батько відправив його туди у пошуках щастя), а коли повернувся на Поділля, переніс свою резиденцію назад в Шарівку. Для цього звів у містечку класицистичний палац, а меблі привіз всі з-за кордону. Та навіть найкраща імітація пишного панського двору не могла замінити Дульському адреналіну справжнього придворного життя. Вся ця пиха була йому ще й не по кишені - він вліз у велетенські борги. Якось ліквідаційна комісія спробувала вибити у шляхтича борги. Той швидко поїхав на Волинь до графа Румянцева, просити його заступництва у фельдмаршала Репніна, на той час генерал-губернатора Литви. Ну, російська аристократія посприяла як могла: борги Дульського перерахували ще раз. З'ясувалося, що він був винен не 352 тисячі злотих, як думав, а 864 тисячі. Цей факт настільки вразив Юзефа, що схопив дружину і дітей - і помчав до Гродна, де перебував тоді польський король. Той таки з фінансами трохи допоміг. 

І борги, і палац успадкував його син Антоній (помер у 1835 р.), "граф і кавалер" - знову дивак (це вже було родинне), який прославився переважно жорстокими, нелюдськими вибриками. Стріляв у людей, неначе вони качки, настоятеля монастиря у білій ризі посадив в бочку зі смолою, а іудея-орендаря, який осмілився ослухатися пана, взяв з собою в дикі кінні перегони на необїжджених жеребцях. Маєток він отримав вже куций, маленький, а от борги збільшив значно - так, що після його смерті Шарівку продають з аукціону, а ліквідаційна комісія нудно намагалася вибити його борги ще й через півстоліття після його смерті. Купують маєтність Хелмінські. 

Ще за Антонія Дульського костел віддають православним, а монастир закривають - так царська влада помстилася за польське повстання 1831 р. А.Роллє в 1885 р. в тижневику "Клоси" (№ 1041) так описує старовинний храм: "З давніх пам'яток лишився домініканський костел, перероблений на церкву; смутно і брудно  виглядає він, дзвіниця при брамі незакінчена, поруч руїни кляштора. Всередині теж зміни: надгробок Претвича забілили, фрески на стінах також, склепінь лише не торкалися - і за це вже хвала богу. Малюнок зображає сцени з святого письма, фарби поблякли, справляють враження линялого гобелену, як, зрештою, бачимо і в інших роботах Прахтля, котрий любив біло-золотисті барви. Заохочуємо любителів мистецтва придивитися до цих решток - це єдине, що лишилося по монаху-художнику". 

 В другій половині ХІХ ст. Шарівка належить маршалку шляхти ушицького повіту Ігнатію Хелмінському (1817-1886). Ймовірно, його родина перебудовує існуючий палац. Останнім власником поселення був його з його синів. 

Як саме виглядав палац у Шарівці, невідомо: не лишилося жодних графічних зображень, лише дереворит флігеля.  Доктор А. Ролле відвідав і маєток у Шарівці у 1880-х рр. На той час парк був все ще гарним, хоча й зі слідами запустіння. Зараз лишилися лише оті сліди - і рештки паркової огорожі. Згадує Роллє і новіший костел: "На найвищій площині нещодавно збудований костелик, непретенціональний, охайний, гарно утримуваний. Він неначе запрошує подорожнього під свої склепіння". 

Ця стаття Ольги Пламеницької, здається, не зовсім історично вірна, але докладна:

Церква стоїть на південній околиці села - західній кінцівці вузького мису, витягнутого в напрямку схід-захід у мальовничій місцевості неподалік давнього замчища. З півдня мис врізається в заплаву річки Вовчик, що впадає в Ушицю, з півночі його обмежує природний схил.

Найдавніша частина церкви - дзвіниця - споруджена в ХІV сторіччі як оборонна вежа на Кучманському шляху. Первісно вона була п'ятиярусною, майже квадратовою в плані (8,8 х 9,4 м). Горішній ярус її мав периметральну галерею, що оперізувала вежу ззовні; вона спиралася на консольні балки з довгими підкосами, а ті своєю чергою - на випущені з муровання бруси, гнізда яких розміщувалися між третім і четвертим поверхами башти. Перекривалася вежа високим наметовим дахом з ґонтовим покриттям. Над входом до першого ярусу, із заходу, був дерев'яний машикуль (від конструкції його також залишилися гнізда в мурованні). Перекриття вежі були пласкі, балкові; в долішніх ярусах балки спиралися на обрізи стін, у горішніх - входили в гнізда в мурованні. Долішні два яруси не мали отворів, горішні - мали стрільниці.

У 30-х роках ХV сторіччя село було викуплено в шляхтича Жеґоти й записано шляхтичеві Яну Домарату із Сляткова за вірну службу. Цей пан, за даними архівних джерел, був заможний: володів багатьма селами, його ім'я часто трапляється в актах першої половини ХV сторіччя. Очевидно, це він прибудував церкву до східного фасаду вежі, яка перетворилася на дзвіницю. Перший ярус її став виконувати функцію притвору, а другий переробили на хори, зробивши у східній стіні великий проріз стрілчастого абрису. Церква була освячена на ім'я Покрови Богородиці. У плані вона являла собою рівнораменний хрест із заокругленими рукавами й апсидою. Споруда перекривалася системою готичних склепінь. Світло линуло крізь високі вікна зі стрілчастими перемичками. Крім входу через дзвіницю, були зроблені ще два - у південній та північній стінах нави. У північно-східній частині храму прибудовано прямокутну в плані ризницю. Центральний обсяг церкви мав високий двосхилий готичний дах, до нього прилягали напівнаметові дахи над північною і південною конхами. 

1567 року, під час наскоку татар, церква була пошкоджена. Три роки по тому її відремонтував Бернард Претвич, колишній староста Барського замку. На початку ХVІІ сторіччя Яків Претвич, відбудувавши на сусідньому пагорбі, з півдня, зруйнований замок (зверніть увагу на ці слова! - Блека), переробив церкву на костел Благовіщення Діви Марії, розмалював, оздобивши його стінописом. Тоді ж при костелі заснували кляштор домініканців. 

 У період від 1734 року до третьої чверті ХVІІІ сторіччя костел зазнав чималих руйнувань. Відбудова його 1773 року пов'язана із значними змінами: у центральній частині нави зробили нове склепіння, наростили стіни, розтесали і замурували в горішніх частинах стрілчасті вікна, влаштували нові входи в бічних обсягах екседр. Стіни й склепіння розмалював відомий художник Праґтль (зараз розписи теж є, але далеко не високохудожні - Блека). У вежі позамуровували стрільниці, прорубали велике вікно в другому ярусі, а над входом зробили декоративний фронтон. Разом з цим на одній лінії з мурованою огорожею та по осі із західним входом спорудили двоярусну восьмигранну дзвіницю з мурованим першим ярусом.

На початку ХІХ сторіччя виконано внутрішній ремонт костелу. 1832 року його перетворено на православний храм Різдва Богородиці. 1847 року архітектор Павлов склав проект перебудови церкви, який пізніше, у 1886 році дещо змінено і, врешті, в 1890 - 1892 роках реалізовано. Тоді наростили стіни бічних обсягів церкви, замурували готичні прорізи, зробили нову покрівлю з дерев'яним барабаном і низьким наметом. У вежі також надбудували два яруси, покриті наметовим дахом.

Пам'ятаєте, де мав стояти старий замок в Шарівці? Нагадаю, він був відбудований Якубом Претвичем на сусідньому з церковним пагорбі, з півдня. На фото, якраз видно цей пагорб, розділений сільською дорогою. (По тій дорозі я пішла в Сутківці, туди не більше 5 км, щоправда, не по прямій, а такими зигзагами. Але ніхто ж не попереджав, що за новим цвинтарем під пагорбом з протилежного боку асфальт закінчиться - і роль дороги вкрай непереконливо виконуватиме липкий м'який чорнозем. Було важко. Дуже. :))

 От саме з цього пагорбу не лише гарно видно і село, і церкву, і парк з костелом, і меандри Ушиці. Підпагорбом - пам'ятник, встановлений в 2004 р. на місці розстрілу німецькими окупантами єврейської громади містечка 4 листопада 1942 р.

Я дивилася навколо. Між деревами пробивалася кам'яна кладка. Оп-па! Я влізла в хащі - і натрапила на старий польський цвинтар. Лише два хрести з 1857 року встояли - інші могили поросли мохом та, здається, розкришилися на шматочки від старості. Поки роздивлялася надгробок Каетана Станоського (1787-1857) та Анджея Малуя (25.11.1798 - 16.11.1857), між деревами попереду щось показалося. Ні, мені не здалося - посеред закинутого цвинтаря піднімалася на галявині статуя богоматері на рожевому постаменті. Лише тут хтось подбав про давню могилу (якщо це могила) - трава та кущі навколо були прибрані. Статуя, думаю, теж середини ХІХ ст. - на більш ранній, ще пінзелівський стиль ця вишукана жіночна мадонна не тягне. Немає експресивності, лише м'якість і манірність.

Кладовище виявилося просто величезним. Я ще довго блукала між кущами, знаходячи то там, то тут старі могили. Влітку їх, мабуть, навіть не помітити за зеленим листям та травою.

А от від замку решток не помітно. Бо та мурована стіна, скоріше, колись відгороджувала цвинтар. А чи існувала вона ЩЕ РАНІШЕ - мені невідомо. :)