Михалпіль влітку, напевно, віддаля нагадує курортне поселення: село по панськи велично розкинулося на березі великого ставка, тут сходяться кілька доріг місцевого значення (з Деражні на Хмельницький і з Правдівки на ту ж таки Деражню). В найкращому місті - на підвищенні над ставом - царював колись над Михалполем костел.
І зараз міг би царювати, тільки признати в непоказній, хай там і масивній, двоповерховій будівлі римо-католицький храм можна хіба по скромному хресту на даху. Довгі роки у якості сільського клуба далися взнаки, культовість і сакральність зі споруди вивітрилися, і сусідні монументи (солдат і Ленін, звичний сільський набір) це лише підкреслюють.
Хоча місце - ммммм. Напевне, саме його вибрав у 1743 р. гусарський полковник і майбутній (з 1762 р.) подільський воєвода Міхал Юзеф Жевуський (Michal Rzewuski, 1704/1705 - 1770), коли взявся будувати у Михалполі дерев'яну каплицю, присвячену мадонні і архангелу Михайлу, - прото-храм, лялечку мурованого костелу. Став над Вовчиком був тут вже й тоді, пани завжди тягнулися до естетики - у смаку пану Міхалу не відмовиш. Була навіть версія (і належала вона автору "Статистики подільської губернії" Марчинському), що саме Жевуський і заснував Михалпіль, назвавши поселення на свою честь - ну або на честь архангела.
Версія гарна, але хибна: по-перше, Жевуські володіли містечком з XVII ст., ще до народження гусарського полковника (у 1701 р. Міхал Флоріан Бейдо Жевуський виділив своєму сину Адаму села Микитинці і Росоше), а по-друге, вже у привілеї від 8 березня 1605 р. польський король Зигмунд (Сигізмунд) ІІІ згадує місто Михал, засноване коронним підкоморієм Станіславом Станіславським. І не просто згадує, а дарує поселенню магдебурзьке право та герб - лук з натягнутою стрілою. Arcum cum sagitta ad jaculandum extensum, коротше. Тоді ж було встановлено і ярмарки: на новий рік, в п'яту неділю після великодня та в день Хрестовоздвиження. Базари ж у місті король дозволив проводити кожного четверга.
Гусарський полковник, онук Міхала Флоріана і костелозачинатель отримав поселення у спадок у 1717 р., підлітком - тому Микитинці відразу віддали в оренду на рік Олександру і Анні Раковським за 7 тис. злотих. Пізніше теж маєтком не надто займався: в 1734-37 рр. орендатором був Петро Борейко. У 1740 р., "заспокоюючи борг у 20 тис. злотих, протягом кількох років задавнений колись ясновельможним паном Цетнером, батьком моєї дружини" та для погашення власного боргу в 50 тис. Жевуський віддав Михалпіль, Росоше та Новокостянтинівський ключ у трирічну заставу Казиміру Вороничу.
У 1770-1775 рр. Михалпольським ключем опікувалася Францішка Жевуська. 28 червня 1775 р. вона "відступним записом відступила, як мати своєму сину, Казиміру Жевуському, маєтки Росоше і місто Михалпіль з прилеглостями". В той час річний дохід Михалпільського ключа складав 20 531 злотий. К. Жевуський, відомий дуелянт і музикант, а на додаток ще й коронний писар, 24 березня 1776 р. віддав ключ в трирічну заставу, а 4 грудня 1778 р. продав маєток Леонові та Станіславу Ворцелям.
Містом на той час Михалпіль називався виключно по інерції - у поселенні нараховувалося всього 93 будинки. Вже за нового власника (з 1780 р.), галицького каштеляна Григорія Ворцеля (Grzegorz Worcel), останній польський король Станіслав Август надав Михалполю право ще на кілька ярмарків: тижневий на св. Миколая, чотиритижневий (!) на Спаса і ще один тижневий, на Різдво Богородиці. Вже від Ворцелів поселення купив королівський шамбелян Теодор Віслоцький.
Ех, помиляються довідники: де дерев'яна споруда часів Жевуського, а де мурований костел? З каменю святиню тут звели аж у 1824 р., саме за Віслоцьких. Почав зводити власне що пан каштелян Теодор - у 1817 р., закінчував його син Вавжинець (Лаврентій). Освятив костел у 1837 р. кам'янецький єпископ Мацкевич. Костел, задуманий Міхалом у Михалполі, але вимурований аж у ХІХ ст., був присвячений не відомому архангелу, а св. Кіліану, не надто популярному на Поділлі. Після Віслоцьких Михалполем володіли Людвіг Косельський та його донька Хелена Баранецька.
Була у Михалполі й церква, присвячена Богоматері, і дерев'яна (дубова) синагога (XVIII ст., орієнтовно 1760 р.). Синагога прожила до Другої світової, і якби не серія фотографій, зроблених працівником Харківського Музею українського мистецтва Павлом Жолтовським, ми б мали про неї досить схематичне уявлення. Всю внутрішню поверхню синагоги, кожен квадратний сантиметр її стін та стелі вкривали розписи - зрештою, це було дуже по-подільському, саме такими і були божниці на наших теренах. Завдяки тим фотографіям розписи склепінь і стін від майстра Ієгуди з михалпільської божниці вивчають спеціалісти - і почали робити це ще в 1910-х (Георгій Павлуцький і Георгій Лукомський, пізніше - польські дослідники Марія і Казимир Пехотки).
Влітку 1930 р. за дорученням київського ВУАК свій звіт по розписах синагоги в Михалполі зробила Єлизавета Левитська (на титулі - Левицька). Для досліджень михалпільська синагога підходила чудово: вона була типовою представницею свого роду. Небагаті громади - а саме такі і були на Поділлі - не мали коштів на муровані святині і задовольнялися дерев'яними синагогами десь на передмістях. Всі вони були прямокутними (квадратними) у плані, всі мали тісне відділення для жінок, щоб ті могли через велике вікно спостерігати за богослужінням. Жодна з подільських дерев'яних божниць не пережила Другої світової, а михалпільська вже й у 1930 р. перебувала у аварійному стані і заходити в неї, давно не чинну, було небезпечно. Вітер позривав з даху ґонт, а всередині були кількарічні порохи, прибирати котрі не дозволяли самі євреї: старі синагоги вважалися святими місцями, чіпати їх було зась, навіть задля такого необхідного ремонту чи прибирання.
Відома дослідниця єврейського мистецтва Рахіль Бернштейн-Вішніцер (1885-1989) вважала синагогу в Михалполі однією з найбідніших і самих непоказних і називала "похмурим сараєм з високою покрівлею". Високий темний ґонтовий дах і справді був однією з характерних особливостей подільських дерев'яних божниць. Розписи складались з шрифтів, орнаментів та зображень тварин та знаків зодіаку (рай зображали кошиком плодів, які клюють птахи, приміром). Більшість зображень мали алегоричне значення: лисиця з козеням у зубах відповідала за антагонізм природних сил, ведмідь на ланцюгу символізував вигнання, курка з курчам уособлювала бога, що дбає про свій народ, а три зайці і три риби у колі символізували рух часу. Навіть коли потрібно було зобразити людину, цього уникали: від Діви чи Єви, приміром, маємо лише руки. При цьому майстер Ієгуда примудрився зобразити і міста (у тому числі свій уявний Ієрусалим), і ярмаркові сценки, і сади з виноградниками.
На момент побудови синагоги у Михалполі проживало 356 представників єврейської громади (1765 р.). І от як її збудували, такою вона й залишалася. Працівниця етнографічного відділу петроградського Руського музею М.А.Фріде, яка досліджувала подільські містечка у 1925-27 рр., писала: "за законами єврейської релігії ніякі виправлення і переробки в синагозі неприпустимі, і зараз багато її (синагоги у Смотричі) частин розвалюється, вибито багато скла у вікнах, але ніхто не сміє до цього доторкнутися".
В 1880-х рр. у містечку проживав 1801 мешканець, з них іудеїв було 1254 людини, інші - українські посполиті. В Михалполі того часу було 168 будинків, сім магазинів, 13 майстерень і поліцейське відділення. З промисловості - маленька свічкова фабрика і кілька гарбарень (так називали заводик або майстерню з вичинки шкіри). Загальноросійський перепис населення у 1897 р. зафіксував вже 1392 іудея у Михалполі - 60 % від тодішнього населення. В 1920-1930-х рр. громада налічувала близько тисячі іудеїв. Не дивно, що в 1930-х рр. у Михалполі було навіть створено єврейський колгосп. В 1939 р. їх було 728 - 34 % від загальної кількості михалполчан. Історію місцевого кагалу перекреслив масовий розстріл у Ярмолинцях восени 1942 р. Синагога зникла тоді ж.
Лишилося від Михалполя у Михайлівці небагато. Костел, над яким сильно познущався час. Зберігся старий кіркут з понад сотнею мацев (не бачила - я була у Михайлівці вже важко вагітна Грицем).
