Місцеві жителі мене піддадуть остракізму, але я все-таки це скажу: під час першого візиту в 2007 р. мені жахливо не сподобався маєток Комарів в цьому вінницькому райцентрі. І навіть не тому, що нас спочатку не так зорієнтували і ми нипали в його пошуках серед якихось старих тракторів, в той час як замок-палац любесенько стояв собі серед поселення у всіх на виду. Просто якось тут все... не по-справжньому.

UPD: Справа в досвіді і натренованості очей. У вересні 2014 р. досвіду побільшало, очі теж вже бачили значно більше маєтків і старих палаців. Все з вотчиною Комарів гаразд.

 Добиратися сюди можна бусиками з Вінниці (найзручніше) або двома рейсовими автобусами з Кам'янця. Обидва виходять в обід і йдуть ці рівно сто кілометрів досить довго, так що виникає ризик не повернутися назад вчасно. Залізничного сполучення в Мурованих Курилівцях немає, найближча станція аж в Котюжанах, за 23 км від містечка.

Навіть наявність якоїсь супер-важної мінеральної води "Регіна" не рятує Муровані Курилівці від глибокої провінціальності. Мертвий автовокзал, сільський побут більшої частини жителів - хіба от кількість урн-сміттярок у центрі, неподалік аж до 2014 року бовваніючого Лєніна, заставляє повірити, що ми в Європі і в ХХІ столітті.

А "Регіна", здається, і справді знаменита вода: в лісі, вже за містом, дорогою на Дунаївці, раптом нізвідки вигулькне мозаїчна зупинка під такою назвою. Працює, напевно, завод. І добре.  

Перша згадка про село Чурилівці, яке згодом виросло до райцентру Муровані Курилівці, відноситься до 1453 року. Українська вікіпедія, зідравши наступні кілька абзаців мого тексту, датою першої письмової згадки називає 1493 р., а кількома реченнями нижче - вже 1492 рік. Коротше, чи була вже відкрита Америка, коли хроніки згадали про Чурилівці, чи це мало тільки от-от статися - не зрозуміло. 

Місце тут хороше: на дорозі з Кам'янця до Могилева, на крутих берегах річечки Жван, однієї з приток Дністра. Засновниками поселення стали члени славної в ті часи на Поділлі родини Чурилів гербу Корчак.

В 1565 р. у поселенні хазяйнував якийсь Поляновський. 

Десь в середині XVII ст. Зофія, дочка саноцького стольника Миколая Чурили і Зофії Лянцкоронської, вдова князя Януша Четвертинського, отримала від батьків Чурилівці в дарунок до свого другого шлюбу з Казімєжем Миколаєм Коссаковським (Kazimierz Mikolaj Kossakowski). Так започаткувалася нова гілка старого роду, "Коссаковських на Твіржі і Богородчанах", яким Курилівці належали протягом наступного століття. Правнук Казімєжа Миколая, Станіслав Коссаковський (1721-1761), який так і не мав дітей з дружиною Катериною з Потоцьких (1722-1803), заповідав їй всі свої галицькі маєтки, а от Курилівці - лише на "dozywocie".

Катерина Коссаковська славилася своєю всціпливістю і гострим язиком і жила переважно в Станіславові та Кристинополі. Знаєте чому? Бо Росію пані НЕНАВИДІЛА і воліла триматися від неї якнайдалі. Після того, як Поділля в 1793р. увійшло до складу імперії Романових, всі польські дворяни мали в Петербурзі підписати так званий homagium. Літня вже Катерина не підписала, через що їй погрожувала або конфіскація подільських маєтків, або їх примусовий продаж. Знадобилися старі зв'язки родини Потоцьких (ну-ка, хто ще згадав, чиєю шпигункою була Софія Потоцька-де Вітт, а?), які й допомогли не втратити Курилівці, хоча їх і прийшлося переказати в 1795р. Станіславу Дельфіну Комару (Stanislaw Delfin Komar) гербу Корчак, майбутньому подільському маршалку і представнику не самої заможньої шляхти. Так на людину майже без грошей падають велетенські маєтки (Курилівці, Рівне, частина озаринського тощо) - і вже за кілька років він власник 140 000 моргів землі і 10 000 підданих.

Зараз тут інтернат, зараз тут ремонт (фото на сторінці з мого першого візиту в містечко відносяться до серпня 2007 р.), і знайти хоч клаптики автентики виходить все гірше: он що з арсеналу зробили, маємо тепер євроремонтну новітню кам'яницю. Тим цікавіше дізнатися, а як тут було колись.

Вибираючи місце від резиденцію, Станіслав Комар шукав місцину з історією. Здається, він врятував від старого замку все, що зміг: високі мури з північної, східної і південної сторони, підземні склепінчасті каземати - і ескарп, який і дожив більш-менш неушкодженим до нашого часу. З західного боку на початок ХІХ ст. залишалися лише фрагменти фундаментів фортеці.

В замкових мурів, що збереглися, є один секрет: при їх будівництві не було вжито ніякого розчину чи цементу. Нові рівні каменів з'єднували таким чином, щоб верхній клином входив в заглиблення нижнього.

Шкода, не збереглося ім'я архітектора, який планував курилівецький палац. В кінці ХІХ ст. споруду перебудували нові російські власники, але головні риси будівлі збереглися (симетричність, прямокутний план, два поверхи з боку двору і три - з боку парку тощо).

Завдяки мідьориту М.Подолинського, зробленому до 1820 р., відомо, що до перебудови дах у палацу був пласким і прикрашеним чи то скульптурами, чи декоративними вазонами. Був тоді і відсутній нині портик з чотирьох іонічних колон. З 1870-х років, що видно на гравюрах білоруського художника і мандрівника Наполеона Орди, портик замикав гладенький трикутний фронтон.

Парковий фасад мав (і має) більш монументальний характер. Він і вищий на поверх. Нижчий поверх являв собою галерею (зараз там розташовані різноманітні робітничі комірчини, кабінети праці, здається, і підсобки інтернату). В часи С. Комара тут на літо виставлялися різноманітні екзотичні рослини у великих горщиках - ось і мали поміщики симпатичний квітучий садочок перед вікнами. На колонах цієї галереї стоїть солідний балкон із залізною балюстрадою. Центральна частина фасаду оздоблена пристінними колонами іонічного ордеру.

Взагалі з цього боку палац сильно нагадував відомий маєток в Маліївцях, що породило версію про те, що обидві будівлі належали до творчого доробку одного архітектора. Може бути.

Палац лежав посеред великого ландшафтного парку, закладеного великим майстром паркового мистецтва XVIII ст. на Поділлі, ірландцем Діонісієм Міклером (насправді МакКлером, але поляки щось потім наплутали - і в історію цей дизайнер садів і парків увійшов під трохи спотвореним прізвищем). Вже завдяки своєму розташуванні в глибокому яру Жванця парк мав бути дуже мальовничим, а ще коли ним займався такий майстер...

Парк є і нині, та вже не настільки грандіозний. Займатися зеленими насадженнями з метою збільшити красу світу і потішити когось зеленою естетикою в радянському Союзі не вважалося чимось аж надто потрібним, а зараз вже й сумувати немає особливо за чим. 

Перед палацом колись лежав великий круглий газон з клумбами. В принципі, він є і зараз - там криниця і трішки квітів. Саме з газону муровано-куриловецькі фотографи знімають місцевих молодят, що приїздять до палацу на фотосесію.

Зліва від парадного входу розташовувався господарський двір. Серед розташованих там будівель виділялася приземиста мурована стайня (за іншими даними - арсенал), прямокутна в плані. По обидва боки від дверей, над прямокутними вікнами, знаходилися маскарони у вигляді жіночих голівок. Зараз їх добряче почистили (чи не піскоструйкою?), знищивши навіть натяк на антикварність їх походження. Крім арсеналу, збереглося ще два малоцікавих за виглядом флігелів, в одного збереглися вікна готичної форми.

В парку колись стояло кілька павільонів, дотепер збереглися кілька старих містків, зведених теж в 1805р.