Все, що бачать подорожні з вікон транспорту — Михайлівську церкву (1898) у російському синодальному стилі. Колись це був парафіяльний храм села Могилівка. З часом Дунаївці розрослись і Могилівку проковтнули. З вікон не видно, що у нетуристичному місті зберіглося відразу два панських маєтки. В одному розташований музей, а другий чимало жінок бачать у вікно, коли народжують своїх дітей. Бо зараз у колишньому палаці Завойків -  адміністративний корпус дунаєвецької райлікарні, а пологовий відділ тут славиться як найкращий на всю область.

Колись це було село, а потім славне своїми сукнарями містечко над Тернавою, що називалося Дунайгруд (Дунайгород). Ніяких думок про "блакитний Дунай", що ви - де велика європейська ріка, а де Дунаївці.Це не єдиний український дунайських топонім, розташований вкрай далеко від власне Дунаю: згадаємо Дунаїв на Львівщині чи Дунаїв у Кременецькому районі Тернопільщини. 

Чому ж Дунаївці? Версій багато: і про прізвище Дунай, і про переселенців з Дунаю (а, може, і з Дунаєва), і з загальнослов'янським коренем "дн" - вода. Води в Дунаївцях і зараз багато - безпосередньо на території міста є не лише маленька Тернавка, а й кілька чималих ставків. І ми їх ще згадаємо.

Перша письмова згадка про Дунаївці належить до 1403 року. Промисловий розвиток розпочався тут на повну котушку десь в 1870-х роках (в 1880 р., приміром, тут проживало 10 тисяч жителів - чимало як на кінець ХІХ століття), але щось ми забігаємо наперед. 

Магдебургію і право проводити ярмарок поселенню надав польський король Зигмунд (Сігізмунд) ІІІ Ваза у 1592 році. В 1605 р. зафіксована магістратська печатка Дунаївець у вигляді журавля, що тримає в лапі камінь - саме в тому році право, надане Зигмундом ІІІ було підтверджене.

Століття тому поселення належало до Потоцьких, Станіславських, Конецпольських та ще кількох анонімних магнатів, а в 1592 р. - Ельжбеті з Гербуртів Лянцкоронській. Власників Дунаївець я можу перелічувати довго, але ви все одно лише дивитеся картинки, то ж я краще зекономлю собі час.

В описі містечка, зробленому в 1820 р. ксьондзом Вавжинцем (Лаврентієм) Марчинським, згадуються гарні будинки та ратуша. Ще б пак: містечко лежало на торговому шляху, що вів до Кам'янця, а торгівля завжди сприяє розвитку поселень.

В книжечці "Дунаївці" радянських ще часів, яку в 1990-х роках я переглядала в кам'янецькій міській бібліотеці, говорилося ще й про домініканський костел XV століття, де начебто лютувала інквізиція. Радянська пропаганда завжди брехала, але в випадку з Дунаївцями робила це так натхненно, що забрехалася ну зовсім. Не було в Дунаївцях старовинного домініканського храму. Що було - зараз дізнаємося.

Для цього доведеться все-таки більш докладно пригледітися до одного з родів, що володіли містечком - до Красинських.

Спадкоємці креза свого часу, Станіслава Потоцького (1698-1760) продали у ІІ половині XVIII ст. Дунаївці опіногурському старості та ротмістру народної кавалерії Яну Красинському (1756-1790). Його дружиною була Антоніна Чацька. Саме Ян Красинський запросив до Дунаївців німецьких колоністів-ремісників.

На той час як Ян відійшов у інший світ, залишивши маєтності дружині, Дунаївецький ключ складався з сіл Голозубинці, Адамівка, Антонівка, Чаньків, Іванківці, Могилівка, Панасівка - та з десятка інших.

У 1819 р. Антоніна Красинська записує цей маєток своєму семирічному онукові Зигмунту Красинському (Zygmunt Krasinski, 19.02.1812-1859), майбутньому поету, письменнику та драматургу, справжній зірці польської літератури.

Та втрутилися якісь невідомі обставини - в в 1826 р. бабка переписує маєток на сина, Вінцента (1782-1858), а Зигмунд висилає з Відня листа-підтвердження (датованого 5 січня 1838 р.), що так, документ вірний, все ок. Так і не стали Дунаївці родовим гніздом талановитого поляка. Хоча й Вінцент Красинський був не останньою людиною на Поділлі: генерал, сенатор-воєвода Польського Князівства, одружений з княгинею Марією Радзивілл.

В 1850 р. генерал продає весь дунаївецький ключ Віктору Скибневському (Wiktor Skibniewski, 1787-1859), а сам купляє Золотий Потік. Наступним власником містечка був син Віктора, Броніслав Олександр Скибневський. І не просто власником, а й мешканцем - аж поки в 1874 р. дружина його, графиня Ольга Дідушицька, не намовила переїхати поближче до родини, на терени Австро-Угорщини. Та й лібералізму там, на відміну від росії, більше було. Так Дунаївці перейшли в руки росіянина Василя Завойка. Прізвище зовсім українське, а от характер у нього таким не був: Завойко був відданим монархістом та русифікатором.

Саме за Скибневських, в 1870-х, в Дунаївцях побував мандрівний білоруський художник Наполеон Орда - і залишив два малюнки. Дещо, щоправда, фантазійні: перспектива на першому, з маєтком Красинських, не відповідає дійсності, насправді капуцинський костел стояв далі і в "кадр" потрапити не міг.

Що ж стосується самого садибного будинку, то, якщо не рахувати зникнення балкону між колонами, він зберігся майже як за часів Орди. Правда, з правого боку до нього приросла стилізована "під старовину" будівля з башточкою, але нехай там. Від парку ж, що в часи Орди оточував палац з трьох боків, залишилося небагато.

Зоряний час містечка настав наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Славу принесло сукно. Вже у 1760-х у містечку були цехи ткачів та шевців, та індустріалізація принесла нові масштаби. Тут діяло майже двадцять суконних підприємств — часом зовсім невеликих. До нашого часу залишилось лише одне. Працювали на них німці-колоністи із Східної Прусії. З родиною Геда, власниками однієї з ткацьких фабрик, дружили мої прапрадід Георгій Бржосневський з прабабою Надією. Поїздка до них бричкою у гості із Кам'янця була подією і займала півдня. Зараз відстань у 36 км попри всі дороги-змії навіть рейсові автобуси долають менш як за годину. Німці були менеджерами, але фабрикам потрібні були робочі руки. Тому з 1870-х Дунаївці переживають бурхливий розвиток і вибухово розростаються: у 1880-му тут мешкало 10 тис. людей. Згадуючи той період, дунаївчани часом кажуть, що були подільським Манчестером.

А ще одна ниточка, яка пов'язує мою родину з Дунаївцями, веде саме до маєтку Завойків. Зараз це Собоорна, 7 (до декомунізації - Горького, 7). Тут розташована районна лікарня. Тут у грудні 2013 року народився мій син Григорій. Он він на фото біля здичавілого ставу у маєтковому парку.

Поміщик Василь Завойко купив містечко у Броніслава Скибневського у 1891 році. До купи ще взяв Січенці, Заставля, Панасівку, Мушкутинці, Вінцентівку та Антонівку. 2000 десятин землі загалом - хороший кусень, смачний.

Ще ж за часів Красинських у місті поселилися німецькі колоністи, облаштували тут першу суконну фабрику (в 1829 р.). Наприкінці ХІХ ст., коли Завойко придбав Дунаївці, тут діяло з півсотні суконних підприємств, продукція котрих експортувалася не лише в Ярмолинці, а у Лодзь, Москву, Київ, Кишинів, Харків, Херсон, Варшаву. Полтаву... Поселення було багате, швидко зростало. 15 тисяч жителів, майже стільки ж, скільки й зараз, тут проживало вже на початку ХХ ст.

Переважна більшість мешканців, які були не колоністами, була іудеями: вони працювали на суконних фабриках, на механічному та шкіряному заводі, торгували лісом і мануфактурою. 

В.Завойко розумів, що рости є ще куди - і провінційний містечковий статус Дунаївців (не місто, а містечко, різниця є) гальмує розвиток поселення. З 1904 р. почалася підготовка документів для надання Дунаївцям статусу міста. Нічого не вийшло - протестували іудеї-власники крамничок у центрі Дунаївців (побоювалися, що зі зміною статусу їх попросять з насиджених місць). Завойко здався. 

З часів Завойка збереглися палац з кованим балконом, флігель поруч - і парк зі ставком. У парку чимало старих дерев: двометрова в діаметрі сосна, триметровий ясен, велетенська серцелиста липа, клен платинолистий, стара біла акація.

Центр Дунаївців - недовга вул. Красінських. Жовтенька міськрада у стилі сталінського ампіру – аналог ратуші, котру описував у 1820 р. священик Важинець (Лаврентій) Марчинський. Біля бетонно-скляної райради – погруддя інтелігентного бороданя. Це Владислав Заремба (1833, Дунаївці – 1902, Київ) – і ви точно знаєте його аранжування пісні «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», тільки думали, що воно народне. Владислав народився в Дунаївцях, музику вивчав у Кам’янці, а працював та викладав у Києві. Серед його доробку чимало творів шевченкіани та обробок українського фольклору, хоча сам Заремба був з поляків. «Реве та стогне Дніпр широкий», «В кінці греблі шумлять верби», «Де ти бродиш, моя доле», «Повій, вітре, на Вкраїну» подоляка Степана Руданського та інші відомі мелодії, аранжовані для фортепіано – його спадок.

Якщо від Заремби подивитися на захід, туди, де починається базар, побачимо купол храму. Колись красивого, зараз понівеченого урівняйлівкою часів Російської імперії, котра нав’язувала всім однакову архітектуру і після двох польських повстань переслідувала поляків (а, отже, римо-католиків). Зараз тут православна церква (московський хрест зі скісною поперечкою над входом, металопластикові вікна), а колись був храм Непорочного Зачаття Діви Марії капуцинського монастиря (1790). Перед нами найдавніша споруда Дунаївців. Освітній заклад поруч – колишні монастирські келії. Якщо про це не знати заздалегідь, не здогадаєтеся ніколи, настільки скромно і позачасово виглядає споруда. У 1751 р. незадовго до своєї смерті великий коронний гетьман Юзеф Потоцький у листі до військового інженера Христіана Дальке, який працював над реконструкцією нашої Старої фортеці, надав йому повноваження виділити ділянку за стінами дунаївецького замку для заснування там капуцинської обителі. Запрошував монахів до міста вже син гетьмана, Станіслав Потоцький. Тодішній монастир був дерев’яним. В камінь вдягнувся у 1790-му. Після першого польського повстання у 1832 р. російська влада ліквідувала монастир, а вже у 1833-му костел переосвятили як православну вознесенську церкву.

В середині ХІХ ст. влада змусила тодішнього власника міста Віктора Скибневського перебудувати храм так, щоб він нагадував традиційні храми Росії. У монастирських келіях тоді діяла церковна школа. Вони були майже вдвічі більші за сьогоднішні: половину каре монастиря знищили у 1930-х рр. Тоді ж “у капуцинах” розмістили кінотеатр. Потім тут були спортзал та склад.

Так як місцевий замок, зафіксований у XVII ст. на лівому березі Тернави на карті Гійома де Боплана, зруйнований дуже давно, його спадок у вигляді легенд про підземелля аж до Кам’янця (36 км!) та Чернівців (ще плюс 85 км, плюс трасування Дністра) перейшов до екс-капуцинів. Якщо від віртуальної підземки перейти до реальної, кілометраж ходів зіщулиться до кількох десятків метрів. Але ці метри цілком реальні, а не легендарні. За переказами, під келіями знайшли поховання капуцинів. Церковна громада виступає проти перетворення підземель на туристичний об’єкт, а шкода.

Залишилося згадати хіба споруду неоготичної кірхи (1866, вул. Могилівська, 13). Кірха була потрібна фабрикантам-німцям (пам’ятаєте – суконні фабрики?). У 1904 р. в Дунаївцях мешкала майже тисяча лютеран. А після Другої світової у кірсі працював клуб ім. Горького. Зараз тут дім молитви «Віфлеєм».