Моя стаття про Проскурівку

Карта

Не потрібно себе дурити: назва села хоч і натякає на спорідненість з облцентром, та Проскуріка - це глуш-глуш-глуш. Транспорт ходить сюди вряди годи, то ж більшу частину шляху від траси довелося йти пішки.

Туди ще нічого - підігрівала наївна віра в те, що невдовзі побачу перед собою цікавий зразок промислової архітектури XVIII ст. А от назад... Ех.

Цитуватиму свою ж статтю

— Вам до старої папірні? Ой, то ще довгий шмат пішки. Нашо вам туди, там зараз нікого. А, вам сфотографувати?

Я подумки зіщулилась: звикла до досить ворожого ставлення селян до людей з фотоапаратами. Нипають селами, шукають щось, фотографують, а потім сусідка курки не дорахується. Та на диво, в Проскурівці на Хмельниччині люди реагували приязно. Зрозуміло, чому: єдине промислове підприємство такого штибу в Ярмолинецькому районі помирає на їхніх очах, а тут його навіщось приїхали фотографувати. Може, купити хотять, відновити, створити робочі місця. Хоча пацієнт радше мертвий, аніж живий, і реанімація вимагала б чималих сум.

Проскурівський Анкор-Ват

Якщо постаратися, можна вивести формулу економічного розвитку країни в залежності від стану її пам’яток архітектури. Формулу культурного розвитку ж і виводити не треба: по пам’ятках і без зайвих символів зрозуміло, дбає держава про культуру, чи ні.

В нас зараз, як у притулку для бездомних тварин: одним щастить знайти господаря, іншим ні. Про церкви і певний відсоток костелів дбають громади, на палаци жадібно поглядають олігархи, знакові замки (Золочів, Меджибіж, Збараж, Кам’янець) пробує відбудувати держава. Забутими в клітках цього архітектурного притулку залишаються найбільш рідкісні і нечисленні пам’ятки — промислові. А те, що вони саме через малочисельність робляться унікальними, «породистими», не допомагає. Речівка «Налетай, торопись» не спрацьовує в випадках «шарпеїв»-пивоварень і «сфінксів»-млинів.

А шкода.

Так от Проскурівка, 29 серпня 2008 року, полудень, буколіка. В цей подільський закуток дістатися — майже подвиг. Обіцяний жінками з сусідніх Стріхівців автобус виявився фантомом. Найбільш популярний засіб пересування серед місцевих — мопеди. Особливо не наавтостопишся. Однак заради довгоочікуваного десерту у вигляді унікальної промислової пам’ятки початку ХІХ століття фанат архітектури пройде кілька кілометрів пішки. Щоб потім блукати навколо остовів ферм, шукаючи папірню, повторювати трюк Гудіні, пролазячи в крихітну дірку в зачиненому на іржавий замок паркані — а далі безпорадно вештатися територією колишньої паперової фабрики з непотрібним фотоапаратом. Зазнімкувати будівлю можливо лише після того, як тут добряче попрацює загін залізних лісорубів, бажано невтомних і дуже злих. Бо за ті років десять, які папірня не функціонує, вона оточила себе стіною з кущів і дерев. Так археологи відшукують в Камбоджі забуті у джунглях храми. Тільки у випадку з Проскурівкою все виглядає значно менш романтично.

Те, що помітно за зеленню, аж ніяк не відноситься до 1823 року, коли на березі річки запрацювала мануфактура з виготовлення паперу. В другій половині ХІХ століття скромну споруду оточили інші будівлі: мануфактура дослужилася до фабрики. Цінність фабрики в СРСР розуміли добре, цінність її простої, але історично важливої архітектури — значно гірше. Позбавляти папірню декоративних архаїзмів почали ще в радянські часи — і зараз тут звалище бетонних коробок з пустими зіницями вибитих прожекторів. Унікальну підземну частину комплексу знайти не вдалося, хоча любителям радянських плакатів тут знайшлося б чим поживитися. Сумно.