Так я писала про Довге у 2014-му - і таки слова дотрималась. Приїхала сюди у жовтні 2020-го, у розпал ковіду.
І забула потім про це. Тому у липні 2025-го мене знову потягнуло в Довге: ну бо там храм початку XVIII століття, треба подивитися. Вже як під'їхали під церкву, згадала, що була вже тут. Буває :о) (точніше, не бувало ніколи раніше, але - чорт, всі ми старшаємо, пам'ять, виходить, теж. Часом підводить).
Між цими візитами храм пережив косметичний ремонт. Його досить дбайливо відновили. Зняли стару матову бляху з даху. Нова теж без сильного полиску, більш-менш точно відтворює абриси досить складного профілю даху. Поновили колір самої церквиці - тепер вона небесно-синя. Шкода, ремонт не пережило вітражне віконечко у вхідній брамі-дзвіниці. Зараз це просто собі вікно. А був хай і скромний, але вітражик.
Новіша церква (освячена у 2013 р.) поруч, здається, має дбайливих господарів - на тернопільський манер. Територія доглянута, куполи блищать так, що очам боляче і небесні тарілки прибульців збиваються, засліплені, з орбіти. Навколо багато квітів, є хресна дорога, встановлена якраз у 2020-му, вертеп з ростовими фігурами - а у 2025-му я побачила ще й дивну П'єту біля скульптури Івана Хрестителя. Там обігрується найзнаменитіша з П'єт роботи Мікельанджело, але якось не дуже гармонійно :(. А ще біля храму в 2020-му бачила тематичну осінню фотозону. з видом на цвинтар. Так от.
Цвинтар.
Ще у 2020-му зрозуміла, що Довге цікаве не так церквицею, як цвинтарем навколо. Неймовірний. Як багато де по Тернопільщині, тут багато скульптурних надгробків: сумних мадонн, часом безголових, часом з н менш сумним дитятком на руках; бородатих святих, що дивляться в якесь далеке нікуди; цілком собі тілесний янголів. Всі вони з м'якого пісковику, тому часто вже без облич або рук. Навіть якщо біблійному герою вдається зберегти голову, вітер іноді знущально зтирає з лиця носа та рота, бракує очей - і тому ходиш, дивишся і наївно сподіваєшся, що хтось вже це все дбайливо обфотографував, щоб зберегти на пам'ять хоча б знімки.
А ще тут багато архаїчних пласких хрестів - більшість з них датована ХІХ століттям. Народ любить називати такий тип хрестів козацькими, я ж вважаю їх радше селянськими.
