Карта
Координати: 49°17′26″ пн. ш. 25°32′06″ сх. д.
Мова піде про одне з найбільших сіл на Теребовлянщині, яке в жодних реєстрах не значиться і нічим АЖ ТАКИМ туриста привабити не зможе. "Словник географічний королівства Польського"описував Дарахів так: "лежить між степів струсівських, допіру останнім часом розбурханих плугом".
Знову хочеться подякувати Ігорю Скальському. Саме Ігор запримітив обабіч траси Теребовля - Підгайці якийсь храм.
Під'їхали. Храм не вразив. А ліс кам'яних єпископів та святих через дорогу від храму здивував. Такого я ще не бачила. Найзвичайнісінькі імена на надгробках - Параскеви чи Семени. Є поляки, є українці. Але замість простеньких хрестів - цікаві кам'яні обеліски, прикрашені скульптурами. Ні, хрести теж зустрічаються. Аж в 5 процентах від загальної маси.
Я знала, що неподалік регіон, де люди здавна заробляли собі на прожиття саме ось таким сумним різьбярством. Скажімо, оази майстрів долота на службі Танатоса є в сусідньому з Теребовлянщиною Бучацькому районі. Думаю, в Дарахові теж століття тому займались виготовленням надгробків. А що, теж праця, і попит чималий. І, що важливо, попит - НЕЗМІННИЙ, стійкий. А щоб не бути як той чоботяр з російського прислів'я, і самі односельці відбабахували на місцевому цвинтарі трохи одноманітні, але пишні пам'ятники.
Цвинтар двосерійний: за першим масивом надгробків за стіною з бузку виростає ще один квартал. Весь некрополь виник протягом приблизно 10 років - з 1895 по 1905 роки. Дивно, що такі старі могили все ще існують - земля в селі завжди на вагу золота, а якщо вона ще й нічия, не використовується... А враховуючи ще й той факт, що за Першої світової війни село сильно постраждало (1915р.)... Процес захоплення цього міста мертвих селом живих тіки-тіки починається. Деякі повалені чолов'яги в єписькопських тіарах сумно позирають з землі на своїх нових квохчучих чи м'явкочучих сусідів: Апокаліпсіс цвинтаря вже недалеко. Життя знову бере гору. Так і має бути?
Місця тут мальовничі. Селом між невисокими пагорбами протікає річечка Брусинець, яка випливає з джерельця з забавною назвою Безодня.
Перша згадка про Дарахів відноситься до 1564 р. (за іншими даними - 1648 р.). Топонімічна легенда стверджує, що свою назву село отримало завдяки 1) або великій кількості дрохв в сусідньому селі Панталиха, 2) або від імені першого поселенця, такого собі Дараха.
Ще один переказ - на цей раз вже чистісенька правда - пов'язаний з долею дзвонів з місцевих храмів. В 1915 році відступаюча російська армія навіщось поцупила цей релігійний інструмент, а заодно й полонених прихопила. Коли з безкрайніх російських просторів повертались додому бувші піддані Габсбурга (а серед них були й дарахівчани), на станції Орел хтось помітив знайомі з дитинства дзвони. Ага! Вже вдома вони донесли цю звістку до пароха Барановського, який і розпочав пошуки. Аж в 1923 р. Дарахів дізнався, що може викупити свою бувшу власність - вже чомусь з Варшави. Викупили. З залізничної станції Микулинці-Струсів їх забирав справжній почт, справжнім парадом поверталися вдоволені жителі з вокзалу у село.
Греко-католицький храм в стилі українського бароко в Дарахові стоїть на місці більш старої церкви, але сам є майже "новобудом" (1926). З села родом композитори Богдан та Іван Кравчуки.
Костел біля самого цвинтаря збудовано як каплицю у 1903 р. З 1959 р. використовувався як колгоспний склад, у 1993 р. відданий місцевим греко-католикам. Начебто збереглися розписи початку ХХ ст. та дерев'яний амвон тієї ж епохи.
У травні 2004 р., за рік до мого візиту в село, селяни самовільно розібрали колгоспні приміщення - для власних потреб. Знахабніли? Ха. А подільські замки ще за цісаря хіба не їх предки розбирали?
