Координати: 49°21′11″ пн. ш.25°50′07″ сх. д.

Біля 1,5 тис. жителів.

Карта. Первісна назва - Вилавче.

У всього є свій строк. У споруд теж. Без ремонтів і догляду вони старіються ще швидше, ніж люди. І помирають. Вічний цикл. Смерті, звичайно, нема. Ну, в онтологічному сенсі. На місце одного життя приходить інше, космічних розмірів пустка виявляється просто зміною квартирантів, одне відходить, друге приходить - банальні ж речі. Католиків от в Ілавчому вже майже немає - зате лелекам зручно вити гніздечко на щипці колишньої башточки. 

Ну добре, вистачить лірики. За історію.

Датування - тут все так строкато, йой. Вікіпедія пише про XVIII ст., сільські сайти - про княжі часи, польські джерела кажуть про першу письмову згадку від 1564 р. Вибирайте, що до смаку.

Вже з початку XVIII ст. і до середини ХІХ ст. селом володіли Дульські. Пізніше маєток перейшов до графів Старженських - аж до міжвожнного періоду. 

Ілавче чимале і зовні на перший погляд досить задбане. Головний місцевий зікурат - масивна церква Івана Богослова (1864-1873). Доглянута. Цибулинки на її верхах -у баняцькій золото-синій блясі, але в селах переважно погано зі смаком і у селян, і у священників. Дякуйте, що хоч основний купол ще не в "золотці". В інтер'єрах - розписи Юліана Борачка. В ноосфері - легенди про якихось майстрів аж з Венеції, котрі працювали над різьбленнями іконостасу. Гроші на такі мистецькі смаколики нібито дав місцевий дідич граф Дульський. Його і поховали на церковному дворі. (Дульських, котрі не були графами, на час побудови храму в селі вже нікого не було, Ілавче вже належало Старженським). 

Первісна церква в Ілавчому була дерев'яною, теж уніатською - і звели її у 1719 р. 

У 1889 р. тут два тижні провів Іван Франко. 

У скверику через дорогу від церкви доживає свої останні роки цегляний костелик. Доживає буквально, це не фігура мови. Він значно молодший за сяючу новою копійкою церкву, але житиме менше за неї. Звели його на початку ХХ ст. 10 лютого 1910 р. священик Кароль Процик з сусіднього Сороцького поставив на цьому місці хрест, 12 травня наступного року освятили наріжний камінь - і станом на листопад будівля була вже готова. Простенька ж і невелика.  В 1912 р. доробляли ще вівтар та склепіння. Капличка навряд чи мала шикарний інтер'єр. У вівтарі висіла копія Ченстоховської богоматері, було 5 лавиць, сім образів, кілька скульптур (з них два дерев'яних євангелісти з кінця ХІХ ст., зараз вони у костелі села Красне), конфесіонал та фісгармонія. Все, що лишилося, - напівзнищена балюстрада хорів та гарні дерев'яні двері в орнаментах.