Це вже потім, в ХХ століті, після двох світових воєн, від замку лишилися лише фрагменти оборонних мурів та костяк палацу. З замкового каміння зводили ферми, в палаці влаштували палац піонерів, при якому діяла спортивна школа та різні гуртки. Лише в 1994 році комплекс визнали історико-архітектурним заповідником. Невдовзі в палаці запрацював музей, що так сподобався мені в 1999 році (вартість квитка - 30 (!!!!) копійок! Колекція писанок!! Скультури з реманенту (сапи-лопати-вила) канадської майстрині!!!).

Щоправда, в 2008 році музей при замку став чи не найдорожчим серед собі подібних - вхід коштує вже 8 гривень.

Більшості назва Збараж зараз асоціюється з “Вогнем і мечем” Генріка Сенкевича - та Єжи Гоффмана - адже саме тут відбувалися важливі події козацької визвольної війни середини XVII ст.: в 1649 р. війська Хмельницького осадили сильний польський гарнізон в Збаражі. На допомогу осадженим вийшла добірна армія, керована самим королем Яном ІІ Казимиром. Гетьман заатакував поляків під Зборовим (це недалеко від Збаража) і мало не взяв короля у полон. На заваді ставсоюзник Хмельницького кримський хан Іслам-Гірей, що пригрозив, що перейде на бік Яна Казимира, якщо бойові дії не будуть припинені.

Результатом став Зборівський договір, за яким реєстр козацького війська було скорочено з 60 до 40 тисяч, а в складі гетьманської держави залишились Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, поділені на полки. Волинь, Поділля та Полісся відійшли до Польщі. Під мурами Збаразького замку загинув корсунський наказний полковник С. Мрозовицький (Н. Морозенко), тяжко був поранений Іван Богун.

1707 (чи 1702-го? Джерела плутаються) року тут побував Петро І. Разом з другом своїм, Іваном Мазепою. Їхали на зустріч з польським королем у Раву Руську. Хотіли тут навіть перночувати, але розвідка донесла, що десь неподалік знаходиться татарський гамбул. Цар побоявся зупинятися в Збаражі і поїхав на ночівлю до Раю під Бережанами, а що сталося там, читайте тут.  Але це вже інша історія. Як і та, що тут, начебто, перед Берестецькою битвою, зупинявся Богдан Хмельницький.

Перший проект був приготовлений венеціанцем Вінцентом Скамоцці ще для Кшиштофа Збаразького, але проект не пройшов: не надто оборонний, більше палацовий. (зображення Скамоцці раніше можна було побачити в музеї, в 2006р. я його портрету вже не знайшла). Проект замку Скамоцці спочатку описав в своєму трактаті “Про ідею універсальної архітектури”, а потім вже його ідеї частково знайшли своє втілення в Збаражі. Скамоцці, здається, близько до серця прийняв "Утопію" Томаса Мора.
Тендер виграв інший проект, авторства Генріка ван Пеене (Henryk van Peene), вже перевіреного і знайомого магнатам: він був автора палацу Збаразьких в Кракові. Сталося це в 1625 році.

Будівництво фортеці розпочалося через рік і тривало до 1631 року.  Новостворена фортифікація зводилася за зразком фортеці Бреди (пам'ятаєте картину Дієго Веласкеса "Здача Бреди"? Ну а хоча б роман Артуро Переса-Реверти на цю саму тему?).

Якийсь час замок стояв пусткою, а потім перейшов до роду Вишнівецьких.

1675 року замок захопили та спалили турки, після чого його відбудував Дмитро Вишневецький. Саме в той час фортеця перетворилася на палац-резиденцію, втративши стратегічне значення як форпост. Проте це не зупинило російських солдатів від плюндрування споруди в 1707 і 1734 роках.

Після смерті Дмитра Вишнівецького в 1682 році садиба переходить у власність Потоцьких: Юзефа, а потім його сина Станіслава, київського воєводи. В руках Потоцьких Збараж залишиться до середини ХІХ ст.

Перед Першою світовою війною комплекс реставрував останній приватний власник замку, Тадеуш Нємєнтовський. Російські війська невдовзі пустять його справу по вітру, висадивши каземати фортеці.

В 1935 році Зв'язок Офіцерів Резерву отримав замок і влаштував в ньому... ресторан (щось подібне зараз діє в підвалах під касовим залом). Так тут і їли. аж поки не прийшла Друга світова.

ПЗамок багато в чому подібний до оборонного комплексу в Підгірцях. Він квадратний у плані, оточений був з усіх боків болотами. Укріплення замку, які відображали найновіші досягнення європейського фортифікаційного мистецтва, складались з казематових валів з ескарпами, чотирьох бастіонів і рову, який оточував весь замок.

Монастир було збудовано майже одночасно з замком, але зберігся комплекс в дещо іншому вигляді. 1755 року його було реконструйовано в ренесансно-барочному стилі. В інтер‘єрах було застосовано так званий “ілюзорний живопис”. Частково збереглися вівтарі зі скульптурним оздобленням XVIII ст. (авторства А. Осінського), фрагменти стінопису кінця XVIII ст. та ХІХ ст. Коли ми були там в 1999 р., костел реставрували. Від живопису збереглися лише фрагменти, як і від чудового різьб'яного декору монастиря.

Монастир був одним з найвпливовіших на Поділлю - аж поки не настали австрійсько-угорські часи (1785р.), коли заклад "секуляризовали" за наказом цісаря. При кляшторі діяли філософські студії, відбувалися провінційні капітули. З 1768р. при монастирі діяв шпиталь-притулок для бідних та хворих, а з 1777р. - парафіяльна школа та латинська гімназія. Тут отримали

освіту Ігнацій Дашинський (Ignacy Daszyński, політик, прем'єр Любельського уряду в 1918р., маршалек сейму в 1928-1930рр.) i архиєпископ, кавалер Ордену Білого Орла Ігнацій Токарчук (Ignacy Tokarczuk). Гімназія в 1924р. отримала державний статус.

Під час українсько-польської війни 1918-1920рр. кляштор сильно постраждав, а вже в післявоєнний час взагалі перетворився на руїну.

З відчинених дверей виходить юнак.
– А це хто? – запитую. І дізнаюся, що, опріч Віталія, ще є молодший син – Роман, студент Бережанського а‡ротехнічного інституту. Саме він став мені не тільки незамінним помічником в моїх подорожах у Збаражі, а й щиром другом.
У бабусі Розалії є ще два внуки – сини доньки Ірини Кіт – оо. Петро і Ігор, також випускники семінарії.
Віталій відразу пропонує мені вирушити у подорож до міста. Недільного надвечір’я вирушаємо з ним на гору Веселу (Вселенську), яка височить за їхньою садибою. Обходимо вершину, оглядаємо краєвиди, які чарують своєю неповторністю. З вершини Веселої Тернопіль як на долоні, а внизу, на півночі, величезний кар’єр.
– Коли рвуть камінь на цій історичній горі, – розповідає Роман Клос, – тремтить від вибухів не тільки наша хата, а й моя душа... Гору Веселу перетворено на каменеломню, в який гине не тільки наша природа, а й наша історія.
Слухаю розповіді Романа про археологічні знахідки на горі і роблю висновок, що вона -скарбниця нашої історії. На цій горі був колись православний монастир, тому й називають її ще й Монастирською, а за переказами тут стояв намет Богдана Хмельницького під час облоги Збаразької фортеці 1649 року. Закріпилась за нею назва Весела, бо в недалекому минулому ходили сюди хлопці і дівчата танцювати.

Відомий в історії Збаразький замок (1626–1631 рр.) зустрічає нас тишею, яку криком порушують гуси, що пасуться біля палацу. Замок вже багато років реставрують, але кінця тим роботам не видно. В палаці, який дуже поруйнувала Перша світова війна, з 1994 року розміщено музей.
Виставку давніх ікон Збаражчини оглядаємо найдовше. Фактично їх дві – на першому й другому поверсі. На першому – ікони великого розміру, зверху, в основному, невеликі за розміром, що перебували в приватних збірках. Вражає своїми розмірами орган, виготовлений на фабриці Рудольфа Гаса у Львові.
Від замку прямуємо до монастиря св. Онуфрія на Чернечій горі. Його спалили разом зі старим замком ординці у 1589 році. 1600 року вибудувано на місці обителі храм Преображення Господнього.
Напроти замковища видніє Бабина гора, де за переказами стояла церква, яку проковтнула земля разом з вірними.
– За переказами, – розповідає Романко, – між замковищем і Бабиною горою через Гнізну був шкіряний міст, а оті камені, розсіяні по горі, що нагадують людські обличчя – то скам’янілі татари...
Зi замкової гори навкруги простелились неповторні своєю чарівністю краєвиди. Лише тут, біля хреста-пам’ятника, відчуваєш радість життя і гордість за наших предків, що вміли не тільки бачити, а й творити красу на землі.

Володимир Рожко, історик-архівіст, м. Луцьк

Ще одна стаття про замок:
http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/351/31662/