До Теребовлі 20 км, до Янова - десь шість, а Кобиловолоки під боком. Сільрада там, цивілізація теж там. Хоча колись магнітом був Янів, котрий зараз давно вже Долина.
Перша ж письмова згадка про Млиниська тхне зіпсутим квартирним питанням: в 1650-1669 рр. янівський ксьондз з промовистим прізвищем Самуель Собєрай судився за землю і людей на ній з господарем Янова, котрий заснував "село нове при кобиловолоцькому тракті, від багатьох млинів на кобиловолоцькому потоці зване Млиниськами". З ким конкретно сварився жадібний священик, не вказано, а вибір взагалі чималий: Млиниська у різні часи належали Богушам, Скарбкам, Баворовським (І пол. ХІХ ст.), Лосям (ага) і Дунін-Борковським. Адам Баворовський, купивши Млиниська, віддав їх в якості приданого своїй дочці Пауліні (1831-1903), коли вона йшла заміж за Володимира Лося (1826-1873). Далі село відійшло до їхньої дочки Ельжбети (Єлизавети, 1864-1929), заміжньої з відомим геральдистом Єжи Севером Дунін-Борковським (1856-1908). Останнім власником села був їхній син Петро Дунін-Борковський (1890-1949).
Панам треба десь жити - і вони жили у пізньокласицистичному палаці в парку. Палац до наших днів не дожив, він навіть до перемоги над нацизмом не дотягнув, зник у Другу світову. Тоді ж зник і його власник, Петро Борковський - разом з родиною. Але цей пізніше вигулькнув у Римі, де й доживав віку.
Хто і коли палац збудував, докладно не відомо. Відомо проте, що у 1925 р. горів його другий поверх, але споруду відразу відбудували, але зробили її нижчою, ніж була. Перший поверх з великою їдальнею та маленькими салонами натомість пожежу пережив без втрат. Парк навколо палацу мав кілька широких липових алей: дерева були набагато старші від будівлі. Парк, за яким гарно доглядали, переростав у ліс. Тут було затишно, тому не дивно, що Дунін-Борковські, які володіли також чималим маєтком у Струсові, воліли проводити час тут, в Млиниськах. Залишки парку збереглися і зараз є пам'яткою природи місцевого значення.
Певно, панам і молитися десь треба було. Перша - ще дерев'яна, оббита дубовою корою - римо-католицька каплиця у Млиниськах з'явилася у 1877 р. стараннями графині Пауліни Лось. Не так у Млиниськах, як у панському маєтку, в парку. Можливо, власники гралися у модну на той час органічну архітектуру, інакше для чого аж така скромність?
Існуюча й нині мурована споруда походить з 1911-1912 років. Робота якісна, Андрій Бетлей в своїй статті про храм у 17 томі "Костелів і кляшторів давнього воєводства Руського" припускає, що перед нами робота когось з архітекторів Львівської політехніки. Сюди вже вчащали не лише пани - більшість населення Млинисьок на початку ХХ століття були етнічними поляками, українців тут проживало заледве кілька родин. Коли ті етнічні поляки у 1945 р. рятувалися від комуністичного щастя еміграцією, вони, ймовірно, прихопили з собою чимало з костельного майна.
В квітні 2014 р. костел вже не пускав всередину: на залишки вітражів дивіться через шпарину у гарних дубових дверях. Велика купа піску біля храму лякає: невже якійсь з православних громад віддали? Тоді вже точно все: скапарять і не озирнуться.
Залишилося сказати про місцеву Покровську церкву-крихітку, яку датують XVIII століттям. В книзі "Українське мистецтво" В. і Д.Щербаківських наводиться навіть точний рік побудови - 1700 р. Пізніше храм було неодноразово перебудовано. Навіть архівні фотографії на це натякають: на світлинах зовсім різна форма верхів, хоча дзвіниця однакова, та сама.
Зрозуміло, чому святиня така крихітка: Млиниська були польською осадою. Введенська церква - прикордонник, який з високого пагорба оглядає околиці: на заході піднімається сигнатурка млиниського костелу, на сході, відразу за цвинтарем, вже Кобиловолоки. Про те, як храм "ремонтували", писав мій улюбленець Андрій Мельничук (але лінк вже давно нечинний). Там само можна прочитати і про втрачений костельний шанс: старенька бабця, яка ходила до костелу в дитинстві, а зараз вже давно американка, хотіла його відреставрувати, та нічого з того не вийшло. А от кладовище поруч - цікаве, скульптурне. Хоча навіщо мадонні обличчя зрізали, нелюди, я не знаю.
