Карта

Біля 3 тисяч мешканців.

 В мене є переконання і принципи, навіть якщо стороннім вони здаються дивними. Скажімо, я більш ніж впевнена, що народ заслуговує не лише на ту владу, яку має, а й на той стан пам'яток історії і архітектури, який є в країні.

З цієї позиції зрозуміло, що українці самі винні в тому, що наші замки гинуть, наші церкви горять, наші палаци продаються за безцінь.

Шпиків вражає як раптовий ляпас. До 17 квтня 2008 року я була впевнена, що найдепресивнішим з малих містечок з пам'ятками є Скала-Подільська. Скала, посувайся з олімпу жахіть. Се гряде Шпиків, жах жахів, смерть смертей.

А чого ЩЕ чекати від містечка, де навіть сіль інтелігенції, лікарі, дивилися на мене як на навіжену, коли я просила пояснити дорогу до палацу. Я терпляче пояснювала, що мені потрібно. З одного боку двоповерховий, з другого одноповерховий. Башта кутова. В'їзд ще так цікаво оформлений - під башту. НАЙСТАРІША СПОРУДА МІСТЕЧКА. Єдина цінна архітектурна пам'ятка.

Ніц. Навіть проблиску розуміння. Чотири опитаних мене не розуміло. Тоді я пішла з іншого боку: цукроварня стара де? Ту, яку ви зараз розбираєте? ("Та розбираєм, так", - і якось це так покірно, з стриманою гордістю і знедоленістю одночасно. Тьху). Ага. А там поруч є старі будинки? Ага. Ну от, методом від противного, як в алгебрі якійсь.

Треба було питати, де в них самий шпигунський будинок. Бо штукатурка з замку сиплеться як листя восени, роблячи фасад споруди плямистим як маск-халат.

Вердикт: шпиківський цукровий завод (1844) помер, шпиківський замок (1760) помирає - тому що шпиківці не заслужили на життя своєї історії. Чхати вони хотіли на все, крім купи старої цегли на своєму обійсті.

За духовністю - куди завгодно, але НЕ в Шпиків. Мало чого, а раптом така байдужість заразна?

З Вінниці до Шпикова 59 кілометрів і година шляху рейсовими автобусами і маршрутками, які прямують з центрального автовокзалу в напрямку на Ямпіль чи Могилів.

Якщо направлятися з Печери до того ж таки Могилева-Подільського, на шляху теж невідворотно трапиться Шпиків.

З Шпикова привабливо-недалеко до Комаргорода і того ж таки Могилева, але насправді вибратися туди дещо важко. В приміщенні колишньої автостанції зараз магазин, квитки не продають, розкладу немає, попутки не беруть - я от мріяла про Комаргород, а опинилася в Вінниці. Хоч з нею жодних проблем...

З ім'ям все зрозуміло: містечко лежить на пагорбах невеликої річечки Шпиківки. Старі греблі утворили великі стави - та, в принципі, Вінничина вся така, ставково-багата, ставкова, ставчаста. Справжньою весною тут, можливо, навіть симпатично. Та 17 квітня з неба лило з самого ранку, і вже не перший день, сільські дороги перетворилися на мокру кашу з каміння і багна, приємного у подорожі було мало.

Дмитро Малаков колись писав в путівнику "По Брацлавщине", що в спокійних водах ставків віддзеркалюються зелені береги, високі кручі та труби цукроварні. Уявіть собі, ця фраза правильна і до сьогодні: ТРУБИ віддзеркалюються. Все інше - ні, бо весною 2008 р. цукроварню РОЗІБРАЛИ. Повністю. До фундаментів. Стара дуже: 164 роки, куди таке годиться. амортизація і все таке.

UPD: станом на осінь 2019 року труби вже не віддзеркалюються. Ні, вони все ще стоять, що їм буде. Але стави позаростали ряскою повністю, води не видно - зелена якась маса, цвіла і несвіжа. І сам Шпиків залишає таке саме враження. На жаль. 

Здається, і замок, й інші старі споруди Шпикова переживе військовий Як-28, котрий встановлений при в'їзді у селище зі сторони Могилева, біля звороту на Томашпіль. Кожен дууууже охочий може забратися на цей реактивний джет - один з 11 літаків-монументів Вінниччини (здається, область - рекордсмен з таких от пам'ятників. Шпиківський з них всіх наймодерновійший). Напіврозкришену вапнякову зірку на його постаменті декомунізували. пофарбувавши у кольори українського прапора. У відділенні для бомб давно пусто - можливо, це були якісь іллюзорні бомби жаху - і Як таки їх скинув, перш ніж приземлитися на стовпчик біля заправки? Можливо, саме тому Шпиків НАСТІЛЬКИ депресивний?

У Вапнярці на Томашпільщині теж стоїть такий самий Як-28. Там зрозуміло чому - у селищі в радянський час довго квартирувала військова літна частина № 64369. Коли її у 1991 р. розформовували, льотчики залишили по собі такий артефакт - на пам'ять (в ті роки ще на металобрухт літаки не здавали). Голова шпиківського колгоспу Федір Оверкович і в своє селище захотів бомбардувальника - і виміняв такого за машину з фарбою. Правда, місце для сталевої птахи знайшли не відразу, довго думали, перш ніж приземлити його на околиці, де б він не заважав нікому. Добре, що сталося це ще в радянський час - зараз на всіх перехрестях марновіри люблять понатикувати своїх московських хрестів.

"Олександр, божою милістю великий князь литовський, русський, жмудський і інших" в листі, написаному у Вільно 7 травня 1494 року до намісника брацлавського та звенигородського князя Федора Івановича Четвертинського, підтвердив дані королем права на "селище пусте за назвою Шпиково" брацлавського зем'янина Сенка Кошки. Писемне згадування містечка повторюється у документі за 1507 рік, де поселення називається вже Ошпиків. Корень стародавнього слова - у дієсловах "ошпетити", "шпетити", тобто посварити, зробити страшним, негарним.

Ось і маємо підтвердження тезису "как вы яхту назовете, так она и поплывет". Зробити страшним і негарним в Шпикові вміють досконало. Страшний завод, страшний замок, страшний колишній БК з пустими очницями вікон, страшні закинуті напіврозвалені хати. Страшне ВСЕ. Навіть новозведена церква - опецькувата і неприваблива.

Я приїхала сюди через 10 років, у 2019-му - і все стало ЩЕ гірше, хоча здавалося б, куди вже. Занепад і сум.

Є й інша етимологічна версія про походження назви: начебто на базарах славилося місцеве сало - шпик.

Під час Прутського походу 1711 року в Шпикові зупинявся Петро І, про що О.С. Пушкін в "Історії Петра" пише:

"9-го липня Петро з села Шпиків хотів було відпустити царицю до Польщі з її дамами; та Катерина вблагала його залишитися при ньому".

Шпиків же, переходячи з рук у руки, в якості приданого дістався дочці Станіслава Щенсного Потоцького (про "Софіївку" пам'ятаєте?) Октавії, яка вийшла заміж за шляхтича Свейковського. Тоді, в кінці XVIII сторіччя, і було збудовано палац-замок у Шпикові. Ну так, це вже не Середньовіччя - і замок називати власне замком можна було хіба за старою пам'яттю. Ніякі турки з татарами вже на Поділля не нападали.