English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Буша
Знаменитий бушанський рельєф. 13 жовтня 2019 р.
Знаменитий бушанський рельєф.
Замкова вежа та одна з найтрагічніших груп із найбільшого в Європі парку скультур в Буші на Ямпільщині. 13 жовтня 2019 р.
Замкова вежа та одна з найтрагічніших груп із найбільшого в Європі парку скультур в Буші на Ямпільщині. 13 жовтня 2019 р.

Буша: наше місце сили

Музей трипільських знахідок у Буші
Музей трипільських знахідок у Буші

(Моя стаття для журналу "Панорама" МАУ за жовтень-2019 р., дещо доповнена коментарями)

 

Якщо місця сили справді існують, до них не обов'язково їхати за тридев'ять земель. Так, вибиратись у важкодоступні індійські ашрами є надзвичайно популярним варіантом дозвілля серед офісних працівників у стані екзистеційної кризи, але давайте поглянемо на Україну. Підживитися енергетично і візуально є де і у нас. Так, навіть коли екзистеційна криза. Особливо коли криза.

Дорога до подільського ашраму

Але шаблон “через терни до зірок” ламати не будемо: дістатися того місця сили, про котрий піде зараз мова, таки не просто. Мова про невелике село Буша у Ямпільському районі Вінницької області. На північ Могилів-Подільський, на південь — Ямпіль, в 2 км на захід — Молдова, до траси ТО202 — півтора кілометри. Якщо хочеться повного занурення в автентику, а на єдиний прямий автобус з Вінниці о 8:45 ви запізнилися, долати ці 1500 метрів доведеться пішки у затінку придорожніх акацій. Але в цьому і краса ситуації: відчувати подільську землю ногами, передчувати майбутнє знайомство з чимось цікавим.

Потрібний зворот пропустити неможливо: біля розфарбованої у патріотичні кольори брили “БУША” стоять кам'яний вусань-бандурист та дещо наляканий брутальний козарлюга, що схопився за шабелину. Звикайте: скульптур з місцевого вапняку в Державному історико-культурному заповіднику “Буша” буде ще чимало.

Таємничий рельєф

І пам’яток історії тут теж достатньо. З якої почати оповідь? Якщо йти за хронологією, тоді з скельного храму язичницьких (як деякі дослідники вважають, але це не точно) часів (V-XVI ст.) з унікальним рельєфом. Як не розумів професор Володимир Антонович у 1883 р., коли вперше описав цю пам’ятку, кому саме молиться людина, що вклякла біля дерева з півнем на гілці, чому поруч олень та що у чаші, яку людина тримає в руках – так і сучасні історики не розуміють. Загадка. І хто зна, чи зможуть її хоч колись розшифрувати спеціалісти.Може, саме тому такі сумні та здивовані очі у кам'яного сучасного ідола, котрий охороняє сходи, що ведуть до скельного храму.

 

(Хочете знати мою думку? Так от, думаю, що рельєфу дуже лестять і додають навіть не кілька, а кільканадцять століть. Якщо згадати культ Онуфрія серед відлюдників-василіан на Поділлі у XVIII ст., легко скласти 2 + 2. Таємничий барельєф може бути таки з часів Просвітництва. Ну, де Просвітництво - а де і у вапняку голого Онуфрія різьбили).

 

Рельєф видовбаний у м’якому вапняку, дощі та сніги понад століття полірували своїми водами дивне зображення, тож не так давно навколо пам’ятки спорудили павільйон зі скляним дахом. Та відчуття містерії не зникло все одно. Зазирніть у всі тісні печери-келії. Уявіть, як мешкалось тут монахам-відлюдникам – швидше за все, це були василіани, котрі дуже шанували св. Онуфрія, що теж мешкав в печері. Хоча у бушанській обителі був і інший господар: у 1822 р. після конфлікту з власними ж селянами-кріпаками у ці кам’яні комірчини перебрався жити місцевий пан, шляхтич Ромуальд Остоя-Овсяний. Саме він і відкопав стародавній рельєф, описаний через 61 рік по тому Антоновичем. Згадкою про Остою-Овсяного лишилася легенда про закопані десь у святилищі скарби шляхтича.

Якщо від скельного храму повернутися назад до художнього музею та будинку дирекції місцевого історико-архітектурного заповідника, а далі піти однією з сільських вуличок на північ, вийдемо до атмосферного старовинного цвинтаря, вкритого кам’яними хрестами характерних форм. В народі його називають козацьким. На краю цвинтаря - лавиця. На вигляд простесенька, та люди впевнені: не проста, а містична. Посидиш на ній трохи – і всі турботи і печалі хоч ненадовго, а покинуть тебе. А звідки найкраще сфотографувати панорамний вигляд на Бушу, підкаже встановлена біля «містичної лавиці» велетенська фоторамка.  

Замковий релікт

Енергетично скельний монастир – місце надпотужне, але головним туристичним магнітом всіх часів є все-таки замки. Буша хай не Каркасон, але уламок середньовічної твердині є і тут. Він же – головна архітектурна домінанта села. На пагорбі над місцем, де зливаються воєдино річечки Мурафа та Буша. стоїть фортечна вежа (XVI-XVII ст.). Кажуть, навколо неї розбігається під землею ціла система таємних ходів – але подібні легенди розказують абсолютно про всі подільські твердині.

Башта – все, що лишилося від замку великого гетьмана коронного Яна Замойського (1541-1605), вояка, дипломата та мандрівника. Син Яна, подільський воєвода Томаш Замойський, від батька не відставав, Європою теж подорожував із задоволенням, де цікавився саме тим, чим всі туристи у мандрівках цікавляться: замками. Навіть написав трактат з фортифікаційного мистецтва. Тож у замку в Буші господарі були не прості. І розумні: саме в стінах свого родового гнізда над річечкою Мурафою Томаш Замойський у 1619 р. підписав Раставницьку угоду про мир з козаками. А за два роки до того, у 1617-му, в стінах замку коронний гетьман Станіслав Жолкевський підписав мирний договір з турками, що на кілька років відсунуло перспективу масштабної польсько-турецької війни.

В XVII ст., коли укріплення Буші не без лестощів порівнювали з фортецею Кам’янця-Подільського, було у башти ще п’ять сестер. Та дожити до ХХІ століття вдалося лише їй. Замок було пошкоджено у листопаді 1654 р., в часи польсько-козацьких сутичок. Під час важкої битви Мар’яна Завісна, вдова козацького сотника, підпалила замковий арсенал. Потужний вибух поховав і частину козацької залоги, і польських жовнірів, і саму безстрашну вдову. На довге століття після руйнації твердині Буша, котра за Замойських була невеликим,містечком, практично перестала існувати. Оговтувалась, приходила в себе. Хрест на вершечку вежі підказує, що за своє життя споруда встигла змінити професійну кар’єру – і тепер слугує не дозорним пунктом для замкових вартових, а дзвіницею неоковирної і по-нерозумному масивної московсько-православної церкви, яка нахабно розташувалася поруч в ХХІ ст.

Найбільший в Україні парк скульптур

Тут є кілька садиб зеленого туризму.
Тут є кілька садиб зеленого туризму.

Галявина навколо споруд всіяна кам’яними скульптурами, котрі залишають Буші скульптори під час щорічних пленерів «Подільський оберіг», котрі відбуваються тут ще з 1986 р. За три декади в селі з’явилося понад 200 монументів – це найбільший парк скульптур в Україні і один з самих масштабних в Європі.

Звучить вкрай оптимістично. хоча у багатьох скульпторів з Бушею конфлікт. Багато їхніх творінь вже розбиті, деякі поки що лише понівечені, що, зрозуміло, авторів дратує і нервує. Дехто навіть поривався забрати з села свої творіння - мовлять, не шанують, то й не треба.

 

Знову ж таки, ви не питаєте, але свою думку про парк скульптур скажу. Їх таки багато, але при цьому вони досить одноманітні. Пригадую, як у 2008, здається, році на симпозіумі скульпторів "Петраманія" у Кам'янці перше місце взяли литовці з дивного вигляду вигнутим каменем, на котрому, неначе фрукти у желе, були вкраплення інших кольорових каменів. Це було... чорт. це було сучасно і для Кам'янця навіть революційно. Більшість глядачів ту перемогу не прийняли. Але я тішуся. що хоч зараз можу перейти вулицю - і подивитися на дуже різні - і в тому числі сучасні, актуальні, абстрактні роботи. В Буші все трохи по-пенсіонерському. На жаль.

 

Рожева казкового вигляду хатинка неподалік – сільський музей археології. Розписи на його стінах натякають на епоху, котрій він присвячений. Звісно ж, трипілля. Павільйон стоїть над місцем археологічного розкопу, ще одного місця сили. Уявіть собі: люди мешкали тут ще 6000 років тому! В музеї зберігаються артефакти, які у 2005 р. знайшли під час експедиції вінницькі студенти-історики.

 

Нарешті, останнє місце сили – це проста селянська трикамерна хата, типова для Поділля. Мальована хата. Сюди можуть зайти туристи – це своєрідний музей народного побуту у мініатюрі. Бо хто б ми не були, де б ми не були, та саме наші корені, наша історія роблять нас людьми і нацією. І в Буші це розумієш особливо яскраво.  

Фрагмент з книги А. Квятковського "Поляки на Придністров'ї":

Буша (Ямпільський район)
У 2-й половині XVI ст. землями, на яких стоїть містечко Буша, володів коронний канцлер і великий гетьман коронний Ян Замойський (1541–1605), а пізніше – його син Томаш (1594–1638).
Ян Замойський у молоді літа здійснив подорож по Європі, навчався у Парижі та Падуї. Повернувшись до Польщі, він спочатку завідував коронним архівом. Належав до "французської" партії, яка намагалася закріпити на польському троні Генріха Валуа. Пізніше доклав максимум зусиль для того, щоб королем Речі Посполитої у 1576 році став Стефан Баторій. У 90-х роках XVI ст. Замойський провів декілька успішних битв з татарами на кордонах Брацлавського воєводства, пізніше, у 1600-му році, сприяв переходу молдавського господарського престолу до родини Могил - союзників Речі Посполитої. У 1595 році разом із Станіславом Жолкєвським воював проти козацьких загонів Северина Наливайка.
Його син – Томаш також був високоосвіченою людиною, як і батько, об`їздив Францію, Нідерланди, Англію, Італію, написав трактат з фортифікації. У 1618 році він став воєводою Подільським, воював проти турецько-татарських військ Кантемира-мурзи та Давлет-Гірея. У 1619 році Томаш Замойський підисав з польського боку відому Раставицьку угоду з козаками.
За часів Яна Замойського у Буші, посередині мису, утвореного ріками Мурафа і Буша, почалося будівництво замку. Від поверхні річки Мурафи він здіймався, як орлине гніздо, на висоту до 30 метрів. Інженер Гійом де Боплан стверджував, що бушанський замок мав 6 веж, кожна з яких мала свій пороховий льох. З`єднувались башти між собою підземними переходами. Замкова брама знаходилась у північній стіні, неподалік від двох спостережних башт (одна з них збереглась дотепер). Мури і башти замку відповідали всім вимогам військової техніки і були добре придатні для ведення вогнестрільного бою. Не випадково польські офіцери порівнювали бушанські укріплення з фортифікаціями Кам`янця.
На початку XVII століття Буша отримала статус міста. На 1629 рік у містечку мешкало понад 2 тисячі осіб, це було досить велике місто брацлавського Подністров`я.
В 1617 році неподалік від Буші, під Яругою, відбулось зіткнення польської армії великого короного гетьмана Станіслава Жолкевського (1547–1620) і татарських військ Іскандера-паші. Бойові дії завершились тим, що Жолкевський підписав у Буші мирний договір з турками, завдяки якому вдалося на кілька років відсунути вибух широкомасштабної польсько-турецької війни (хоча заради цього полякам, за умовами договору, довелося знищити деякі свої фортеці, наприклад, Бершадь).
Вдруге і востаннє С.Жолкевський відвідав Бушу в 1620 році, йдучи в похід до Цецори, який став для нього фатальним.
Після початку Хмельниччини (1648) поляки залишили Бушу, і вона стала прикордонним містом Брацлавського полку. Тут постійно відбувалися сутички між поляками та козаками. Наприклад, у березні 1654 року під стінами Буші був розбитий трьохтисячний польський загін. Найтрагічніші події відбулись у Бушанському замку через півроку, 18–20 листопада 1654 року, коли під Бушу підійшли війська С.Потоцького і С.Чарнецького і взяли замок в облогу. Польським жовнірам вдалося винищити більшу частину нечисельної козацької залоги, але коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Ці події знайшли своє відображення у повісті українського письменника Михайла Старицького «Оборона Буші».
В ці трагічні дні місто практично перестало існувати. Його відродження затягнулось на ціле століття, а Бушанський замок вже ніколи не відбудовувався. Агент французької розвідки Ульріх фон Вердум писав у 1671 році про замкову гору в Буші: «На цій маківці (...) стояло колись місто Буша. Руїни ще помітні, тому можна уявити, що місто було забудоване у вигляді довгого трикутника, дві сторони якого омивали ріки...». Дотепер у центрі теперішнього села Буша ще зберегаються рештки фортеці, погреби, підземні ходи.

Стаття Василя Кізки з журналу "ПіК"за 2000 р.: Кому потрібен міф про Бушу?

Сумна історія історико-культурного заповідника

 
Вісімнадцятого серпня 2000 року Кабінет Міністрів видав постанову про надання комплексу пам'яток історії, мистецтв та архітектури села Буші, що в Ямпільському районі на Вінниччині, статусу Державного історико-культурного заповідника. Всі співали хвалу Кабміну…
Кабмін незалежної України був далеко не першим відкривачем і захисником історичної Буші. Її захищали ще при Союзі. Тоді, щоб, як мовлять, одразу вбити двох зайців — "український буржуазний націоналізм" ще в зародку та релігійний "опіум для народу" — комуністи придумали язичницьких часів форму "відродження історичної святині" — Оберіг. Таке собі шоу в козацьких червоних і синіх шароварах під червоними радянськими прапорами во славу віковічної єдності компартії і народу. Ні тобі Бога, ні українського націоналізму — суцільна радянська культура!
В тексті постанови Кабміну про створення державного історико-культурного заповідника йшлося про те, що хоч заповідний статус вже наданий — заповідні зони ще мають бути визначені згодом. Чомусь так квапилися, що чи не найголовніше залишили на потім. Як не дивно, не парадоксально, не смішно, але майже вся ота Замкова гора — серце заповідника, вже кілька років є недоторканною власністю православної релігійної громади Московського Патріархату. І без її на те доброї волі ніхто, в тому числі й уряд, не має права і пальцем зачепити цю власність, бо ж її захищає Конституція!..

Релігійна громада нізащо не хоче віддати своєї Замкової гори заповідникові. Отож тут — у центрі тепер уже Державного історико-культурного заповідника — закладено потужну міну уповільненої дії, здатну рознести його буквально на шматки. Крові ще не пролилося, але головна історична пам'ятка, що залишилася тут з часу козаччини — вежа — вже палала...

А все почалося з того, що декілька років тому сільська Рада Буші своїм рішенням передала аж 33 сотки землі на Замковій горі, включаючи саму вежу та фундамент колишнього храму, християнській релігійній громаді Московського Патріархату. Тоді релігійна громада й отримала Державний акт на довічне володіння цією землею. А віра, як відомо, справа серйозна, з нею гратися навіть комуністи-атеїсти безкінечно не змогли... Що як замість заповідника тут вийде, не дай Боже, жорстке протистояння на багато років на релігійному ґрунті? А якщо навіть протистояння і не буде, а віруючих примусять здатися, то що ж це за влада, яка однією рукою дає землю на довічне користування, а другою — забирає?

"Згідно з Генеральним планом, на пам'ятках будуть проведені ремонтно-реставраційні та реабілітаційні роботи, здійснена реконструкція стародавніх жител, придбані будівлі ХVІІІ та ХІХ століть, як пам'ятки народної архітектури з подальшою їх музефікацією, створені майстерні з виготовлення властивих для реґіону виробів з каменю та сувенірної продукції, проведені благоустрій території заповідника та впорядкування козацького кладовища",— розказав мені заступник начальника Вінницького обласного управління культури пан Г.Куделя. Як бачимо, плани значні, але як їх реалізовувати на "чужій землі"?

Біля фортечної вежі була стара церква. Кам'яний фундамент, а стіни з міцнющого дуба. В час становлення так званого бушанського радянського Оберегу приїхало сюди велике партійне начальство, побачило церкву, розгнівалося і дало вказівку негайно її знести, щоб не псувала культурного заходу. Кількома приступами рвали її стіни, такими міцними вони були, до речі, без єдиного цвяха зроблені. Врешті-решт церкву повністю, аж до фундаменту, розібрали, бо не вписувалася в стиль відновлення історичної Буші комуністичними методами, під червоними прапорами, на фоні червоних шаровар "козаків". Освячені, оспівані церковними хорами, просякнуті молитвами дубові колоди порізали на дошки, які частково віддали на ремонт ферм місцевого колгоспу, дещо — на ремонт школи, а інше просто розікрали.

Щороку на шоу Оберегу з'їжджається в Бушу чимало культурних людей, але мені не вдавалося почути, щоб хтось з них запитав: а чому і досі село не має пристойного храму? Це ж, здавалося б, для такого місця зовсім неприродно: скельний язичницький храм зберегли, а церкву знищили...

Таки несмак у Буші перемагає

Несмаку все-таки забагато. І церква - головний з несмаків
Несмаку все-таки забагато. І церква - головний з несмаків


Тут повертати на Бушу
Тут повертати на Бушу
Політ над центром Буші. Від страшної церкви не сховатися ніде
Політ над центром Буші
Політ над центром Буші
Хоча... якщо дивитися в інший бік
Вид на Мурафу
Вид на Мурафу
Стан замкової башти у Буші в 1980-х рр. Здається, з путівника Д.Малакова.
Замкова башта в кінці ХХ ст.
Кінець 1990х. З журналу "ПіК"
Стара подільська хата з ґанком
Чудова стара подільська хата з ґанком
На фестивалі "Шляхами тканої Буші" Студенти Тульчинського коледжу культури. 13.10.19
На фестивалі "Шляхами тканої Буші". Коваль. 13.10.19
На фестивалі "Шляхами тканої Буші" 13.10.19
На фестивалі "Шляхами тканої Буші" 13.10.19
На фестивалі "Шляхами тканої Буші" 13.10.19
"Шляхами тканої Буші"
"Шляхами тканої Буші"
Шляхом до печерного храму
Шляхом до печерного храму у Буші
Охоронець Бушанського рельєфу
Охоронець Бушанського рельєфу
У скельному храмі Буші
У скельному храмі
Буша. Скельний храм поза рельєфом
Брама парку скульптур
Брама парку скульптур з боку Гайдамацького яру
Художній музей
Скромний художній музей у ДІАЗі в Буші
Скульптура на одному з бушанських обійсть
Майже трипільський мурал на сільській хаті
Скрізь стилізовані під Трипілля речі
Рушники ніби сучасніші, але насправді старіші за кибитку
Музей археології
Музей археології у Буші: експозиція
Мальована хата
Мальована хата у Буші
Найбільший в Європі парк скульптур. Котрому дуже не вистачає модерності і креативного бачення
Найбільший в Європі парк скульптур. Котрому дуже не вистачає модерності і креативного бачення
Найбільший в Європі парк скульптур. Котрому дуже не вистачає модерності і креативного бачення
Найбільший в Європі парк скульптур
Найбільший в Європі парк скульптур
Мурал тут прогнозовано про козака
Мурал тут прогнозовано про козака
Магазин-кафе "Старий млин"
Магазин-кафе "Старий млин"
"Козацька садиба"
"Козацька садиба" у Буші

"Замки і храми України" - некомерційний проект, що роками підтримується фактично силами і ентузіазмом однієї людини. Допомогти проекту:
гривневий рахунок 4149439011000365

євровий - 5168757402858452

І велике спасибі за ваш внесок :о)

© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник