Так, іудеїв у Вербовці було завжди багато - поки в Другу світову нацисти не знищили їх всіх. Всіх - крім одного. Був ковалем, міг знадобитися. Його застрелили вже коли нацисти відступали з України. 

Місцеву юдейську громаду старожили все ще пам'ятають - чорняві волоокі люди у іншіому, не сільському одязі, мешкали поруч, хоча диффузія між різними етно-громадами майже не відбувалася. Можливо, й через мовний бар'єр - сини Ізраілю говорили на ідиш, хоча й знали українську та польську, а часом і російську мови. Українці ж, хоча й наймалися у єврейські майстерні чи господи працювати, ідишу не розуміли. Іудеї були майстрами і лікарями, часто - чоботарями. Кашкети відрізняли їхніх чоловіків від посполитих українців та поляків, жінки ж вдягали довгі сукні та спідниці, які були набагато ошатнішими за буденний одяг селян-християн. Вербовецькі називали сусідів-іновірців "хабе" - і до цього часу неслухняну корову виганяють з чагарів з криком "Куди полізла, хаба!" А ще лякали дітей страшилками про виготовлення маци, для якої - ну звісно - потрібна була кров християнської дитини. Дитину начебто кидали у бочку, набиту цвяхами - і перекатували її з боку на бік. Але якщо дитина була худенька, її спочатку відгодовували цукерками. Не здивуюся, якщо ці страшилки до цього часу живуть в народі. 

Конфесійна різноманітність, одначе, мала свої відтінки. Католики, православні та ізраїльтяни здавна навчилися терпіти одне одного, а от до "штундів"-протестантів, котрі з'явилися у Вербовці ще в царські часи, ставилися злегка вороже, не розуміли їх і не любили. Зараз все змінилося - і на фундаментах старого жидівського будинку вербовецькі баптисти звели свій будинок молитви. Символічно. 

Так, щось від теми відволіклись. Продовжимо середньовічною історією.

Засновник містечка відзначився при взятті Смоленська, за що король у 1616 р. записав Вербовець його дочкам Софії, Маргариті, Катерині, Єлизаветі і Дорофеї. У 1629 р. Вербовець і частина Бахтина належали вже Стефану Волянському. В часи Хмельниччини і містечко, і його замок, і місцеві католики та іудеї сильно постраждали від козаків. Православні ж самі повтікали куди могли від козацької люті. Люстрація 1665 р. стверджувала, що у тодішнього власника міста, галицького хорунжого Стефана Злочівського, не було жодного селянина. 

1708 р., коли Вербовець належав Олександру Грущинському, його ще раз зруйнували козаки. В середині XVIII ст., коли старостою був Раденський, у Вербовці нараховувалось 144 двори. Містечко знову оживало: тут рубали ліс, добували поташ і селітру. 

За другим поділом Польщі Поділля відійшло до Російської імперії, та місцевий власник Броневський відмовився підписувати homagium на вірність цариці. Мав на кого рівнятися - власниця Мурованих Курилівців Катерина Коссаковська теж не підписала, бо Росію ненавиділа. Ну, але в Коссаковської були зв'язки - і маєток залишився за нею, а от Броневському пощастило менше. Вербовецьке староство у шляхтича відібрали і продали Дмитру Трощинському. 

Певний час (після 1796 р.) Вербовець був навіть центром повіту. Станом на 1797 р. тут мешкало 1394 християнина та 1242 іудея. У 1804 р., коли було утворено (Ново-)Ушицький повіт і Вербовець втратив свій статус, містечко купив граф Собанський. Ще за три роки до Вербовця приписали села Житники і Дурняки (зараз Любомирівка), трохи пізніше - Ставчани і частину Бахтина. 

Кріпацтва тут не знали - брали у поміщиків в оренду землю. З 1832 р. діяла міська Дума - її приміщення потім ще довго слугувало сільрадою. У 1885 р. у Вербюовці запрацювало міністерське однокласне училище. З 1899 р. - церковна школа грамоти для дівчат. 

Міський дух ще вгадується у чималій синагозі - певно, з ХІХ ст. Вона стоїть напроти школи, в самісенькому кінці серпантину - і дивно, як у неї не в'їжджають місцеві джигіти, котрих не зупиняють навіть численні ями та плавуни. У ній спочатку влаштували сільський клуб, та він був якимось не надто щасливим, тому вже давненько там спортивні зали і шкільна бібліотека - ну, хоч так. Споруда, яка живе, має шанс вціліти - це особливо яскраво помітно на контрасті з цілковитими руїнами олійного заводу і млина поруч. Певно, саме тут стояли заїзди єврея Бреймана, які згадує Вікіпедія. Зараз в пустках вікон час від часу вигулькує фантасмагорією грива білого коня.

Чималенький будинок емігранта Урця пристосували під школу - все одно йому в Америці він вже не потрібен. Ще одна двоповерхова кам'яниця, в якій жили сестри Марфа Боржемська та Домна Марчинська, теж працює частиною сільської школи. Промтоварний магазин розмістився у будинку Пілгаєцького, колишню церковну плебанію перетворили у інтернат. 

Покровська церква (1821-1832, зведена на місці згорілої у 1820 р. дерев'яної святині) зараз мало схожа на свій портрет, зроблений Юхимом Сіцинським - в його часи ще не було прибудовано бабинець і високу дзвіницю з натяком на синодальний стиль. 

Дві стіни на березі Батіжка, начебто залишки зруйнованого землетрусом костелу, я не бачила. 

Костел Михайла Архангела зведений на старому замчищі у 1802 р. Я поблукала навколо храму і новенького доглянутого монастиря сестер-служниць, обійшла їх - ніяких натяків на фортифікації вже немає. Спочатку  (з березня 1990 р., начебто) монахині та священик мешкали у 150-річній плебанії, котра встигла побути і сільським садочком, і конторою колгоспу, і приватним помешканням. Зараз, після пожежі і ремонту, плебанію годі пізнати. На подвір'ї викопали 30-метровий колодязь. 

Первісний костел був колись дерев'яним, зведеним на кошти польського короля Сигізмунда ІІІ - і було це в 1607 р. Вже у 1717 р. він був руїною - тож у 1752 р. святиню відновили. Храм згорів у ніч на Пасху 1798 р. від розведених святкуючими селянами вогнищ. Громада зібрала кошти на мурований костел, який аж у 1829 р. консекрував єпископ Ф.Мацкевич. В 1909 р. споруду реставрували, у 1920-1960 рр. храм не діяв. Вже в часи незалежності, за священика Вілька, було відреставровано споруду. 

В костелі щоліта відбуваються дитячі "оази" - своєрідні табори з католицьким ухилом для дітлашні з кількох областей. 

Хатка під очеретяним дахом, мій вербовецький маячок, у жодний перелік пам'яток архітектури не потрапила - та все ж мене дочекалася. Побачила її мама - вже коли ми покидали село. Вона вигулькнула десь з-за дерев, самотня, в казковому мереживі з дикого винограду, вже десь під кінець серпантину, вже майже нагорі. Я дуже скиглила і прохала зхупинитися, та на такому повороті і на такій дорозі це було неможливо. Тож мрія сфотографувати Гриця гномиком на ґаночку старої хатки так і лишилася мрією. Буде за чим повернутися у Вербовець.