Зовсім вже в часи динозаврів заглиблюватися не будемо.Вистачить згадати, що в урочищі Звинячий поблизу Серебринців знайдено рештки двох поселень скіфського часу (І ст. до н.е.) та залишки земляних укріплень того ж часу в урочищі Шанці (назва сама натякає, так). Знаходили ще артефакти черняхівської культури (II-V ст.).
Далі починається час легенд. За однією з них, Серебринці заснували втікачі від панщини - але подібне розказують ледь не про кожне друге наше село.
Другий переказ пояснює назву. Називалося село колись Барські хутори (думаю, не через панів-барчуків, а через географічне сусідство з могутнім колись містом Баром). Ще є варіанти Рарівці і Радівці. Ну і жив тут нібито колись староста села Корж. Лише про гроші думав, лише ними все життя цікавився. Ну, ще себе без міри любив - так, що поставив собі за життя дерев'яний пам'ятник, зобразивши себе вершником. І коли вже помирав, прошепотів сину: "А срібло знайдеш в голові коня". Юний Корженко гроші теж любив - тому перебив ледь не всіх коней в окрузі, перерив всю землю, та скарбу не знайшов. Тоді хитрий селянин пообіцяв допомогти знайти схованку - в обмін на звільнення від оброку на сто років. І коли сонце сягнуло зеніту, вказав на тінь від пам'ятника. Справді, там, де була тінь від конячої голови, Корженко знайшов срібло. За це він наказав і селянину, і всім іншим кріпакам посеребрити батогами спину: щоб не були такі розумні. Так і повелося: побої тут називали "серебр'янними", а далі це слово намертво вчепилося і самого села. Правда, в однині: Серебринець. Жителі села й дотепер називають свою малу батьківщину саме такою архаїчною формою: Серебринець.
Документи згадують село з XVI ст. Тоді Серебринці належали магнатам Язловецьким. У 1622 р. спадкоємці Язловецьких поділили їхні маєтності між собою. Серебринці і кілька сусідніх сіл дісталися Андрію Вольському. Коли він раптово помер, в 1626 р. село знову поділили, новою власницею стала Анна Одрживольська. Нащадків Анна не мала - і після її смерті Серебринці відійшли до головних місцевих землевласників - Чурилів. Єпископ Станіслав Чурило був останнім з цього роду власником села. Бездітний (єпископ же!) Станіслав помер якраз в розпал козаччини - і ще півстоліття подільські маєтки Чурилів лишалися нічиїми. Спустошеними, змученими війною. Вже аж у перші роки XVIII ст. Серебринці дістаються Дідушицьким.
6 квітня 1721 р. львівський хорунжий Станіслав Дідушицький назначає Серебринці, Озаринці, Косинці, Гречани та ще кілька сіл своєму сину Яну. Ян доріс до галицького підчашого - і віддав Серебринці з кількома фільварками своїй доньці Уршулі, коли та виходила заміж за Якуба Блендовського. Другим її чоловіком був Ігнацій Потоцький. Донька Уршулі від другого шлюбу, Беата Моніка Потоцька (1765-1824), стала наступною власницею села. Її чоловіком був депутат Чотирьохрічного сейму, публіцист і великий коронний підчаший Міхал Чацький (1755-1828) - і ось нарешті і прозвучало прізвище гіпотетичного власника серебринського палацу.
Бо точно сказати, хто звів тут собі компактну, але вражаючу резиденцію, невідомо. Може, таки Міхал - десь після 1781 р., коли взяв дружину з приданим-Серебринцем. Хоча жодних документальних свідчень, що він тут будував собі родинне гніздечко, немає - ба більше, невідомо, чи великий коронний підчаший взагалі бував у своїх подільських селах. Дружина Беата була художницею і мініатюристкою, мала вишуканий смак, створила проект родинного палацу в селі Сільці - маленький плюсик на користь версії про раннє походження палацу, але ж це лише здогадка, а не факт. А може, будувався тут вже його син Олександр після польського антицарського повстання у 1831 р. Парк поруч з резиденцією розбив великий Діонізій Міклер якраз в 1830-х рр. Плюс саме Олександр Чацький звів в селі школу та першу на теренах Поділля цукровню і засадив навколишні поля буряками. Отже, бував тут. Отже, треба було десь жити.
В 1793 р. у Чацьких село, до речі, секвеструють: Поділля стає не польським, а російським, і біснувата Катерина ІІ віддає Серебринці у власність Петру Румянцеву-Задунайському. Потім до царату дійшло, що так жорстко з польськими поміщиками не можна - і в 1796 р. маєток повертають родині Чацьких. Молодший син подружжя, Олександр Чацький (1791-1876), маршалок шляхти могилівського повіту, в дружини взяв Евеліну Орловську з Ярмолинців. Дітей не мав, тому записав ще за свого життя Серебринець племіннику Владиславу Чацькому (1832-1873), онуку славетного економіста та історика Тадеуша Чацького. Владислав був останнім власником села, котрий був етнічним поляком. Після його смерті маєтки, всі в боргах як в шовках, були виставлені на аукціон. Чому цукровня не приносила прибутку, не зовсім зрозуміло: господарськими питаннями Чацькі начебто займалися ревно, Владислав брав кредити і відновив роботу цукрового заводу, виробляв з кукурудзи якийсь сурогат кави - та все одно збанкрутував.
Та й село теж не процвітало. Хоча Серебринець був чи не найбільшим поселенням Могилівського повіту, та навіть ярмарки і базари в ХІХ ст. перемістилися звідси в Озаринці.
На аукціоні Серебринець і купив російський генерал-лейтенант І.Бережніков, герой кримської кампанії. Похований він у Могилеві-Подільському, біля Георгіївської церкви. В 1888 р. маєток перейшов його сину Миколі - останньому поміщику Серебринця.
Якщо про екстер'єри палацу ми знаємо геть не все (є не лише старі акварелі, а й сам палац), то про інтер'єри відомо мало. Анфіладне симетричне планування, в парадній залі був мармуровий камін - ось і всі крихти інформації. Той камін багатьом голову запудрив, хай давно в ньому немає попелу: залу навколо нього теж чомусь вважають прикрашеною мармуром. Там алебастр з розписом під мармур, а не мармур. Ну, таке.
Шкода, що до наших днів не дожила триверха дерев'яна Михайлівська церква (1745).
