Карта
Біля 350 мешканців.
Відоме з XVII ст. Назва - начебто від диких грушок у сусідніх лісах.
Координати: 48°26′41″ пн. ш. 27°59′34″ сх. д.
В GPS-навігаторів гумор чорніший полярної ночі. Всього й треба було - найкоротшим шляхом з Буші в Печеру, але робототітка в телефоні вирішила, що настав час її бенефісу.
Те, що оце от, запропоноване, через Бандишівку, вимотає нерви і вкраде півгодини часу, стало зрозуміло відразу, але Мік чомусь повертатись не схотів, пер вперед. Дорога ставала все вужчою (і все мальовничішою: золота осінь показала себе тоді у всій красі), ями все глибшими. Карта обіцяла село попереду, вже зараз, вже ось-ось. І тут ліворуч від дороги показався привид Грушки. Такого я ще не бачила в житті - і мене це відверто налякало. Обійстя, друге, третє, п'яте - всі закинуті. Залишені хати заросли кущами. У сараїв і клунь попадали дахи. Було б літо, вулиці-привида і не розгледіти б було за зеленню, але прозорість жовтня дозволяла зазирнути туди, де давно панує смерть. Я зойкнула, я попросила зупинитись, мені чомусь захотілося піднятися над селом, котре є, але котрого нема, коптером... Аж тут праворуч теж з'явилися стіни. Нормальна хата. Житлова і жила. І далі ще одна, і ще.
Мертвий апендикс у Грушці виявився дивним - чомусь один з сільських кутів взяв і зник. Чому - так а всі все розуміють, села приречені не лише в нас, селам гаплик у планетарному масштабі. Але філософствування про тенденції сучасного урбанізму перервала поява Дмитрівської церкви (1905).
Якісна робота, майстерна. Тільки от чужа і відверто ворожа, нав'язана колонізаторами. І цибулина верху - антиукраїнська, і багатий декор стін - не наш, і сама структура храму така далека від типових для Поділля тридільних церквиць. Нав'язане. Чуже. Вороже.
А народу ж, певно, ПОДОБАЄТЬСЯ.
І в цьому велика біда.
Про храм відомостей у мене мало, а от про палац, котрий був у Грушці колись, писали і А. Урбанський, і Р. Афтаназі.Так як палацу не існує давно, я пунктирно. Грушка у XVIII ст. належала графу Щенсному Потоцькому, тому, який Софіївку для дружини розбив, ну, знаєте. Потім село відкупив у магната кавалер ордену св. Станіслава, маршалок Гайсинського повіту Антоній Ярошинський (нар. у 1762 р.). У нього чи його спадкоємців маєтність придбала Марія Леонова. Наступною власницею була її донька Марія Чайковська. а вже зовсім останніми господарями Грушки були її доньки Марія Кіршчмаєр та Ельжбета Дорожинська.
Класицистичний одноповерховий палац у селі з'явився, ймовірно, на поч. ХІХ ст. В кінці того ж століття споруду значно розширив Зигмунд Залеський, чоловік М. Чайковської. В такому вигляді палац простояв до кінця Першої світової війни. Урбанський згадує, що двір був вмебльований меблями з червоного дерева, а стіни прикрашали якісні картини італійської та голландської шкіл. В малому салоні збереглися меблі з XVIII ст. У їдальні висіли родинні портрети та комплект літографій з альбому Яна Казиміра Вілчинського. У кабінеті стояли бюро та комод у стилі Людовіка XV, секретери та велетенські крісла. Будуар обставили сучасними меблями. Їх прикрасила розписами сама пані, Марія з Чайковських Залеська.
Від дороги двір відділяв паркан з дикого каменю. Позаду та з боків споруди тягнувся парк, який переходив у сади та виноградники. В парку також вирощували шовкопрядів. Праворуч стояв флігель.
Коли одна з власниць Грушки приїхала сюди десь на початку 1920-х рр., то застала "не двір, а домовину", як писала потім Антонію Урбанському. Вітер гуляв палацом, залітав у розбиті шиби.
Залишки земляних оборонних споруд в сусідньому лісі селяни називали "окопами Володийовського". Десь саме неподалік них схопили у червні 1768 р. керманича Коліївщини Івана Гонту - а потім стратили в сусідніх Сербах (зараз Гонтівці, про неї теж якось поговоримо).
