І все дуже по-нашому, по-українському. В провінційному сенсі слова.

От наприклад.

В серпні 2013 р. знову почалися незрозумілі процеси з "будинком Михайла Коцюбинського" - стару садибу у 2002 р. передали у власність Троїцькому монастирю, той задумала її знести, щоб потім відтворити по-новому (і міські архітектори погодились, аякже. Це ж реставрація по-дебільному, запатентований в Росії метод). Садиба, в якій майбутній письменник мешкав протягом трьох років (1875-1878), зі своїх 11 до 14 років, в радянський час слугувала як бібліотека, будинок культури та склад солі. Ну, знаєте, такої, якою взимку дороги посипають. Бо а де ж ще сіль зберігати, як не в садибі генія української культури? Більше ніде.

Саме сіль і роз'їла стіни та підлогу споруди. Тепер вона начебто відновленню не підлягає (хоча сучасні технології дозволяють витягувати сіль навіть з таких пропащих будинків) - треба, мовляв, руйнувати, а там десь брати мінімум 10 млн. гривень - і за кілька років Бар матиме новеньку садибу Коцюбинського, свіжу і хрустку як огірочок. Ну або не через кілька років, а коли там вийде. Зроблять у ній музей письменника і недільну школу - бо ж куди нам зараз без попів?

В будинку останній раз капітальний ремонт відбувався ще у 1948 р. З 1971 р. споруда має статус пам'ятки історії місцевого значення. З 1975 року визнана аварійною.

В 2005 році громада Бару створила ГО, яка збирала кошти на ремонт будинку і намагалася його захистити. Зібрали близько 90 тис. гривень. Гроші потім кудись зникли. 

Називати будинок "садибою" можна, зрозуміло, з натяжкою: це був один з кількох будинків, які місцевий підприємець здавав державним чиновникам, які прибували до Бару на службу. Саме таким чиновником і був батько Михайла Коцюбинського. Точний вік споруди не назве, напевно, ніхто: років 150 орієнтовно має. Хоча, виходячи з архітектури, я б дала трішки менше. 

На разі споруду обнесли парканом. Що буде далі? Риторичне питання. 

Барський замок свого часу гримів на все Поділля, його довго разом з бердичівськими укріпленнями називали не інакше, як "брамою Польської України".

Ще коли Бар не знав Бони Сфорци і називався Ровом, в поселенні з'явилося прото-укріплення. Польський літописець Мартин Бєльський описав, як у 1452 р. татарська орда розграбувала фортецю в Рові. Господарював тоді в фортеці шляхтич Стогнів Рей.

 На початку XVI століття замок відбудували. Він все ще був дерев'яно-земляним. Поселення тоді дісталося воєводі Станіславу Одровонжу. А невдовзі, в 1518р., король Польщі Сигізмунд І одружується вдруге - на неаполітанській принцесі Боні Сфорца д'Арагона. Смаглява дочка півдня (по крові вона була напівіталійка-напівіспанка) отримує від чоловіка кілька маєтків - в тому числі і на теренах сьогоднішньої України.

Ров теж дістався королеві (заміж вона вийшла в 1518р. у віці 24 років, а в Рові захазяйнувала аж в 1537-му). Вона перейменовує його на Бар - на згадку про родове місто Барі поблизу Неаполя. Напевне, скучила високоосвічена дочка Ізабели Арагонської за рідним сонцем і морем... Саме мати Бони подбала про якнайбільш вдалий шлюб дочки: на той час батько принцеси, герцог Галеазза, був усунений від влади в Міланському герцогстві.

Пільгова грамота від 24 листопада 1537 року, видана королевою, звільняла всіх жителів Бару від старостинських і королівських податків. До місцевого дерев'яного замку було приписано 5 містечок і 37 сіл. Бар одержав магдебурзьке право, а на його гербі красувалися літери BS - за ім`ям королеви.

От цікаво: Кременець теж належав Боні, про неї там складають масу легенд. Бона в Кременці не була. Чи бувала королева, що мешкала в 1540-х роках на Мазовшу, в Барі? Сумнівно трохи.
Бона була розумна і економна. Знала історію, розбиралася в економіці, розуміла, що гроші зайвими не бувають. До речі, підтримувала контакти з нашою Настусею Лісовською, славнозвісною Роксоланою з Рогатина. Славилася як меценатка, не одного шляхтича з Польщі відправила навчатися за кордон. І до кулінарії теж приклала руку: саме вона зробила в Речі Посполитій популярною так звану "влощизну" (набір овочей та трав, що складається з моркви, петрушки, селера і калафьорів. Він і зараз в Польщі дуже розповсюджений).

Ще один майстер, чия доля була тісно пов'язана з укріпленнями Кам'янця, бував у Барі. Більше того - навіть був барським старостою. Бернард Претвич. Про нього навіть прислів`я ходило, популярне на степовому прикордонні в середині XVI століття: "За пана Претвица вільна границя".

І правда - про оборону кордонів Речі Посполитої Претвич дбав як ніхто - що не заважало йому здійснювати рейди на татарські території. Історик Олександра Єфименко писала, що "прикордонні старости здійснювали наступальні походи в глиб степів на свій власний страх і ризик, не зважаючи на вимоги загальнодержавної політики".

У 1636 році до Бару переніс свою резиденцію великий гетьман коронний Станіслав Конецпольський. Він приступив до будівництва нового, на цей раз кам`яного замку - позвавши для цього Г. Левасера де Боплана, як я і згадувала трохи вище..

"Кам`яний Бар,- зафіксував у 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі,- справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати". Та навіть така міць підкорилася козацькій зухвалості загонів Максима Кривоноса в 1648 році. Після атаки "було взято там, у Барі, крім великої здобичі, що дісталась кривоносовому війську, багато гармат і величезна кількість різних припасів; полонили навіть когось з Потоцьких" (Самійло Величко).

У 1672 році Бар, як і всі інші подільські міста, потрапив у турецьку неволю. Лише в 1730-х роках місто трохи оговталося.  Ненадовго: Історія прикіпіла до Бару, захотіла залишити його назву  на своїх сторінках. Так-так, я про Барську конфедерацію (1768). Розгромлена російськими військами, польська знать впала в немилість в імперії Романових. Бар вже ніколи не повернувся до колишньої величі. А фортеця в Барі під шквалом москальської зброї перетворилася на цілковиту руїну.

Трохи далі від церкви і костела - Покровський монастир (XVIII-ХХ). Діючий. Належить сестрам-бенедиктинкам.

Його почали будувати в 1616 році на руїнах монастиря, ім'я і конфесію якого історія не зберегла. Під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 років і монастир, і колегіум при ньому було зруйновано.

Костел і учбові приміщення було зведено з дерева - вони протрималися до пожежі, що мала місце в 1770-х роках.  

В 1701 р. продовжили зводити колегіум і монастир - на цей раз з цегли і на кам'яному фундаменті. Вже було зрозуміло, якого ордену храм - домініканський. Завершили будівельні роботи аж в 1787 році.  Дзвіниця з'явилася в 1908 році.

У 1917 р. в монастирі сестра Ядвіга Кулєша заснувала згромадження сестер бенедиктинок-місіонерок.  В радянський час сестри продовжували підпільно працювати. Як писала мені пані Людмила, "Коли ж генеральна матка з Польщі взнала, що в Барі є діючий монастир сестер Бенедиктинок-Місіонерок, вона була дуже вражена що під час переслідування сестри зберегли віру і покликання. Зараз вони підтримують зв"язки з Польщею".

Храм і келії позаду нього (1787) складають один двоповерховий бароковий корпус. Якщо не знати, що там є храм - здогадатися практично неможливо: будинок і будинок, ніяких куполів і башт.

Подивитися на коридорне одностороннє планування келій і не мрійте - не пускають в монастир всяких таких з фотоапаратами.

 Келії колись були П-подібними, зараз - Г-подібні. Лінгвістичний вибрик історії над архітектурою.

Недалеко від монастиря - автовокзал і місцевий ринок секонду.