Для мене Старий Самбір став своєрідною брамою до Закарпаття: всі мої подорожі у край Дракули починаються саме звідси, з цього карпатського вже, тихого, провінційного містечка. Потяг "Львів-Солотвино" мені зручно лапати саме тут, незважаючи на складність з білетами: тут в касі немає комп'ютеру, тому продають квитки лише у загальний вагон, звідки потім приходиться з доплатою евакуюватися у м'які обійми купе. А час до прибуття поїзду, надвечірній, майже нічний, витрачається на прогулянуи центром (яким є фактично одна вулиця) з візитами у всі працююці продуктові крамнички (а таких багато) та околицями, які вже не просто схожі на Карпати, які вже й є Карпатами. "Сам бір" навколо - з буків та смерек (а може, самбірок - особливого виду верб з червоним пруттям, що колись густо росли у цій місцині над Дністром? Версій про походження назви міста тільки офіційних є з десяток. Було навіть таке старослов'янське чоловіче ім'я, тож і назву поселення за першим поселенцем як можливу версію відкидувати не слід).

Що тут зацікавить пошановувача старовини? А небагато. Тут головне не пам'ятки, а атмосфера, але на костел та греко-католицьку церкву звернути увагу все ж варто (див. її ж фото до реконструкції ось тут). Шкода, ратуша не пережила війн, лише старі листівки нагадують про неї.
Певно, і згадувати не потрібно, що Старий Самбір називається так тому, що до спалення міста татарами воно носило назву "Саибір". Вцілілі жителі перебрались трохи далі за Дністром, до поседення Погонич, яке почали - певно, за звичкою - звати Самбором. Справжньому Самбору ніц не лишалося, як отримати титул "Старий". І недарма: місто ж справді старовинне.

Ще одне освячення храму мало місце в передостанній літній день в 1903 році, коли, нарешті, закінчилися ВСІ будівельні роботи. Освячення провів єпископ-помічник Кароль Фішер.

В 1913 році львівський художник Вінтеровський розписав костельний інтер'єр. На той момент до парафії належало 2 000 католиків з Старого Самбору та 11 сіл в околиці міста. Станом на 1933р. парафія нараховувала приблизно 1 500 вірних, її обслуговував ксьондз Павел Гродковський. Філіальні каплиці знаходились також в селах Спас, Турче, Стрілки і Топольниця.

Що сталося з храмом після Другої світової? Відомо що: костел закрили, розмістили в ньому фабричний цех та склад. Більшість костельного майна ксьондз та інші католики вивезли до Польщі, вівтарі потрапили до Мостисьок.

В 1991 р. костел повернули римо-католицькій громаді міста. Ще через три роки встановили на попереднє місце головний вівтар, привезений з Мостисьок.

Храм виглядає акуратним і доглянутим, а ось потрапити всередину мені так жодного разу не довелося: зачинено там. Якщо порівнювати костел з його ж "портретами" на древніх поштівках, помічаєш, що за ці роки мало що змінилося, хіба дерева на костельному подвір'ї підросли і дозволяють в літню спеку переховуватись у затінку.