Карта

49°26′33″ пн. ш. 22°46′57″ сх. д. / 49.4425° пн. ш. 22.7825° сх. д.

Перша письмова згадка про село - серпень 1566 р. 

За високими горами, за дрімучими лісами, там, де хмари перечіпляються за вершечки ялин, а асфальт вважається цивилізаційною супер-новинкою, лежить село Росохи на річці Росошці. Крихітне - останній перепис зафіксував в Росохах лише 149 жителів. Рельєфне як культурист під час "сушки": навіть назва села - і та з географією пов'язана. Росохи - це глибокі крутояри, цього в околицях вдосталь.

Трястися по бездоріжжю в розпашілому бусику від Самбора (або від Старого Самбора - від нього сюди 18 км і година їзди) сюди туристам безсумнівно варто: оборонна маленька церква Різдва Богородиці - дивне свято для краєзнавчого ока. Не лише Сутківці, Жабиня чи Шарівка мали такі от сакральні міні-фортеці: в Бескиди теж колись навідувались вороги. Росохи - це такі Чесники-2, якщо ви розумієте, про що я.

В горах все по-іншому. Гуцульська ґражда - втілення принципу "мій дім - моя фортеця". Бескидська, бойківська оборонна церква - щось з тієї ж опери. Була колись - і зараз такаж насуплена, оборонно-набурмосена. Вже як вирішили від ворогів оборонятися, то нікого й близько не підпустимо, навіть храм роздивитись не дамо. Тому доводиться безпорадно бігати навколо церковного муру, час від часу смішно підстрибуючи з фотоапаратом над головою - надія зробити нормальний кадр помирає вже тоді, коли бусик на Самбір заведе мотор.

"Нащо ж ви навіть церковний двір закриваєте?" - це я до місцевих жительок.

"Так аякже!" - а це вони до мене.

І правда. Коли керосин і сірники продають у вільному доступі і без паспортів, піди вгадай, що в тих клятих туристів в кофрах від фотоапаратів. Приїдуть, попалять все, а селу потім розбиратися. Не годиться. Барикади - це краще. Все, що видно неозброєному драбиною туристу - велетенські контрфорси, що підпирають триверху, тридільну церквицю непевного, але стародавнього віку, дах з заломами - під бляхою (а ще кілька десятиліть тому тут був ґонт) і дуже скромну каркасну одноярусну дерев'яну дзвіницю з стінами, обшитими дошками (ХІХ ст.). Мури з ламаного каменю, до речі, татарів не пам'ятають: з'явилися не раніше XVIII ст. Чи пам'ятає татарів церква - питання. Бо треба конкретизувати, яких саме. Святиня датується то XV, то XVI ст., а архітектор І.Могитич взагалі висував фантастичну версію про ХІІІ ст. Стіни - від метра товщини (і до 150 см). Оборонна і вже хоча б тому - агресивна. Польський "Словник географічний королівства Польського" навіть згадує якусь гаківницю, яку зберігали у храмі на згадку про те, як з неї якийсь Терлецький вбив татарського вожака під час ворожого нападу на село. 

Відомо, що росохська церква ремонтувалася у 1844, 1896 і 1926 рр. Тоді село було значно більшим (за переписом 1880 р. тут проживало 790 жителів). Храм діяв - аж поки його в 1962 р. не закрили на певний час. Як знову почав діяти, почалося для церкви "покращення" - одним з елеметрів котрого є страшнюча капличка на території церковного подвір'я.  

А що ви хочете? Он, поруч з закритою церквою є нова, теж Різдва Богородиці (теж закрита, але хоч без мурів) - радше капличка. Цікава, до речі, - по-своєму. Пишуть, з 1956 р.

Для естетів є ще варіант: пішки на сусідню гору, звідти супер-вид на комплекс. Я за цей варіант - але не в 30-градусну спеку, коли трава парує після вчорашньої зливи.

Хочете пораду, як потрапити всередину церкви? Можливо, в день села (28 вересня) вона буває відкритою. Тоді можна буде побачити муровану передвівтарну перегородку, найархаїчнішу з усіх вівтарних перегородок - в ній лише один отвір для царських врат.