Неминуча як ніч зустріч з містом таки сталася - і, як і належало сподіватися, сталася вночі.

Чи не сота маршрутка, яка неслася в потрібному нам напрямку (Карпати-Карпати-Карпати) з вечірнього, покидаючого офіси і контори Львова, нарешті зупинилася біля нас і - о диво! - мала всередині достатньо місця, щоб в затхле від чужого дихання черево впустити ще двох стоячих пасажирів. В Самборі вийшло навіть сісти - і я приклеїлася носом до вікна. Коли Старий Самбір видохся останньою хаткою, почалася моя персональна Terra incognita. Я намагалася побачити все, всотати в себе кожен хвилястий від вершин пейзаж і гірський серпантин.

А які назви пропливали на вказівниках! О-о-о... Чого варта була одна лише Ясениця Замкова. Край дерев'яних храмів - відомих багатьом церков та маловідомих костелів, які ще збереглися в Турківському районі. Ні, вкотре даю собі обіцянку: я сюди ще повернуся. І бажано - не під вечір і не під вагітні дощем хмари.

Вверх-вниз, і знову в гору... Серпантин дивної краси, з яскравою стрічкою Стрия внизу, з Карпатами фоном. Бусик долає кілометр за кілометром - і ось, нарешті, оаза цивілізації серед смерекової дрімучесті.

Турка.

Ось в такому будиночку хотілося б жити - з величезними вікнами і вкритими рослинною ліпниною балконами. Найгарніша житлова споруда міста!

Йдемо далі. Нам би перекусити, знайти костел і вирішувати, де будемо спати. Костел несподівано вигулькує десь попереду і вверху, а ось з кафе чомусь не щастить: закрито геть чисто все. Вулиці пусті і дикі, з провулків доноситься дебільнуватий регіт п'яненьких підлітків. Ліхтарі існують десь в іншій галактиці.

Єдиний працюючий продуктовий замінює своїм крамом повноцінну вечерю. Господиня на питання про готель йойкає і каже, що так, був колись, але коли то було, не працює. І гуртожитків нема. А приватні садиби? Пропіарений зелений туризм, де він? З'ясовуємо, що є тут такі газди, що один з своїх будинків гостям віддають, адресу жінка пояснює так плутано, що в бесіду вступає її син-підліток і намагається допомогти. Перелік відомих лише місцевим жителям топографічних орієнтирів збиває з пантелику.

...Відразу скажу: в плетиві темних вуличок ми заблукали. Гуртожиток якогось ПТУ шумів насиченими гормонами голосами, в кущах нетверезий молодик намагався згвалтувати дівчину з яскравим макіяжем, та голосно, але дуже вже неталановито робила вигляд, що намагається чинити опір. При бажанні п'яничку могла побороти перестаріла беззуба такса, що вже казати про дівча в соку і шкіряному жакеті.

Ми кидалися на кожен вогник - а раптом щось туристично-корисне, бувають же в світі готелі?

Бувають, та не тут.

Годину очікування на вокзалі я відвела під докладне вивчення накуплених у Львові книжок, а за кілька хвилин до опівночі ми вже зарилися в колючі ковдри знайомого купе. Безсонна ніч віднесла мене в Хуст.

А вам не радила б прибувати в Турку, не взнавши попередньо все докладно про те, де тут можна зупинитись. Місто проведення всесвітніх бойківських фестивалей не надто привітне до не(до)бойків. :)

От ми потроху і дійшли до історії костелу, який я так мріяла побачити колись. Отже, в 1777 році завалився дерев'яний храм, турківська громада протягом наступних двох років змушена пристосувати під свої потреби недобудоване приміщення мурованої святині. Відомо, що в кінці XVIII століття храм мав п'ять вівтарів: зі старого костелу переселилися в нове житло вівтарі Богоматері та святого Ігнатія (Лойоли, ага), а ще - святої Теклі, Яна Непомуцена та Розп'яття.

У 1828 році парафія придбала ще один вівтар - святого Антонія.

В ХІХ столітті храм потроху будувався-ремонтувався (1846, 1862 роки). Нарешті, закінченого вигляду храм набув після того, як в 1906-1914 роках пройшла його реконструкція за проектом архітектора Станіслава Маєрського.

1914 року костел освятили. Мав він тоді - щойно після ремонту - лише один тимчасовий вівтар. А далі була світова війна.

Храм не обійшли пошкодження. В 1926-1928 роках - новий ремонт споруди, зведення навколо неї нової мурованої огорожі. 28 квітня 1927 року перемишльський єпископ Анатолій Новак освятив турківський костел.

В 1930-х роках було здійснено розпис храму та зведено муровану дзвіницю неподалік. На жаль, зараз від розписів і сліду не лишилося - я заглядала в широку шпаринку в дверях - білі стіни, кілька лавиць, медитуючий самотній священик.

Життя кипіло не у храмі, а поблизу - не дивлячись на пізній час кілька веселих монахинь грали з малюхами в м'яча, одночасно навчаючи малечу польської лічилочки.

Знаєте, хай краще вчать вірші, аніж напиваються під гуртожитками.

Та повернімося до історії храму. До речі, всі факти з його біографії я вичитала ось тут: 'Парафії, костели та каплиці. Львівська область' - 1-а частина 1-го тому, сторінки 280-282.

Турківський парафіяльний округ був найбільшим на теренах Галичини та охоплював понад 30 сіл. Та масштабна територія не завжди означає велелюдних натовпів прихожан: у 1913-1939 роках парафія включала близько 3000 вірних.

Костельне майно, яке пароху Ігнатію Кулаковському в 1945 році не вдалося вивезти до Польщі, було... знищене. Це вже за совєтів храм перетворився спочатку на склад, а потім на спортзал, а раніше в нього було кілька "філіалів": у Ясениці Замковій (св. Іоанна з Кентів, з 1914р.), Розлучі (св. Франциска, з 1914р.), Ільнику (1934), Соколиках (Серця Ісуса, 1912), Яворі (Різдва богоматері, з 1913р.) тощо. І в самій Турці було ще одне місце для католиків - каплиця при лікарні.

Споруда станом на 2005 р. знаходилася в стані перманентного ремонту. В квітні 2010 року риштувань навколо будівлі вже не було.