Та й саме село (колись - містечко) Колочава цікаве і знане. Особливо в літературі - завдяки роману чеха-комуніста Івана Ольбрахта "Микола Шугай" про останнього опришка Карпат пам'ятають навіть закордоном: сюди щороку приїжджає кілька тисяч чеських туристів. Для них навіть на кафе "Колочавські страви" - двомовна вивіска. Українською і чеською. Хоча справжнє прізвище опришка було Сюгай - комуністи вважали його героєм, а сучасники і односельці - бандитом. 

Навіть зараз під ногами чавкає болотистий грунт - кажуть, саме через цей звук під постолами мандрівників, що забралися в гори 700 років тому подалі від загарбників, і виникла назва "Колочава".

За іншою легендою, в ті часи, коли на місці села шумів ліс, в Усть-Чорній жив бідняк Чавка, якого сільська громада відправила у військо. Чавка з служби втік та оселився у лісі, навіть одружився з коханою. Коли її матір запитували, куди з села поділася донька, та відповідала: «Коло Чавки». Так і з’явилося село Колочава. Схильність до життя у лісі, здається, передалася потім і іншим жителям поселення.

А поруч біжить з Синевиру до зеленоводного водосховища Теребля, що потеребила колись під час повені на своєму шляху геть все. Звідси й назва. Ну для декого. 

Цей край, подібно подільський Окопам, був пограниччям в квадраті: люди казали, що їх вівці паслися в Польщі, хата була в Румунії, а прати ходили в Чехословаччину.

А ще тут було - і, думаю, буде фантастично гарно. Теребля біжить майже паралельно дорозі, в неї впадає шумна Колочавка, а зусібіч над річкою і асфальтом піднімаються гори. Поруч багато полонин, з отарами, з чорницею, з дикими котами і оленями - Стримба, Барвінок, Ружа, Красна, Дарвайка. Село велике і до цього часу поділяється на кути: є власне колочава, є Колочава-Горб (там, де дерев'яна церква), є Мерешор, як сусіднє село, а ще - Затінь, Сухар, Кальновець, Заверх, Гирсовець, Брадолець та Імшадь. 

Дістатися райцентру досить просто: хоча рейсові автобуси бігають через село лише тричі на добу (в кожну сторону), з автобусної зупинки з монументом заробітчанам в Міжгір'я (до нього 26 км через перевал) їздять приватні бусики - приблизно щогодини. Вартість проїзду в травні 2011 р. - 12 гривень. 

Колочава останнім часом рветься на туристичний Олімп - і виходить непогано: відкриваються музеї (їх вже десяток) і пам'ятники. Останнім у травні 2011 р. відкрили чи не перший в Україні пам'ятник заробітчанам. (Я б їм не відкривала пам'ятників, але хто ж мене б питав?:о)) Такий розвиток - завдяки депутату Станіславу Аржевітіну, місцевому уродженцю.

А ми повернімося до храму.  Храму-музею. (Ключі від нього - в кабінеті історії в школі в центрі села - поруч є ще одна школа, але це не та. Ще краще відразу дзвонити Василю Глебі за тел. +38 098 966 50 22). Може, вам пощастить більше, ніж мені.

Отже, на підвищенні в центрі села, ліворуч від траси, стоїть ошатна двозрубна Святодухівська церква з дзвіницею (XVII, 1795 р.), збудована майстром Ф.Гекка. Храм виразно контрастує з приземистою новішою церквою неподалік. Нещасна сусідка-святиня пріє під настільки сяючою бляхою, що супутники-шпигуни мали б валитися зі стратосфери на Колочаву градом, смертельно вражені цим осліплюючим вєліколєпієм. Новішій святині з її заскленою на манер сільських хат верандою, забраною в забрало бляхи дзвіницею (до речі, наскільки зрозуміла, дзвіниця раніше належала саме архітектурному шедевру поруч) і простими залізними воротами і не снився той захват, який відчуваєш, дивлячись на церкву-сусідку, що виситься на пагорбі вже не одне століття.

Святодухівська церква в Колочаві тридільна, двозрубна, крита ґонтом, а дахи вкриті дубовим лемехом. Під такі розкішні форми скроїти бляшаний панцир непросто – і це супер. Врятовано й інтер’єр храму — почасти через те, що храм недіючий. Через міжконфесійну суперечку між численною православною та невеликою греко-католицькою громадами села храм довго стояв пусткою, та останніми роками відгородився від приїжджих міцним високим парканом і почувається цілком собі культурно-історично. Біля входу — витончених форм двоярусна каркасна галерея з аркатурою. Є піддашшя, щоб люди могли сховатися і від снігу, і від сонця. З бабинця виростає квадратова вежа дзвіниці. Є ще дві башточки-ліхтарики з хрестами, що встановлені на гребенях дахів. В 2006 р. один хрест покосився, інший бадьоро тримався. Тримався він і у травні 2011 р. А от другого хреста вже немає - впав? На подвір’ї в 2006 р. стояла складена стосами деревина. Ремонт? Реставрація? Напевно - через 5 років церква виглядала краще. В радянські часи церкву реставрували в 1969-1970-х роках. Тоді це був музей атеїзму: замість вивезеногобарокового іконостасу в храмі встановили портрети ленінів та марксів. 

Навіть дерева навколо Святодухівської церкви — не просто зелені насадження, а пишний почт королеви.

 В перший раз трохи притишила волання від щастя, нафотографувалася, був час рушати далі. Але за чужим городом раптом - щось розвалене і з виду ну дуже вже старе. Лечу через сад, перелізаю через паркан, питаю місцевих, а що ж це таке мальовничо поламане тут? Кажуть, «бОльниця». А до лікарні що було? Управа стара була. Дуже стара? Та дуже, дуже... Аж така стара, що помирає на очах у сусідів... В 2011 р. розвалин я вже не побачила. Розібрали?

В школі не лише ключі від храму. При ній діє аматорський музей ім. Івана Ольбрахта (на першому поверсі. вічно закритий). Останніми роками в Колочаві розбудовується невеликий скансен - музей народної архітектури під відкритим небом. Але про це - трохи нижче. 

В XIX ст. Колочава була важливим осередком єврейського життя на Верховині. Близько 13 % місцевого населення складали іудеї. Деяки з них тримали корчми (в Колочаві на початку ХХ ст. нараховувалося вісім корчем).

Місцеві мешканці здавна заробляли, рубаючи ліс в сусідній Галичиняі, сплавляючи до Тиси деревину чи працюючи сінокосами. Першу світову тут сприйняли вороже: місцеві ворожки збирали по селу портрети цісаря Франца-Йосипа і протикали їх шпильками. Після війни село опинилося в прикордонній зоні. В селі кепкували: вівці паслися в Польщі, хата була в Румунії, а прати ходили в Чехословаччину.

В радянські часи в селі спорудили філію авіаційного заводу ім.. Антонова..

В 1934 р. чеські кіномитці Карел Новий і Ярослав Ванчура зняли в Колочаві фільм-драму «Марійка-невірниця» за сценарієм Івана Ольбрахта. Та найбільше переказів збереглося про легендарного бунтівника Миколу Шугая (Сюгая), «останнього опришка Закарпаття». Щоправда, його ж часом називали й «першим злодієм на Верховині». Микола Шугай втік з угорського війська в часи Першої світової додому. Його знову повернули до війська, він знову втік. Під час засідки на нього Сюгай вбив двох чеських жандармів. З того дня домом Миколі та його молодшому брату Юрію став ліс, а на Колочаву влада наклала велику контрибуцію за підтримку «небезпечного бандита», а вагітну дружину Миколи Ержію ув’язнили. Всі злочини в Хустському та Волівському округах автоматично приписують Шугаям. За голову бунтівника призначено солідну грошову винагороду: 3 000 корун від уряду і 30 000 корун від єврейської громади Колочави. За сюжетом роману, Шугая вбили три побратими в 1921 р. За легендою, кров убитих була свіжою ціле літо. Документально підтверджено, що вбивці до 1934 р. листувалися з владою, прохаючи про виплату обіцяної винагороди, але так і не отримали за вчинене ані копійки.

Біографія бунтівника зацікавила поетів та письменників. Вже в 1921 р. з’явився вірш «Микола Шугай» волівського поета Гринджа-Донського. В 1923 р. в Петрограді вийшла книга про Шугая авторства угорця Бели Іллеша. В фіналі читачів очікував хепі-енд і наказ Леніна надати Шугаю стотисячне військо для Верховинської соціалістичної революції. Та самим відомим твором про Шугая став роман Івана Ольбрахта.