Міжгір’я, що лежить в гірській долині Боржави за 154 км від Ужгорода, біля підніжжя гір Кам’янка (1587 м) та Кук (1365 м), відоме з 1415 р. До 1953 року це селище називалося Волове Поле. Населення райцентру — 9 421 житель. У селищі розташовано кілька турбаз:
· Турбаза «Міжгір’я»: вул. Ватутіна, 10, тф.: (03146) 91296;
· Турбаза «Карпати» (вул. Незалежності, тф.: (03146) 21462.
Пам'ятками архітектури райцентр - на відміну від району - небагатий, але можна оглянути греко-католицьку муровану церкву у центрі міста (ХІХ ст.) - поблизу неї схилив коліно бронзовий воїн-афганець, а ЗА нею виростає якесь архітектурно-православне одоробало - все в помпезних сходах, статуях і блискучих куполах. Коротше, якщо ви раптом ще не бачили, на що здатні гроші за відсутності смаку - можете посміятися.
Міжгір'я все-таки не місто, селище, СМТ - і тягнеться кривими вуличками до сонця, вгору - як рослини, тільки от по горбах. В куті Поточина у 2002-2005 рр. було зведено (за планами дерев'яного храму з Крехова, але в бойківській інтерпретації), а у 2006 р. освячено симпатичну дерев'яну церкву Воскресіння (УГКЦ). Все як потрібно - тесані зруби, немає ані бляхи, ані ондуліну з вагонкою, чистісенька карпатська автентика. Дзвіниця (Майстер Іван Жаба з Лопушного і помічники) і каплиця (майстер - Василь Іванина) поруч теж дерев'яні. Над храмом працювали майстри Василь Шутак, Юрій Сідей, Василь Сметана, Іван Сметана з Негровця. Драницями верхи святині вкрив Юрій Сідей.
За інформацією з книги М.Сирохмана "55 дерев'яних храмів Закарпаття" (Грані-Т), ще одна дерев'яна церква росте у мікрорайоні Волівчик (теж греко-католицька - там ще з 2007 р. стоїть дерев'яна каплиця Серця Христового). Нарешті, третя дерев'яна святиня райцентру будується у присілку Прохідне. Про те, що храми з дерева є в усіх селах навколо райцентру, й мови немає - вірніше, є. :о). Тільки забагато з них покапарені бляхою.
Тепер кілька слів про історію.
В XV ст. поселення належало роду Урмезеїв (звідси угорська назва Міжгір'я - Ökörmező). Пізніше у власниках ходили Довгаї та Ліпчаї. В 1910 році тут проживало 3649 жителів (серед них було 695 німців і 266 угорців. всі інші - русини-українці). Славилося Волове Поле волами, це ж елементарно. Навіть на печатці поселення у ХІХ ст. було зображення вола. І листівки з цими тваринами теж зустрічаються. Не дивлячись на велику кількість архівних листівок 1920-1930-х років з угорськими написами біля пейзажів Міжгір'я, у складі Угорщини містечко в той час не було - з 1919 р. це була частина Чехословаччини. А листівки - ну так от проявлявся фантомний імперський біль угорців за величчю колишньої імперії. Бо насправді Міжгір'я - це така Україна-Україна. З рідною мовою на базарчику навколо автобусної станції та на вулицях (угорцями себе під час останнього перепису в селищі визнали аж шість чоловік), з фантастично дешевою травневою черешнею, з штурмом нечасних бусів у потрібному керунку, з роздовбаним асфальтом, з загаженими страшненькими рекламами вулицями, з неймовірними, щемливо-ностальгійними автобусними зупинками - дерев'яними, як на виїзді в бік Соймів - або й просто лавичками навколо могутнього стовбура - така зупинка трапилася в центрі.
Ну і бонус для любителей легенд - про гору Кам'янку:
Колись в тому місці оселились сильні розбійники - такі сильні, що могли волів на плечах носити. Грабували вони міста, монастирі і села, а награбоване ховали у склепи під Кам'янкою. Та якось, повернувшись з грабунку, розбійники побачили, що гора обсипалась, поховавши під камінням їхні скарби. Довелося розбійникам шукати нове місце, пішли вони геть. А скарб залишився. І на великодню п'ятницю щороку на його місці палав страшний вогонь. Якось заснув біля того місця вівчар, що заблукав. Серед ночі побачив, як скеля відкрилася - і вийшов звідти дід. Пішов хлопець за дідом і всю дорогу бачив навколо склепи, наповенні золотом та сріблом. Раптом пригледівся - а в діда замість ніг копита. Схопив тоді з найближчого склепу срібний хрест - і почалося. Дід щез, як не було, гора затремтіла, загуділа камінням - а вівчар знову опинився у тому ж місці, де застав його сон. І лише з-під землі чувся регіт: Скарб дістанеться тому, хто поставить монастир на Пустарі.
