Синевир

Морське Око Карпат

Дорога серед гір.

Чи не найцікавішою мандрівкою з райцентру стане подорож до високогірного озера Синевир — «Морського ока» Карпат. Озеро розташоване на висоті 989 м над рівнем моря. Вся краса Українських Карпат, здається, зконцентрована в цьому місці.

Шлях в 32 км до озера від райцентру дуже мальовничий, та не надто комфортний. Дорога біжить вздовж потоку Воловець, а після різкого повороту праворуч — забирається в гори серед ущелин Синевирського перевалу (800 м). Зупиніться на вершині і помилуйтесь краєвидами. На заході видно гряду Боржавских полонин, на півдні тягнеться хребет Овчарский Верх, на південному сході височіє гора Стримба (1719), а на півночі – гора Кам'янка (1578). Десь внизу розсипаним намистом із перлин біліють хатини села Синевир з блакитною ниточкою річки Тереблі. На річці створено каскад штучних перепадів, що дає чудові умови для вирощування рибного делікатесу — форелі.

Ще 4 кілометра вгору за течією — і видно корпуси турбази «Синевир». До озера ще півтора кілометри шляху, які варто подолати пішки: це заповідно-мисливське господарство, сповнене рідкісних рослин та тварин. За деревами вже видно відблиски на чистої води. На березі Морського Ока — затишний дерев’яний готель та кылька альтанок.

При бажанні до острівця в центрі озера можна підплисти на дерев’яному плоті.

Легендарне походження видів.

Місце, яке здавна заворожувало своєю красою, не могло не породити поетичних легенд про своє походження. Тут все, як і очікуєш: море любові — і гострі скелі страждань. Найбільш популярний переказ про виникнення Синевира розповідає про класову нерівність як перешкоду до створення щасливою сім'ї. Колись ці гори належали графу, батькові юної блакитноокої красуні Синь. Верховинці випасали графські стада, рубали ліси, косили запашну траву. Якось граф вирушив перевірити, як працюють лісоруби — а Синь напросилася разом із батьком. Дівчина блукала лісом, збираючи квіти, аж тут почула чарівну пісню сопілки. На галявині Синь побачила юного пастуха Вира. Вона просила зіграти ще і ще — та пообіцяла невдовзі повернутися. Таємні зустрічі ставали все більш частими. Графське чоло – все сердитішим. Заборони батька не зупинили Синь. І граф наказав вбити хлопця. Якось, коли Вир чекав на галявині кохану, графські слуги зіштовхнули на нього з гори величезний камінь. Коли Синь побачила, що трапилося, вона обійняла високу кам'яну могилу і гірко заплакала. Сльози лилися і лилися, вони затопили всю галявину, і сама Синь зникла в блакитних водах. Утворене озеро люди назвали іменами коханих. Вода його кольору очей Сині, а острівець посередині — місце загибелі Вира.

Є й другий переказ, який не пояснює походження назви озера, але теж сповнений любовної туги. Якось отару молодого пастуха Івана загризли вовки. Зрозумів пастух — від графа пощади не дочекаєшся, вирішив бігти від неминучої розправи. Попрощався з коханою – і пішов у чужі краю. Тужив вівчар на чужині, щоночі виходив до берега моря вилити свій сум: «Всесильне море, хоч одним оком поглянь на мою Верховину, передай уклін землі рідний!» Стихія почула благання пастуха, крізь гори пробилася – і поглинула у водах графа та його слуг. А сама задивилася на горді Карпати і вирішила назавжди залишитися тут чистим морським оком.

А як було насправді?

Вчені з'ясували, що Синевир утворився в післяльодниковий період, приблизно 10 000 років тому, коли під час потужного зсуву гірські породи піднялися но дорозі швидкого потоку, перегородивши його води непереборною греблею. Під тиском у дві атмосфери вода все ж знайшла вихід з греблі — і озеро стало проточним: в 60 м від його південно-східного берега схил пробиває струмочок озерної води. А живлять Морське Око чотири інших струмка та підводні джерела.

Площа поверхні озера – близько 7 га, максимальна глибина – 22 м. Середня глибина Морсокго Ока – 8,2 м. Озеро складається з двох ванн – північної, глибшої, та південної, розділених підводним кряжем заввишки від 1,5 до 11 м. Обсяг води в Синевирі – близько 400 000 куб.м. У озері живуть два види риб – гольяк і форель.

Спокійне дзеркало води майже не порушує нечастий в гірській улоговині вітерець. Озерна вода відрізняється незвичним смаком: вона позбавлена хлоридів. Влітку вода прогрівається до 20° С, та через слабке переміщення зі збільшенням глибини знижується до 4-5° С. В тихій воді відбиваються створені в 1984г. скульпторами Іваном Бровди і Михайлом Саничем постаті Сині й Вира.

В 1989 р. було засновано Національний природний парк (НПП) «Синевир». В парку охороняється понад 10 000 вищих судинних рослин, 43 види ссавців, 91 вид птахів, 7 — плазунів, 12 — земноводних, 24 види риб, більш як 10 000 безхребетних живих організмів. На території «Синевиру» розташовані олігогрофні болота «Глуханя» і «Замшатка».

На вершину Озірної

Найбільш привабливим озеро здається з сусідній гори Озірної (1496). Маршрут займе близько 6 годин, його довжина — 12 км. В кількох метрах від дерев'яного дому біля озера починається лісова стежка з біло-блакитним маркуванням, яка кличе вгору через зарості малини і ожини. Привал можна влаштувати в затишній сідловині між горами Озірна і Бірок. Якщо пощастить, дорогою можна зустріти оленя чи козулю, зайця-боягуза чи смішного барсука. Звідси потрібно повернути на південь глинистою стежиною з зеленим маркуванням, яка й виведе до вершини. Біля підніжжя Озерної зустрічаються зарості жерепа – сланцю, який захищає ліс від сніжних лавин, а грунт — від ерозії. Нарешті, довгоочікувана вершина. Навколо — зелене море Карпат. Що за краєвид відкривається звідси! На сході темніє Вододільний хребет з горами Попадею (1740), Грофою (1748) і Сивулею (1818). На півдні височіють Кам'янка (1578), Негровець (1512) і Стримба (1719). А внизу – Синевир. З п’ятисотметрової висоти озеро дійсно здається прозорим синім оком із зіницею-островом в обрамленні густих вій-смерек. Назад варто спускатися звивистою стежкою на східному схилі гори — до ліса та західної сторони озера.

Музей лісу й сплаву

Неподалік озера, на Чорній Ріці, біля греблі-клаузури середини ХIХ ст. знаходиться унікальний Музей лісу й сплаву. На його території розміщені колиба, стайня, майстерня-гужварня — та жолоби, якими спускали схилами гір деревину, і навіть різні транспортні засоби. Тут можна дізнатися про побут бокорашів — сплавників лісу, небезпечної професії, остаточно зниклої в 1954 р. У експозиції представлена ціла колекція сокир бокорашів: старовинні барти, планкачі, чухлі, мандарини. Крім того — предмети одягу, точильні каміння, свердла та інші експонати.

На жаль, повені 1998 і 2000 року завдали музею величезної шкоди, але він функціонує і завжди чекає відвідувачів. Варто зауважити, що до музею від устя Чорної Ріки потрібно добиратися пішки близько 4 км.