Карта
Особливо багато про це село в Золочівському районі, в 33 км на схід від Львова, писати начебто і немає чого. Найпримітніша споруда - костел - нещодавно відзначила своє 70-річчя, а більше, здавалося б, і поговорити нема про що. Ну, село й село, при дорозі з Золочева або Перемишлян (до них 17 км) на Львів
Але я знайду. Як завжди. :)
Найшвидше за усе, якщо вам кортить побачити неймовірні розписи в храмі села Вижняни, вам доведеться проминути на своєму шляху й Куровичі - поворот на оте фрескове диво знаходиться на виїзді з села в золочівському напрямку.
Не бійтеся його прогавити. Щоб цього не сталося, маєте в галереї поруч з текстом непоганий орієнтир. Як завжди на перехрестях, народ і тут поставив розп'яття. Але яке!!! Придивіться до цих наївних, розгублених облич діви Марії та Ісуса, до їх молитовно складених долоньок, босих ніг та легко-прикрашених шат. Від цих фігур так і віє дитячою, безпосередньою хвалькуватістю: я, Іван Коваль (можу помилятися, літери важко прочитати), заснував цей знак у славу божу року 1893-го. Ось так!
(Про всяк випадок продублюю текст:
"Fondator Iwan Kowal gospodarz zgromadyw (7) tutejszej
polozyl te pamiatke na ochwale boska roku 1893").
Та повернімося до історії. Отже: в XIV ст. ця місцевість називалася Млинівці і належала боярину Яну Глебу Дятковичу (Jan Hleb Diatkowicz) зі Свіржа, коломийському старості і галицькому воєводі. Власне село Куровичі заклав син Яна Глеба, Миколай з Романова Романовський. В 1400 р. Куровичі входили до ключа, відомого як Клусівщина і належали Яну Клусу з сусідніх Вижнян (про це є згадка в документі архієпископа Якуба Стрепи від 25 серпня 1400 р.). Пізніше разом з ключем переходили у руки Куропатницьких, Грабянків, Гєдзінських, Ольшевських, Чарторийських, Любомирських, нарешті - Потоцьких, які й господарювали тут аж до Другої світової війни.
Ну ось і весь екскурс в історію. :) Давайте краще про костел.
Місцеві католики аж до Другої світової війни належали до парафії в сусідніх Вижнянах. Католиків було не так і мало - з півтисячі (дані на 1885 рік). Така громада потребувала власного храму. Тому на початку 30-х років ХХ століття почалася побудова святині. В серпні 1934 року було затверджено проект костелу авторства Стефана Богдановича, у вересні освятили наріжний камінь. Будівництво завершили в 1938 році, тому не вірте деяким інет-сайтам, де цьому храму приписують поважний, більш як 300-літній вік. Все далеко не так. Моя бабця і та старше за цей симпатичний костел.
31 липня 1938 року львівський єпископ-помічник Євгеній Базяк освятив костел під титулом св. Мартина. За кілька місяців, у вересні, було освячено дзвони храму.
А назавтра була війна. Служби в храмі продовжувались до травня 1946-го року, коли останній куровицький пастор Андрій Громадзький виїхав до Польщі, прихопивши з собою майно не лише з цього села, а й з вижнянського храму та каплиці у Соловій (1911).
В радянські часи храм працював не за спеціальністю - був елеватором. У 1990 році святиню повернули віруючим. Повторно освятили костел 8 вересня 1991 року - тепер вже під титулом св. Антонія. Опікуються і католиками села, і його храмом львівські отці-францисканці.
На жаль, не вдалося потрапити всередину костелу, адже знаю, що там збереглися автентичні вівтарі 30-х років ХХ століття. Бачила фото нутрощів святині - фресок немає.
