Колись Свірж був містечком, та, здається, й сам давно забув про ті часи. Зараз про колишній міський статус пам’ятає хіба бувший магістрат у центрі - а ще в 1939 р. тут жило понад 3 тисячі чоловік. Сучасний Свірж — село (трохи менше за 800 жителів) на берегах однойменної річки, що розливається широкими ставами. Навіть без ренесансного замку тут приємно. М’які зелені пагорби Гологорів, величезне плесо ставка, в якому відображаються вагітні дощем хмари, спокій лісів і ланів. Вздовж дороги до Свіржа з Перемишлян (це близько 10 км) видніються круті, дивного вигляду скелі, де начебто любив блукати Іван Франко.

Перша письмова згадка про Свірж датується 1427 р., коли його відвідав польський король Владислав ІІ. Щоправда, тоді він був названий Свєржем — помилився літописець, з ким не буває? З 1442 року місциною володів рід Романовських. Здається, місто тоді було немале — 22 вересня 1449 року локальна влада за наказом пана розмежувала місто Свірж від села — вгадайте, з якою назвою? Теж Свірж.

Про Романовських нічого не скажемо (бо нічого не відомо), а от господарі Свіржа з 1453 року і аж до початку XVII століття цікавитимуть нас більше. Бо був це рід Свірзьких гербу «Шалава». Ну навіщо відразу так зловтішно сміятися? Бідні польські магнати не винні, магнатів багато, а гербів менше, тут вже вибирати не приходиться. Тим більш, першим власником гербу був напівміфічний лицар Галка, приятель князя Рюрика. Польська міфологія саме з Галкою пов’язує виникнення терміну Галичина. Серед представників роду був Габріель Свірзький (ІІ половина XVI ст.), перший перекладач Вергілія на польську мову. А ще Свірзькі звели в Свіржі замок.

І правильно зробили! Себе від татарських набігів оборонили — і туристам на згадку залишили найгарнішу «приманку», романтичний замок.

Більшість джерел датує першу згадку про укріплення 1530 роком. Якщо ж вірити охоронній табличці на в‘їздній брамі, фортеця кокетливо «омолодила» себе, бо її зведено ще 1482 року.

Фортеця примостилася на пагорбі над ставком. Шлюзи, що перегородили річку, утворивши ставки, були викопані ще в XVI ст. Рибалки, що окупували його береги, здається, не звертають увагу на стару твердиню, а пасажири проїжджаючих повз замок машин звертають собі шиї, намагаючись роздивитися цю красу. З трьох боків вода захищає споруду, а з четвертого за оборону відповідають міцні стіни і самотня оборонна башта, ледь не найстаріша частина комплексу. Спостережливе око кіномана її впізнає: це ж бастіон Сен-Жермен, де Атос, Портос і Араміс з д’Артаньяном снідали під ворожими кулями в кінцевій сцені кінофільму ("А сколько у нас ружей?" - "Четыре!"). А на галявині біля башти Людовик ХІІІ за пишно накритим столом вислуховував шепотіння кардинала про діамантові підвіски. Така от кіношно-гастрономічна деталь, яка настирно згадувалась в 2007 році: тоді в Україні фільмували вже четвертий (і, здається, самий невдалий) фільм нескінченної, здається, епопеї Георгія Юнгвальд-Хількевича, в якому режисер повертає мушкетерів на землю з того світу. Все літо-2007 туристи дивувалися декораціям, які готувалися до зйомок, а саме фільмування батальних сцен біля фортеці мало місце в серпні того ж року.

Не дивно, що сам замок «зіграв» у найперших «Трьох мушкетерах» мирну роль Бетюнського абатства: образ фортеці надзвичайно «пацифістський», не войовничий, м’який. З траси споруда виглядає не стільки суворим форпостом, скільки затишним білим палацом під яскравим червоним дахом. Та повернімося до історії Свірзького замку.

Слово «замок» в багатьох викликає асоціацію: скарб! І правда, невдовзі після Другої світової в оборонному рові було випадково знайдено замасковані двері до пивниці. За таємничими дверима зберігалися… ні, не золоті злитки та дублони, а хатні пожитки — посуд та меблі, речі останнього власника замку графа Комаровського. Всі «скарби» розібрали по своїм оселям жителі села.

Наступна асоціативна пара: «Замок – підземелля». І підземелля є! Щоправда, не надто велике, якісь дві кімнатки. Більшу частину колись значніших пивниць довелося замурувати під час численних реконструкцій замку: виникла загроза обвалу залів фортеці. Хоча народну пам’ять замуруваннями не обмежити — і траплялося почути «бувальщину», наче з Свіржа вів підземний хід до оборонної вежі в П’ятничанах та не менш оборонного костелу в с. Соколівка (обидва населених пункти — в Жидачівському районі). Це, так на око, кілометрів з 20 буде.

Є і легенди, без яких розповідь про замки здається занадто пісною. Отже, давним-давно працювала у Свірзькому замку місцева дівчина. В ті часи ворог неодноразово підходив під фортечні стіни, мріючи захопити Свірж. Невідомо, яким чином дівчина змогла закрутити роман з ворожим солдатом, але що сталося — те сталося. Та сталося не тільки це: військо коханого взяло Свірж в осаду. Мрії про любощі засліпили дівчину — і вона відкрила своєму бусурманському соколу фортечну браму. Та не кохання чекало на нещасну: захопивши замок, загарбник скинув зрадницю у глибокий колодязь. Логіка зрозуміла: хто зрадив один раз, зрадить вдруге. От і лякають тепер місцеві жителі туристів розповідями про тінь нещасної зрадниці, яка блукає фортецею, не знаходячи спокою — і, навчена гірким досвідом, закриває всі двері на своєму шляху. Туристи вірять і навіть демонструють фотографії залу поблизу криниці, на яких крім каміння помітні незрозумілі білі плями. Комусь — доказ існування потойбічного світу, а комусь – конденсат на об’єктиві.

За іншою версією, потопельниця була не зрадницею, а нещасною нареченою, яка так поспішала на власне весілля, що загнані коні скинули дівчину у воду. Є й третій варіант: і не дівчина була зрадницею, а юнак, і не в колодязь його кинули, а в землю по пояс закопали — і так й лишили помирати. Тепер от блукає, стогне, спати заважає.

Та легенди про привидів — невинні казочки в порівнянні з цілком сучасними плітками і чутками. Їх в зв’язку з нещодавньою передачею Свіржа в концесію ходило чимало. Чомусь шепотіли, що замок пригледів собі Микола Азаров. Ще — що навколо фортеці збудують казино. Ні, стверджували інші, тут відкриють готельний комплекс. Начебто на першому поверсі вже розмітили приміщення під ресторан. В 2006 р. була проведена повна інвентаризація замку, що породило сплеск підозр: невже продали? А як же мораторій Президента? Битва за Свірж йде з того часу: громадськість на чолі з директором Львівської галереї мистецтв Борисом Григоровичем Возницьким виступали рішуче проти передання замку в концесію на 49 років, а формальні власники споруди, управління охорони культурної спадщини ЛОДА та Перемишлянська районна влада, наполягало на передачі замку в приватну власність. На жаль, мріям Спілки архітекторів про влаштування в замку Європейського конференційно-творчого центру не судилося збутися. В грудні 2007 р. Кабмін завершив свою каденцію дозволом передачі в концесію замків в Свіржі і Старому Селі, а також палацу в Тартаковi (всі споруди — Львівщина). Так як старосільський і тартаківський об’єкти є фактично руїнами, не треба бути Нострадамусом, щоб зрозуміти: рішення приймалося саме «під Свірж». Навіть губернатор Львіщини Петро Олійник всіляко лобіював варіант з концесією. Ім’я нового власника тримають в секреті, невідомі й майбутні плани щодо фортеці. В концесію його планують передати ще в 2010 р. Хто знає, можливо, прості туристи тепер не побачать перлину Галичини, Свірзький замок, протягом наступних п’яти десятиліть?

У 1969 році у великого захисника та реставратора замків Львівщини, Бориса Григоровича Возницького, виникла ідея використати як філіал Львівської галереї мистецтв одну з старовинних фортець краю. Саме для Свірзького замкового комплексу спочатку планувалася доля, яка прославила пізніше серед краєзнавців та турфірм Олеський замок. Та не судилося: приміщення в Свіржі вже використовувались як будинок архітектора.

Перетворити романтичне кам‘яне диво над річкою Свірж на будинок творчості вирішив свого часу Андрій Шуляр, Заслужений архітектор України, лауреат держпремії ім. Т. Шевченка. Перманентна реставрація споруди тяглася кілька десятиліть, проте в зв‘язку з відсутністю належного фінансування роботи не були закінчені. В 1997 р. була створена рада меценатів, що включає відомі львівські фірми, яка зобов‘язалася виділити кошти на завершення ремонтно-реставраційних робіт.

Під час реставрації 1975-1983 рр. в замку були поновлені білокам‘яні портали проїзду центральної вежі, перекладені кам‘яні сходи, бордюри, замінене перекриття, відновлені інтер‘єри жилих приміщень, господарських будівель.

Замок виглядає охайно, хоча потрапити всередину вдається не кожному. Територія охороняється, в туристів є можливість зіграти в своєрідну рулетку: в залежності від настрою охоронця всередину споруди вас або пустять, або ні. Жилець середньовічних бестіаріїв, химерний геральдичний грифон на фасаді споруди обіцяє багато цікавого всередині — в замку збереглися оздоблений камін, бійниці, величезна криниця посеред двору.

В південній частині села на залісненому горбочку лежить старий цвинтар з неоготичною каплицею Юзефи Пілецької і високим обеліском з чорного мармуру на могилі Валеріана Чайковського (1888). Околиці Свіржа - заказник "Свірзький" площею в 451 га.

Так як колись тут було містечко, була й іудейська громада. Вперше євреї у Свіржу з'явилися у 1563 р. В 1880 р. в двохтисячному містечку нараховувалось 381 нащадок царя Давида. Місцева синагога славилась канделябром-менорою дивної краси.