|
|
 |
 |
|
 |
|
 |
Червоне а.к.а. Вєльке Ляцкє |
 |
 |
|
 |
|
|
|
|
|
Велике Ляцьке в 1820-х рр. З альбому А.Ланге "Zbiór naypięknieyszych i nayinteresownieyszych okolic w Galicyi: Sammlung der schönsten und interesāntesten Gegenden von Galizien". |
Панорама села та гори з залишками монастиря (ота біла цяточка між дерев). 28 серпня 2005 року. |
Греко-католицька церква. |
Координати: 49°48′10″ пн. ш. 24°45′56″ сх. д.
1,7 тис. жителів.
Карта
Червоне я знала давно. Через селище лежить шлях на Львів і далі на Польщу, тому бувала я тут в 1998 році неодноразово. Завжди прилипала носом до вікна, коли селище з'являлося обабіч траси: пасмо Вороняків тут дуже мальовниче, пейзажі по-карпатському гористі. З трьох боків Червоне захищене лісистими пагорбами, з четвертого боку, безлісного, піднімається Чортова Гора (252м).
Але так, щоб не просто подивитися, а й самій по селищу походити, вийшло лише в серпні 2005 року. А потім ще в березні 2008 р.
І шукала я тут не стільки краєвиди, скільки два палаци, про які відомий краєзнавець Орест Мацюк згадував в своїх легендарних "Замках і фортецях Західної України".
В більшому, розташованому відразу біля дороги, на самому початку поселення, міститься зараз ПТУ ("реміснича школа", словами Мацюка). Про цю будівлю, писав дослідник, збереглося чимало оповідань та достовірних переказів з XVIII - першої половини ХІХ століття. На жаль, жодного достовірного оповідання Мацюк в книзі не наводить.
Більше того: сама я, ретельно забувши все раніше читане про Червоне, забула і про той факт, що в палаці зараз ПТУ. Добре хоч, про сам палац пам'ятала. Це дало змогу чіплятися до всіх зустрічних жителів села з розпитуваннями на кшталт: "А де в вас тут палац? Нє, я знаю! Він є! Та що ви мені кажете, є в вас в Червоному палац! Покажіть!".
Мене не розуміли і налякано тулились під рідні паркани. Нарешті жінка поблизу відносно нової греко-католицької церкви з пам'ятним хрестом на честь стрільців УГА на подвір'ї, здається, зрозуміла, що я від неї хочу.
Маршрут вона запропонувала такий: повз церкву, далі буде сільрада, стара будівля, але не палац, а далі поблизу цвинтаря - закинутий (бо де дітей набрати?) дитячий садочок. Ото цілком може бути те, що я шукаю.
Чому садок закинутий, я питати не наважилася: і так всі знають про демографічну ситуацію в наших селах.
Пішли шукати садок. Знайшли довгий одноповерховий нецікавий корпус, дерев'яний ганочок над входом, залишки "фресок" з кольоровими зайчиками та гусями на обшарпаних стінах, розруха, руїна...
Ні, не воно. Тим більш, я пам'ятала з книги Мацюка, що поруч з одним палацом є й інший, менший. Належав Зузанні, дочці хазяїна села пана Томаша Стрембоша. Зведений в стилі ампір. Навіть дата перебування батька і дочки вказана: 1820 рік. Ну і де він? Де та "прекрасно збудована брама в стилі ампір" (с) О. Мацюк), через яку з'єднувались обидва будинки?
Немає. Шукала, значить, не там. (Бо і в голову не могло прийти, що споруда, повз яку так багато разів проїжджала, і є палацом!).
Пробігла сільською вуличкою, зрозуміла, що тут немає що шукати. Але коли погляд сканував місцевість ліворуч від цвинтаря, він помітив щось незрозуміло-цікаве на горі за селом.
Та-а-ак....
Каплиця - чи храм? |
Тільки тепер я зрозуміла слова жінки біля церкви: "А може, вам треба до розвалин монастиря?" Здається, саме туди мені і треба.
...Шлях веде край села, повз кладовище, до поля. По дорозі щедро набиваю шлунок яблуками та солодкими жовтими грушками: якраз фруктовий сезон.
Це тільки здалеку здається, що до розвалин на горі близько. Дертися доведеться аж під хмари: висота ось цього конкретного вороняка - 432 метри над рівнем моря.
Речі залишаємо в лісі, хоча це й ризиковано. Підніматися вгору з тяжкими рюкзаками спекотним серпневим пополуднем аж ніяк не хочеться. Важко.
Мік вже нагорі, а я тричі розумію, що все, далі аніруш. Серце бунтує і намагається вирватися з тісної клітки. Потроху, метр за метром, я все-таки долаю останні метри до відносно рівного плато. Ми вже в сосновому лісі. Яке тут повітря!
Дерева слугують своєрідними пам'ятними знаками: стовбури геть сперіщені написами типу "Тут були...".
Оглядаюся навколо - чи не помітно слідів валів. А що, могло ж таке бути? Місце якраз для якогось давнього городища: високо, гарно... тільки річки поблизу не вистачає.
Валів не помічено.
Незрозуміла споруда, яку помітили знизу, кличе. За кілька кроків ми біля неї. Wow!
Ні, я розумію, що на розвалинах збереглися бетонні залишки. Що сама споруда з дивними вікнами різних форм (півколо, коло, прямокутник, всі розташовані довільно, без будь-якого помітного порядку) занадто мала, щоб бути справжнім монастирем, як про неї казала жіночка з села. Але все-таки, все-таки...
Тут неймовірно гарно. З 450-метрової висоти Червоне видно все, до останньої хатки. А ще невтримно тягне дослідити перший, підземний ярус каплички.
Заходимо. Перше приміщення - невелике. Лімба. Передбанник. З кожного боку вузького коридору - по 2 ніші в стіні. Пусті. Ані трун, ані кістяків, лише подекуди пакетики від чіпсів.
Друга і остання зала - кругла. Шикарна стеля з цегли. По три заглиблення в стінах: найвище за інші - вікно, нижче по дві ніши для трун. Ніш багато, здається, 16 чи 12. Теж пусті.
Там, на вершині, класно. Це кажу я, дівчина, яка гепнулася на зворотньому шляху, підвернувши ногу на спуску. Навіть ця прикра несподіванка не затьмарила згадки про мавзолей на високій горі.
Вже пізніше я взнаю з відомого путівника Мєчислава Орловича, що ця капличка на горі в лісі - мавзолей (1820) родини Стрембошів, колишніх власників поселення. На час написання путівника в палаці-ПТУ знаходився заклад для дівчат, яким опікувалися монашки.
А розпитувати про мавзолей жителів села, раніше відомого як Wielkie Lackie, таки не було сенсу. До 1939 року тут проживало чимало поляків, а після війни в вцілілі будинки в'їхали зовсім нові мешканці. Пам'ять села виїхала разом з його мешканцями.
За легендою, Томаш Стрембош будував мавзолей вночі, при світлі місяця, спокутуючи частину своїх гріхів. Р.Афтаназі припускає, що Стрембош просто хотів і після смерті бачити все своє "королівство", яке розкинулося під горою.
І саме головне. Ось про це.
Опис Ляського Роман Афтаназі закінчує фразою: "В кінці в лісі було також ОКО з таємничими готичними написами, начебто ПАМ"ЯТКА ЕПОХИ РОМАНТИЗМУ - знак нещасного кохання Зузанни Стрембош до якогось художника".
Про Стрембошів треба розказати докладніше. Дивіться нижче.
Колись це був палац з добудованим у 1899-му костелом. Березень-2008. |
Палац в самісінькому початку Червоного, і таки при дорозі. До старого корпусу притулилися нові будівлі - і це знівелювало всю старовинну ауру. І сторожка біля брами є. Правда, назвати її архітектурним шедевром важко.
Ех... A. Чоловський писав на початку ХХ століття, що ЄДИНИМ збереженим без змін двором (в сенсі маєтком) на теренах Тернопільського воєводства був саме маєток в Ляському. Правда, він мав на увазі малий палац, той, якому не судилося стати ПТУ. Дослідник описує його як одноповерхову ампірну споруду з мансардовим ґонтовим дахом, з двома фронтонами і балконом, який спирається на чотири колони. Та що там описи - все чудово видно на архівній світлині внизу. З того, що розгледіти важко - деталі. Під вікнами палацика на прямокутних плитах містилися почергово два сфінкси та два наполеонівські орли. Тимпан прикрашали алегоричні фігури античних богинь Мінерви і Фортуни. Про інтер'єр відомо, що мав палацик гарну велику залу з дерев'яними іонічними колонами, колекцію живопису, ампірні меблі, свічники та годинники, два гарно прикрашених мармурових каміни. Належало це все Зузанні (яку Мацюк назвав Сюзанною) зі Стрембошів - у шлюбі спочатку де Фреснель (de Fresnelow), а потім графині Очаровській. Саме панна Зузанна зафундувала в Ляському кляштор сестер милосердя - і віддала під монастир і свій палацик. Тепер зрозуміло, чому частина збереженого палацу так нагадує костел: там і був костел! Саме монашки опікувалися кляштором і палацами аж до приходу Радянської влади.
А.Чоловський вважав, що прекрасна брама з фігурами Геркулеса походила з часів попереднього двору, себто як мінімум з початку XVIII ст. Шкода, брама не збереглася. Завершував свою розвідку про Ляське історик словами про те, що це єдиний зразок пам'ятки такого роду - і тому до нього потрібно ставитися обережно і зберегти для нащадків.
Ага.
Хоча значно більше інформації про це місце, звичайно, в Романа Афтаназі. Він пише, що Ляське було відоме вже з кінця XIV ст.: перша згадка під 1380 р., коли староста руський Ян, розв'язуючи суперечку Миколая Шерочиця з Пшибким з Буська визнав Ляське власністю першого. Щоправда, після цього на кілька століть Ляське з документів зникає, неначе й не існує. Ситуація зміниться аж наприкінці XVIII ст., коли село разом з Вільшаницями, Ляшками і Прусами належало великому диваку і психопату (так в тексті!) Томашу Стрембошу з Дунаївців. Неначе наведеної характеристики мало, згадується, що пан Томаш славився ще й неймовірною фізичною силою. У молодості він був капітаном 12 полку уланів під командуванням Юзефа Понятовського. Після закінчення наполеонівських кампаній Томаш Стрембош оселився в Галичині і навіть входив до місцевого парламенту.
Коли саме сандомирський рід Стрембошів отримав Ляське, невідомо. Та й про самого Томаша відомо мало - документів не вистачає, анекдотів проте повно. Про те, як власними руками, голіруч, скажімо так, він розправлявся з людьми з свого оточення. Для двох його синів і дочки батько став вбивцею: довели! Кажуть, дочку він просто шарпнув за загривок - а дівчина померла не так від болю, як від здивування. З всіх дітей Стрембоша до дорослого віку дожила лише вище згадана Зузанна (1803-1892). Та й то - жива лишилася, бо ще в 14 років втікла до Львова, де й виховувалася в кляшторі сестер сакраменток. Дружина ж втікла від Стрембоша ще раніше.
Зузанна була дівчина смілива. але суспільство давило і на неї. Під цим тиском дівчина була змушена вийти заміж за підстаркуватого французького графа Фердинанда де Фреснеля (Ferdynand Hennequin de Fresnel et Curel), який емігрував з батьківщини в часи французьської революції і перейшов на службу до Габзбургів, дослужившись до генерала і командувача австрійських військ у Львові. От цікаво - хто ж ту Зузанну підштовхував до мезальянса, якщо сам Томаш Стрембош був проти цього шлюбу?
Те, що тесть і зять сварилися не на жарт - не дивина, та ходили чутки, що між новоявленими родичами доходило до збройних конфліктів.
В 1831 р. Зузанна овдовіла, довго не сумувала - і вже через рік вийшла заміж за графа Костянтина Очаровського (1795-1880), офіцера польських військ. Новий чоловік теж був вже немолодим, а бонусом мав просто легендарно-бридку зовнішність. В часи листопадового повстання він був ад'ютантом генерала Амброзія Скаржинського і отримав золотий хрест Virtuti Militarі. Мезальянс № 2 вважався чомусь прикладом - увага! - патріотизму з боку молодої жінки. Так, подейкували, Зузанна врятувала рід Очаровських, яка втратила всі свої багатства в часи повстання.
Зузанна невдовзі знову овдовіла, стала хазяйкою великих маєтків - і зайнялася благодійництвом. Вона була фундаторкою шкіл і госпіталів, церков і костелів. Про те, що Ляське заповідала монашкам, я вже згадувала.
Психопат Томаш Стрембош спочатку мешкав в сусідніх з Ляським Ясенівцях. В той час в Ляському, правдоподібно, вже існував старий двір. Коли старий двір модернізували в модному на той час стилі ампір, псих перебрався туди. Відомо, що малий палац мав довжину 28, а ширину - 18 метрів. До докладних описів екстер'єрів і інтер'єрів відсилаю всіх до 7 тому "Дій резиденцій..." Романа Афтаназі. Скажу лише, що в старому дворі налічувалося 17 кімнат.
А от тепер про те, що є зараз ПТУ. Отже, вже черниці ДОБУДУВАЛИ до східної сторони старого палацу велику каплицю і новий, позбавлений стилю, будинок під інтернат для їхніх вихованок. В салоні старого палацика облаштували своєрідний музей, де зібрали найцікавіші речі Стрембошів: родинні портрети, меблі червоного дерева, літографії тощо.
На жаль, не збереглися ошатний павільйон при дорозі на Золочів, та оранжерея в східному куті маєтку. Був і парк - як же ж без нього?
|
|
|
|
|
|
|
|
Мавзолей Стрембошів. |
Старе фото села. |
Малий палац в 1938 р. |
Палацик XVII ст. |
А брама тут була такою. Вже не така. |
Салон в 1938 р. |
Мавзолей на горі. Зараз - і в 1938 р. |
Вхід в крипти. |
Крипти і мавзолей |
Капличка над джерелом в Червоному. |
Садочок, який чомусь назвали палацом. |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
