(позичена зі збірки "Культура України в казках і легендах", "Аверс", 2005)

Коли на Поділлі панувала шляхта, для простого люду життя перетворилося на пекло. Пани з селян останні жили тягнули, називали "хлопами" і "бидлом".
Задумали пани в Вінниці фортецю з монастирем збудувати. На зорі пригнали до міста селян, де вони до пізньої ночі й працювали під нагайками -чи сонце пекло, чи дощ йшов. Годували шматком черствого хліба та мутною водою. Голову від роботи підіймеш - відразу наглядач батогом по спині з'їздить.
Серед будівників був такий собі сильний, широкоплечий Іван. Якось урвався йому терпець від знущань, вигострив він краї своєї кельні до каменя - і далі мурує, пісню веселу насвистує, аж луна йде по каменоломнях. Ан вже й наглядач поспішає до співуна. Хлопці моргають Івану: біда поруч! А той ще сильніше горлає.
- Мовчи, бидло! -гарчить наглядач, ногами від злості тупоче. Іван обернувся - і як дав наглядачеві в пику, той дух і випустив. Іван тільки щось сказав про "собаці - собача смерть".
Тут вже й жовніри прибігли. Старшина наказав їм надіти Івану на руки-ноги кайдани. Але хлопець як потягнув жовнірів ломом - ті на землю попадали.
Пан наказав заарканити "бидло". Накинули на хлопця аркан, звалили на землю, закували в кайдани, прив'яхали до стовпа і почали його живим замуровувати. Вже до грудей замурували, а він все кричить людям, щоб ляхів били, бо народ наш непереможний. Закрили йому рот ганчіркою і замурували навіки. З того часу й стоять в Вінниці стіни, мурами їх називають.

 Не обійшлося в історії міста без литовського князя Федора Корятовича. Дуже, до речі, замки любив будувати - саме за його панування розквітли Кам'янець, Мукачеве, Скала, Червоноград. Саме він у 1363 році заклав на високому пагорбі над річокю Вінничкою дерев'яні укріплення. Урочища Замкова гора в місті не існує ще з 1890 року: місце довго використовувалось як каменоломні, а потім перетворилося на фундаменти будинків та міські дороги.
Дерев'яна невеличка прямокутна фортеця (50 на 70 м) лише з 1400 по 1569рр. тридцять раз оборонялася від ординців. Неодноразово горіла. Та відроджувалася феніксом з власного попелища: місту без замку ніяк. Соснові та дубові стовбури йшли на побудову шестиметрових стін, на стінах - критий парапет зі стрільницями-підсябітьями ("під себе бити") для гаківниць та гвинтівок. З боку подвір'я вздовж стін тягнулися сараї та склади, а їх дахи слугували помостом, куди складали все, що при обороні може згодитися: каміння - в ворога кидати, колоди - для того ж... Після чергового відбитого нападу все це добро збиралося під снітами - і знову чекало на свій час на дахівках сараїв. Багаторазова така "зброя пролетаріату".
Стояли дерев'яні корита з водою - а ну як пожежа? По кутках та над воротами здіймалися башти з пушками. В центрі подвір'я була Покровська церква, колодязь та таємний хід до річки. (Це не я все нафантазувала, це я вичитала в путівнику "По Брацлавщине" Д.Малакова).
Замок не завжди був грізним: так, за ревізією 1471 року, в ньому була лише одна гармата та дві пищалі. Не густо.
Зі зростанням міста постала нова проблема: населення не могло все укритися за фортечними стінами під час нападів ворога. 1541р. татари особливо жорстоко спустошили край, багатьох погнавши в ясир. Полонених, на щастя, вдалося відбити, але ситуація змушувала задуматися. Міські старости неодноразово жалілися королю, нарешті Сигізмунд І направляє-таки в Вінницю секретаря Лева Тишкевича. Королівський комісар в "Попису Замком" (1545) пише все як бачив: замок занадто малий, зроблений з тонкого дерева, замість стін - одні дірки, озброєння - всього три гармати, двадцять гаківниць і 39 акебуз.
1558 року в Вінниці зводять новий замок на земляних валах острова Кемпа (Фестивального), напроти правобережного пагорба над Бугом. І знову - дерев'яний. 1580 року татари його спалили - разом з усіма міськими грамотами.
Коли в 1598р. в місто перенесли столицю Брацлавсього воєводства (бо Брацлав ще більше страждав від східняків), Вінниця почала займати під себе ще й правий берег Бугу. Саме там з'явився наступний міський форпост, який сформував планувальну схему міських вулиць, яка існує і досьогодні.
1610р. староста брацлавський Валентий Калиновський офірував 30 000 злотих та два села для монастиря єзуїтів, який зводили в Вінниці. На ці гроші звели костел, конвікт, коллегіум і окружили їх товстими мурованими стінами з баштами по кутках: Мурами. Весь ансамбль було чудово видно зі сторони річки.

 Трохи нижче головної магістралі старої Вінниці, на перехресті вулиць Володарського та Осипенко збереглися чималі фрагменти фортечних стін з кутовою баштою (1610-1617), зведені з великої червоної цегли на гранітному фундаменті. Верхом тягнеться рядок невеличких бійниць, ще вище - тонкий поясок тосканського фриза. Башта нагадує дзвін. Навколо - невеличкі приватні садиби. Все дуже патріархально і малосхоже на центр багатотисячного обласного центру.