В ХІІ ст. захований в лісах Овруч вибрав на свою резиденцію Рюрик Ростиславович. Саме він звів на місці первісного дерев'яного храму муровану церкву у візантійському стилі, і сталося це близько 1190 р. Можливо, зодчим був відомий майстер Петро Мілонег, автор П'ятницької церкви в Чернігові.
Яким саме був той чотиристовпний триапсидний храм з двома кутовими вежами, видатний для свого часу? Літописи лаконічні в описах: золотоверхий - а це вже багато про що говорить. Багатий, значить. Нава храму мала по шість, апсиди по два вузьких вікна (і дотепер в Василівській церкві темно через ці мінімального розміру вікна). Довжина святині 30, ширина - 17 ліктів. Мури - до двох ліктів завтовшки - ховали за шаром вапна замуровані горщики та глиняні банки - для акустики. У вікнах замість рам - дубові дошки, а в них по три круглих отвори. Не зі склом - з бичими міхурами, яке там скло... (Зараз, щоправда, у віконечках таки скло).
В інтер'єрах храм був вкритий фресками та позолотою - їх залишки (образи богоматері і св. Миколая) були ще помітні на руїні 150 років тому. Дивно, як вдалося решткам храму вистояли аж до початку ХХ ст. (храм було відновлено в 1911 р., заради такої події в Овруч 3 вересня автомобілем приїхав останній російський цар Микола ІІ. Ще й не з пустими руками цар їхав? віз в подарунок позолочене панікадило - воно й дотепер є в церкві). Адже церкву спочатку спалили татари. Через століття навколо поруйнованої святині вже ледь не ліс виріс - але мури трималися. Ще раз храм зруйнували литвини - та стіни все ще стояли. Яким же міцним мав бути розчин (до нього додавалася покришена цегла)! Десь тоді, напевно, виникла легенда, що церкву будували не люди-будівничі, а святі та ангели, в руках котрих камінь розм'якав, як воск - і на ньому залишалися ангельські відбитки пальців (капітанам міліції ця інформація може згодитися). Придивіться до стін церкви й сьогодні: їхня незвична фактура з неначе приліпленими шматками шматків кварцитів кидається в очі.
Ще один переказ стосувався київських святих отців, котрі йшли до Овруча і несли всі будматеріали з собою (мережі супермаркетів "Епіцентр" тоді ще не існувало). Та коли монахи дійшли до Овруча, то побачили, що собор вже зведено, робота закінчена - тож вони повернули назад на Київ, а каміння покидали по дорозі - от і маємо ольжині купальні в Коростені і інші мальовничі валуни в поліських річках.
Третій переказ розповідає, що язичники-древляни, почувши небесний спів з Василівської церкви, так були вражені, що й собі попрохали "гукнути" (заспівати) під її склепіннями, пообіцявши за це щороку приносити до церкви данину-гуківщизну медом. Ту данину начебто носили до храму ще довгі роки, аж поки Полісся не стало остаточно християнським.
І ще одна легенда побутувала колись: начебто на розвалинах храму св. Василя час від часу можна було почути янгільські славоспіви, а дим від невидимих кадил збирався в коло - і коли це відбувалося, до руїн з неба спускалася Мадонна з ангельським почтом.
Легенди - патик з двома кінцями, що зараз, що в Середні віки. Як сьогодні кожен турист намагається відколупати собі шматочок кристала в печері, так і тоді, наслухавшись таких побожних казочок, народ починав приписувати поруйнованій святині неймовірні властивості. Дійшло до того, що жовту цеглину з Василівської церкви клали покійникам в домовину. Це Харону давні греки готували по дві монети. Поліщуки - люди простіше, потойбічного перевізника чекала цеглина.
Такий ажіотаж навколо старої руїни спричинив думку: якщо місце таке святе, то, може, знову відправляти тут служби? Думка слушна і хороша, та в убогому краю не було достатньо коштів, щоб підняти колоса з руїни. Грошей вистачило лише на зведення посеред руїни дерев'яної каплички, яка разом з усім містом згоріла в 1578 р. Відбудували місто, відбудували й каплицю - та Хмельниччина в 1648 р. знову обпалила Овруч, і знову серед жертв була міні-святиня з дерева. Та поляки не дарма кажуть, що "do trzech razy sztuka". Каплицю відновили втретє. Війни їй вже не загрожували, тож дерев'яна будівля старілася собі з часом, щоб станом на 1784 рік перетворитися в повну руїну. Серед кам'яних розвалин стояла розвалина з дерева. Через катастрофічний стан каплицю закрили, а все начиння з неї перенесли в Миколаївський костел (1748). В 1842 р. обвалилося склепіння храму-розвалини. З 1860 р. кошти на відновлення храму збирали ледь не по всій Росії: сам Овруч був бідним містечком, де було лише 4 мурованих будинки. І храму таки пощастило. Спочатку руїну вкрили дерев'яним наметом - грошей тоді вистачило тільки на це, плюс на зведення мурованої каплички поруч. В 1903 р. руїни були досліджені і сфотографовані на прохання Імператорської Археологічної комісії. Чотири роки (1907-1911) церкву скурпульозно відновлював видатний архітектор О.Щусєв. Йому допомагав зодчий Реріх (не той, що художник), а досліджував залишки старої церкви архітектор Покришкін. Вцілілий фрагмент храму зберегли (це східна вівтарна частина і шматок північної стіни). При роботі використовували частини цегли, яка валялася навколо церкви (знали б вони про звичай з домовиною, ох...). Ті цеглини, корі були в фрагментах стін, котрі відновлювалися, нумерувалися - і потім вставлялися на свої попередні місця (!). Місцева цегельня виготовляла цеглу-плінфу, подібну до давньоруської. Було відтворено вузькі галереї другого ярусу (можливо, оборонні). За майстерне відтворення храму Щусєв отримав в 1910 р. звання академіка. Пізніше декотрі архітектори висловили припущення, що Щусєв помилився: храм міг бути значно вищим, стрункішим.
Розписи собору виконали художники Блазнов, Ф.Волков та Петров-Водкін. Верхній ряд іконостату складають ікони XVI ст.
В радянський час храм лишався діючим (тільки в 1959 р. закрили монастир при церкві). З 1990 р. при церкві відродилася жіноча обитель. Будинок келій зведений також Щусевим на початку ХХ ст. В 1997 р. місто святкувало тисячоліття свого храму.
Ще однією мальовничою руїною був на середину ХІХ ст. ієзуїтський монастир з костелом (засновані в 1678 р.). Колегіум в Овруч переїхав з захованого в лісах Ксаверова (містечка неподалік Овруча) - після того, як католики Київщини залишилися без пасторів і без храму, місцева шляхта виділила монахам мальовничу ділянку на пагорбі для будівництва. В пам'ять про первісне місце розташування колегіума він мав назву Xaver-Ovrucense Collegium.
Після ієзуїтів спорудою користувалися ченці-василіяни (з 1773 р.), які продовжували опікуватися також школою при закладі і добудували праве крило до споруди келій. А в 1831 р. в храмі облаштували православну церкву (в 2001 р. на цьому місці виріс Преображенський собор). Костел під церкву перебудували як зовні, так і всередині. Склепи навколо храму були засипані. Будівля колегіуму швидко прийшла в запустіння, обвалилися сходи, покрівлю з дахув міщани розтаскали хто куди. Дивна ситуація: російський уряд міг би пристосувати величну споруду під якісь установи - здогадалися ж вони розмістити суд в колишньому домініканському монастирі, а поліцейський відділок у єврейському будинку? Школа теж тіснилася в якихось зйомних кімнатах, аж поки під неї не було зведено скромний дерев'яний будиночок.
Та повернімося від історії пам'ятки до історії Овруча. Місто часів Рюрика було добре укріплено дерев'яно-земляною фортецею - кажуть, вали того часу все ще помітні подекуди в Овручі. Але сильне укріплення виявилось все-таки слабким перед батиєвою ордою. Після мовчанки завдовжки в століття Овруч на початку XIV ст. відроджується, відновлює укріплення, входить до складу спочатку Галицько-Волинського князівства, з 1356 р. - до Литви, з 1569 р. - до Речі Посполитої.
Де Литва, де Овруч - а де Крим. Навіть сьогодні до Чорного моря звідси їхати добру добу, а вже в Середні віки. Кримських татарів це не бентежило: вони рах по разу нападали на Овруч. В 1399 р. поселення захопив хан Едигей. В 1506 р. татарва знищила дерев'яну овруцьку фортецю. Довелося відбудовувати, цього разу вже в камені, поглиблювати рів. Замок мав чотири в'їздні брами і шість башт.
Це вже поважно. За такими стінами жити якось веселіше, легше - і от підтвердження: в 1641 р. Владислав IV дарує Овручу магдебургію. Ще за вісім років, в буремному 1649-му, овруч стає сотенним містом Київського полку. Польща отримала поселення назад аж в 1667 р. Далі доля Овруча схожа на долю подільських міст: з 1793 р. тут захазяйнували росіяни.
В Овручі з XVIII ст. жила численна єврейська хасидська громада (1773 іудеї станом на 1847 р., приміром, а в 1897 р їх було вже 3445 чоловік - майже половина населення міста). В 1918 р. тут стався погром під проводом отамана Козиря-Зірки, під час якого більшість єврейських будинків була пограбована і спалена. В радянський час в місті проживало близько 2 тис. євреїв, більшість з яких виїхала в 1990-х роках.
Окрім Василівського храму Овруч - тихе і дуже провінційне містечко, яке зовсім не нагадує Овруч моїх мрій. На жаль.
