Карта. Біля 30 км від Бердичева.
Координати: 49°54′35″ пн. ш. 28°59′39″ сх. д.
Біля 1 тис. мешканців. Колишня назва - Великі Жерделі, Китайгородок, Халаїмгородок.
Ні, ну все ж краще пізно, ніж ніколи. Я знаю, що в Городківці всі були ще коли, а я вибралася аж у жовтні 2023 р. За поїздку велетенська подяка рівненській туристичній фірмі "Хоч куди" та особисто неймовірній Світлані Ніколіній.
Костел святої Клари - дійсно мініатюрний діамант, коштовна архітектурна іграшка, така дивовижна і трохи чужорідна у цій волинській глушині. Я не з фанатів неоготики, але не можу не погодитись: храм дуже симпатичний. Ще й стоїть над мальовничим озером, подвоюючи у його дзеркалі свою красу. Милота.
Про історію багато не писатиму. Поселення у межиріччі мальовничої Гуйви та Лебедівки раніше лежало на межі Київської та Волинської земель (губерній). "Словник географічний Королівства Польського та інших слов'янських земель" у 1880-х писав, що землі тут рівнинні та родючі, лісів мало, подекуди лише трапляються діброви.
Найдавніші власники Великих Жерделів (такою була колись назва села) та ще п'яти сіл в околицях, зафіксовані у документах - рід Лозовицьких з-під того Бресту, що Литовський. Землі на Волині вони отримали за військові заслуги перед князями Литви.
У 1483 р. підчас нападу татарів на чолі з Менглі-гіреєм всі маєтності Лозовицьких були пограбовані та зруйновані. Люди, хто вижив, утікли, а села перетворилися на "селища" - згарища колишніх населених пунктів. Згорів тоді і палацик самих Лозовицьких з усіма документами, які підтверджували їхні права на власність. Та польські королі Олександр та Зигмунд Старий швидко підтвердили привілеї роду.
Нелюб (це раптово ім'я) Гринькович Лозовицький розділив маєток між своїми синами та онуком. Великі Жерделі та п'ять інших згарищ дісталися Лукашу Лозовицькому. Лукаш був придворним, у своїх волинських маєтках не бував. Тим часом містяни з Житомира почали потроху освоювати цей дикий степ і відновлювати села. Лукаш подав у суд, коли дізнався. Сигізмунд І повернув власності Лозовицькому. Та маєток так і продовжував бути пусткою, а Лукаш був лише його номінальним володарем. Коли під час візитації житомирського замку в 1545 р. всіх поміщиків, землі котрих межували з житомирським староством, попросили означити кордони своїх володінь, Лукаш був за кордоном і нічого не повідомив. Тому його землі записали як "res nullius", нічийні землі.
Повернувшись, Лукаш поскаржився на ситуацію Сигізмунду Августу. У 1547 р. спалені села знову повернули Лозовицькому.
Син Лукаша Андрій Лозовицький віддав Великі Жерделі в оренду Фридриху Тишкевичу. Потім з тим Тишкевичем багато років воював його сусід, князь Кірик Ружинський з Котельні. Бо ж самовільно захопив ті пустиші і на місці Великих Жерделів поставив замочок, залишив у ньому кільканадцять людей залоги. Ще й нову назву місцині дав з натяком - Скоргородок. Поспіхом же будував.
Тишкевич замочок зруйнував.
Онук Лукаша і син Андрія Олександр Лозовицький. Пусті землі десь in the middle of nowhere, які не приносили ніяких доходів, були йому не потрібні. У 1608 р. він продав їх Іванові Бржозовському. Той за рік перепродав маєток Юрію Завіші. Той теж його продав - у 1610 р. княжні Зофії Романовій Ружинській. На той час пустку знову заселили люди. Називали тоді відроджене поселення Городком.
Княжна віддала село під заставу якомусь Халаїму. Ви вже здогадались, як виникла наступна назва села.
Пізніше княжна продала всі свої волинські землі київському воєводі Томашу Замойському. А невдовзі почалася Хмельниччина. Городок лежав якраз на шляху багатотисячних військ. Коротше, населення знову втекло. Документи 1683 р. називають і Городок, і всі околиці Ружина місцями пустими та без жителів.
Люди повернулись сюди вже після 1700 р. Повернулися і Халаїмови, нащадки колишнього орендатора. А маєток від Замойських перейшов до Конецьпольських. Халаїмовим це не сподобалось - і вони з якогось дива почали процес за власність, стверджуючи, що то їхній спадок. Суд аж у 1744 р. таки присудив повернути ці землі Конецьпольським. Халаїмови пішли з містечка, але лишили йому своє ім'я.
Після того, як рід Конецьпольських згас, Халаїмгородок перейшов до Валевських, які продали його князю Юзефу Любомирському. А той продав все Леонарду Мартину Свейковському, каштеляну кам'янецькому. Процес купівлі-продажу Халаїмгородка тривав ще досить довго, поселення змінило ще кількох власників. Мені просто набридло їх всіх згадувати :) Але у 1782 р. у Орловських його купив Мацей Івановський. І нарешті осів тут. Зібрав архів документів, пов'язаних з поселенням та околицями. Через сто років село так і належало роду - тільки дідичем був вже Євстахій Івановський. У палаці він мав непогану портретну галерею.
В містечку Халаїмгородок був панський двір Жмигродзьких (зараз на його місті школа - це на горбочку на протилежному березі ставка). Власної католицької святині у селі не було, лише капличка. Один з власників садиби за переказами пообіцяв своїй матері спорудити у поселенні повноцінний храм. Обіцянку дотримав.
Будували святиню з 1910 по 1913 р. майстри з Польщі, їм допомагали місцеві жителі. Керували роботами архітектор Е. Яблонський та технолог А. Ходак. Їхні прізвища відомі, бо увічнені у напису на камені, вмурованому у стіну костелу.
Черепицю для даху нібито привезли аж з Польщі. У вікнах були вітражі - не знаю, чи ті скромні синенькі, що зараз. чи більш цікаві і складні.
Дзвіниця храму містила три дзвони. Найбільший з них важив 150 кг.
Можливо, споруда мала стати родинною усипальнею Жмигродських, але не так склалося, як гадалося. Під час більшовицького перевороту Євстахія Жмигородського, який був царським офіцером, убили в Бердичеві. Його батьки емігрували у Варшаву. Там і померли: Анна у 1930 р., Ромуальд - у 1935 р.
У перші роки радянщини мадонну з фасаду храму скинули у ставок, познімали і дзвони. У споруді розмістився сільський клуб. Та потім під клуб переобладнали місцеву Миколаївську церкву (1755), тож костел став колгоспною коморою (складом).
У Другу світову храм відкрили для віруючих знову - часта ситуація на ту пору. Меси проводив священик Йосиф Козинський з Бердичева. Він служив у Городківці з 1945 по 1959 р. З 1961 р. святиню знову забрали у католиків. Тепер вона стала будинком піонерів. Та аварійний стан споруди не сприяв такій кар'єрі. Костел треба було реставрувати. Владі такий варіант не підходив. Піонерів, коротше, виселили. Храм знову став коморою. Десь тоді було знищено орган, а розписи на стінах забілили.
У 1989 р. храм повторно освятили на честь святої Клари і знову віддали місцевій нечисленній римо-католицькій громаді. Нагадаю, що Житомирщина, Вінниччина та Хмельниччина - своєрідний католицький пояс України, католиків тут багато.
Громада села перекрила дах бляхою, зробила ремонт, принесли й кілька речей, які були врятовані від більшовицьких погромів ще на початку ХХ століття.
Зараз костел є пам'яткою архітектури місцевого значення. Опікуються святинею кармеліти босі.
Від панського маєтку збереглася башта-сторожка (я бачила її лише з вікна автобусу) та стара огорожа.
