Я кілька разів була у Житомирі, а символ міста, його водонапірну башту у розповсюдженому в ті часи в Російській імперії цегляному стилі, ніяк не могла знайти. Допоміг Володимир Назаренко. Там все просто виявилося: з центральної житомирської площі - Соборної - вибираємося бічною вуличкою поруч з театром ім. Кочерги. Здалеку башту не помітно, бо її закривають сучасні дев'ятиповерхівки. Колись було не так - під башту було вибране чи не найвище місце у Житомирі, п'ятачок на Петрівській горі, який було видно ледь не з усього міста. Поруч стояв міський театр, тому в ті дні площу називали Театральною. 

Зводили восьмикутну у плані башту у 1898 р. під керівництвом інженерів-архітекторів Мечислава Адамовича Лібровича (1895-1898) і Арнольда Карловича Єнша (1866-1920). Підрядчики П.Држевецький та Єжиоранський дали міській управі гарантію на башту на п'ять років. В листопаді того ж року вона була прийнята в експлуатацію - в місті запрацював перший централізований водогін довжиною в 2,3 км (залишки святкувань його ювілею були помітні на башті ще й у 2011 р.). Зараз довжина житомирського водогону - 520 км, зовсім інші масштаби. Воду в кінці ХІХ ст. брали з Тетерева, з насосних станцій в передмісті Корбутівка. 

Висота колишньої головної вертикалі міста - 31 м. В надбудові на висоті 20 м були облаштовані два водяні баки ємністю близько 100 кубометрів кожний. На даху, в міні-башточці споруди було невелике приміщення для пожежного наглядача. Він, помітивши пожежу, мав увімкниути сильний прожектор з дуговою лампою. Ще під час будівництва вежа відхилилася на кілька см, що викликало цілий ряд порівнянь з Пізанською баштою. 

У другу світову війну нацисти використовували вежу як пункт протиповітряної оборони. Зараз вежа вже не виконує свої функції, вона була реконструйована за проектом АндріЯ  Пасічника і ще на присмерку радянської доби у ній облаштували кафе. З 1996 р. водонапірна вежа - пам'яткаа архітектури місцевого значення.