Музей Любові, або Любов до музеїв.

Карта

 (Начебто така собі стаття)
Можливість доторкнутися до чогось, чого раніше торкалися руки знаменитості, побачити те, що бачили її, знаменитості, очі, підгледіти, неначе дитина у парканну щілинку, приватне, начебто для чужих очей не пристосоване життя славетної людини - могутній імпульс для розвитку не лише бульварних газет, шаленої кількості папарацці, а й для меморіальних музеїв. Приємно знати: так, славетні теж бували тут, у нашій українській глибинці, вони теж ходили цими стежками, вони милувались пейзажами, які мало змінилися за збіглі десятиліття, а то й століття. Не треба соромитися свого інтересу до чужого життя: принаймні у випадку з меморіальними музеями з цієї цікавості може прорости захопленість рідною історією.

Північна зоря Бальзака

Коли 14 березня 1850 р. з найскромнішого бердичівського костелу святої Варвари безнадійно хворий "кругленький чоловічок на коротеньких ніжках із засмаглим від сільського життя обличчям" вивів поставну, розкішну жінку, віднині - нарешті! - його дружину, кажуть, до нього підійшов один з місцевих кравців. Уважно роздивився елегантний костюм і запитав, де пан наречений його купив. "У Парижі", - була відповідь. "Дивись, так далеко від Бердичева, а так гарно шиють!", - здивувався кравчина.
Від історичного анекдоту в цій історії, можливо, лише допитливий бердивчанин. Все інше - правда. Правда про велике кохання великої людини.
У наш час Інтернету нікого не здивуєш коханням, що виникло у різних куточках світу завдяки електронній пошті та різноманітним чатам. Не треба вважати "дистанційну" любов вигадкою високих технологій: раніше звичайні листи могли викликати такий самий ефект. Ось вам приклад: автор "Людської комедії", Бальзак, отримує серед інших захоплених епістол послання на дві сторінки за підписом "Іноземка". "Ваша душа прожила віки, шановний добродію, ваші філософські погляди видаються плодом тривалого і перевіреного часом пошуку, а проте мене завірили, що ви ще молодий... Коли я читала ваші твори, серце моє трепетало: ви показуєте справжню гідність жінки... Мене захоплює дивовижна чутливість вашої душі, адже завдяки їй ви розгадали душу жінки". Кого з письменників не схвилює така оцінка власної праці?
Заінтригований Оноре пише відповідь і публікуѕ її в "Газет де Франс". Та цю газету не можна було купити в Російській імперії, тому настирна Евеліна пише ще одного листа і просить опублікувати відповідь у газеті "Котидьєн". Відповідь не забарилась. Так у 1832 році починається листування письменника зі світовою славою та польської шляхтянки Евеліни Ганської. Між читачкою і письменником виникає справжній віртуальний роман.
За рік відбувається і перша зустріч у швейцарському Невшателі, яка перевершила всі сподівання Бальзака: його кореспондентка виявилася молодою та вродливою. Густі темні коси, повнувата шия та руки, живі величезні очі, чуттєві вуста... (Цікава деталь: тридцятидворічна на той час Евеліна всіма можливими засобами приховує свій правдивий вік, Бальзак охоче вірить, що його прихильниця має 27 років. Так і надалі - Евеліна раз за разом "забувала", скільки їй "за паспортом", весь час віднімаючи від справжнього віку 5. Як це характерно для красунь усіх часів!) А ще - казково багатою. І романтичною. Все, що було дозволено Бальзаку - один поцілунок під густою кроною паркових дерев, в той час, як Вацлав Ганський був деінде.
Хоча, здається, гроші для загрузлого у боргах письменника зараз не грають ролі. Бажання володіти іншим скарбом - самою Евеліною - значно сильніше за звичайну людську жадібність. І він отримує цей скарб під час наступної зустрічі закоханих, у січні 1834 р. у Женеві. Більше того, Евеліна, жагуча та пристрасна коханка, саме така жінка, про яку Бальзак мріяв все життя, обіцяє йому свою руку! Вацлаву Ганському, авжеж, вже під шістдесят, але ж він ще живий! Кохання засліпило обох, напевно.
З 1833 року письменник живе подвійним життям: одне, на публіку, для всіх - життя-арлекініада, що мусить захоплювати та дивувати натовп прихильників, а інше - цілковито присвячене мадам Ганській. Кажуть навіть, ревна католичка Ганська змінила напрям думок Оноре щодо релігії, "заразила" його своєю родовою містичністю (не забуваймо, Ганська - з роду Жевуських, а там у кожному поколінні повно диваків, алхіміків та ексцентриків).
У грудні 1840р. Бальзак вперше побачить палац у Верхівні: поки що лише на подарованій Евеліною картині-панорамі. "Ви мені не говорили, (...) що володієте цілим Лувром. Все це надзвичайно красиво", - летить у далеку Україну відповідь. Та на власні очі український Лувр письменник побачить значно пізніше, у 1847р. Саме тут у нього - вперше в житті! - з'явиться власний кабінет та всі умови для творчості. Можна не сумніватися, Бальзак був щасливим тут, тут він писав останні свої твори. В основу його "Селян" лягли враження від українського повстання. Тут Бальзак написав п'єсу "Мачуха", працював над "Депутатом від Арсі", "Мадмуазель де Віссар або Франція за часів Конституції", "Дрібними буржуа", "Жінкою-письменницею".

Чому?

Коли в радянські часи туристи-французи спитали бердичівського школярика, де вінчався Бальзак, той відповів: "А у нашому спортзалі". Дійсно, ще донедавна тут був фізкультурний зал однієї з шкіл, тепер же в храмі молиться греко-католицька громада Бердичіва. На фасаді збереглася табличка, що саме тут 2 березня 1850 р. прибулий з Житомира прелат Віктор Ожаровський закріпив церковним актом шлюб Оноре де Бальзака і Евеліни Ганської. Шлюб, який став шоком літературної і навколо-літературної богеми.
Стверджують, що довголітній любовний зв'язок з Ганською та пов'язані з ним страждання - загадка для світу. "Гроші - ось відповідь на всі загадки ",- напише Бальзак у цей період. Скептики пояснюють, чому Бальзак так рвався на Україну: в маєтку Ганських на той час було 21 000 га землі та 3 000 кріпаків. А сам письменник стояв перед воротами в"язниці через численні борги. Потрапити в його квартиру можна було лише за умовним дзвінком, який він сам і придумав. Йому потрібні були гроші - щоб писати.
Їхні любовні листи більше нагадують задачник з арифметики. Сентиментам тут не було місця - вони навіть називали себе вовченятами. Хоча трапляються і такі фрагменти: "Боже мій, будь благословенна тисячу разів, моя обожнювана Єво!
Одержав твого листа, тисячу разів благословенного, тисячу разів перечитанного, де ти - це я, де ти кохаєш, усе забуваючи, я знову дихаю, я ожив, як зів'ялий квіт, напоѕний водою...
Ти настільки моѕ життя, що я не витримаю більше 3 місяців розлуки..."
Як довго навіть після смерті Вацлава Ганського Евеліна відмовлялася повторно одружитись! Чому? Важко зрозуміти. Хоча були у них і сварки - Бальзак, нарешті отримавши досить коштів, витрачав їх вкрай непрактично і не прагматично, а Евеліні було важко зрозуміти, чому при матеріальній скруті він не економить, а купує новий, прикрашений словоною кісткою ціпок за 600 франків.

Верхівня зараз.

Палацу у Верхівні пощастило більше, аніж "спортивному" костелу: у графському замку з 1921р. розмістився аграрний технікум. Споруду будували 50 років: розкіш ампіру, сад з рідкісними рослинами, неподалік - каплиця-усипальня, де лякають туриста пусті полиці для родинних гробів. Колись тут покоїлася і дочка Оноре та Евеліни, яка померла при народженні. А яким щастям було очікування цієї дитини для немолодої вже пари коханців! До речі, у Евеліни була дочка від Вацлава, Анна Ганська, її назавжди увіковічив на полотні великий французький майстер живопису доби ампіру О. Енгр. *(Див. її портрет ліворуч). З флігелів до палацу ведуть підземні ходи: сюдою з кухні носили графові сніданки та вечері.
У 1959р., коли світ відмічав 160-річчя з дня народження Бальзака, у Верхівні створили кімнату-музей, яка на громадських засадах діяла до 1995р. Тридцять років по тому відбувається реставрація палацу, а у 1995р. завдяки ініціативі колективу технікуму було обладнано три меморіальні кімнати, які й стали обласним літературно-меморіальним музеєм Оноре де Бальзака.
Подумайте лишень: за цим столом Бальзак писав свої "Лист про Київ", частину повісті "Зворотній бік Історії" з написом на рукописі: "Верхівня, Україна, грудень 1847 р." Саме ці підсвічники давали письменнику світло вечорами. Клавесину торкалися пальці Евеліни. Збереглися камін та палас, менше пощастило бібліотеці: її вивезли до Житомира. А ось і хитромудре пристосування, виготовлене місцевими майстрами для хворого письменника: ціпок, що при потребі перетворюється на розкладний стільчик - аби страждаючий від ревматизму француз міг присісти навіть під час прогулянки парком абощо. (я нахабно всілася на ергономічне "крісельце", що і встиг сфотографувати Cергій "Кіфою" Кифаренко.
При нагоді завітайте до актового залу технікуму: тут колись шуміли бали, з тих часів збереглася ліпнина на античну тематику.
А ще, якщо получиться, спробуйте спуститись у підвали флігелів. Флігеля біля палацу два, і в кожного - свої пивниці, які виконували абсолютно різні функції. Та, що знаходиться під флігелем ліворуч від головного входу, слугувала магнатським кухарям, що носили гарячі страви сюдою у панські покої. А у флігелі праворуч жив управляючий маєтком, а під ним жили нещасні, за ті чи інші провини кинуті в локальну тюрму. Ось так.
Смішно, що бік-о-бік тюремного підземелля стоять зараз парти - тут теж розташовуються приміження аграрного коледжу.
А що ще? А ось що: неподалік палацу, у парку - родинний склеп-усипальня Ганських, що раніше слугував за костел, потім використовувався аграріями, а зараз знову перетворени на храм. Кажуть, він зазнав деяких змін за радянських часів, хоча, як на мене, виглядяє один-в-один як на власному портреті пензля Наполеона Орди, написаному півтора сторіччя тому. Так от, там ТЕЖ є підземелля, а в них - ніші з залізними дверцятами (це ТЕЖ можна побачити на фото ліворуч). Саме тут знаходили вічний спочинок члени роду Ганських.
Всі склепи зараз позбавлені своїх квартирантів, при нагоді можна подивитись навіть, а що там всередині. А ніц там всередині. Совєти не мали нічого проти не лише експропріації, а й мародерства.
Директор коледжу Володимир Чернеча не полишає мрії про краще майбутнє музею. Разом із дочкою, Тетяною Дорогих, він видав книжку "Оноре де Бальзак і Верхівня" і з задоволенням показує гостям найголовніше багатство свого села: пам'ятні бальзаківські місця.
Студентський фольклор дав назви різним куточкам колись розкішного парку, а чи старовинні перекази, та подорожні минають Алею кохання і Алею розлуки, Лавицю Бальзака і Альтанку Евеліни. А ще в парку росте Дерево Кохання: два стовбури переплелися навічно, тепер їх не роз'єднати. Аналогії з життям Бальзака та Евеліни напрошуються самі собою.
Хтось з журналістів пропонував зробити тут Музей любові. І справді, місце сприяє таким романтичним планам. Та поки що на цих алеях та галявинах закохуються юні аграрії - а ще починають любити цей край туристи, які знайшли у українському селі версальську розкіш, овіяну славетним іменем Бальзака.