Поруч з центровим Лєніном було помічено ще одну дивовижу - дитячий садок, вірніше, його огорожу. Такого... е-е-е... замку я не бачила ще ніде. Величезна кількість башт, і не лише в кутках огорожі, в'їздні ворота майже в натурально-замкову величину - ух, а не садок! Хоча дітям має подобатися...
Дістатися до другої сільської пам'ятки, Троїцького костелу з дзвіницею (обидві споруди з 1805 р.) було важче.
Ми повернулися в центр села і почали шукати дорогу до храму, який було видно. На жаль, через став машина їхати не вміє, а по кладці йти пішки під дощем не хотілося. Зловлені аборигени божилися, що в Ліщині ніколи не було ніякого костелу і не розуміли, що ми від них хочемо. Є церква, вона на тому березі, тільки в протилежний від школи бік. А костелу - нема. І точка!
Поїхали до "церкви". Храм справді віддано православній громаді, але великої ролі це не грає - перед нами типовий костел Житомирської області, пізньобарочний і скромний. Тут багато таких тринавних базилік з низькими бічними навами. Головний фасад вирішено в доричному ордері. Особливість саме ліщинського храму в тому, що це є найпізніше збудований (останній себто) бароковий костел на теренах України.
