Карта.

Чернігівщина, здається, була омріяним Ельдорадо для цукрових магнатів кінця ХІХ століття. Як і Житомирщина, до речі.

Ось і в цьому селищі Ічнянського району цукрозаводчики залишили по собі пам'ять не лише у вигляді величенького заводу над ставом, а й у вигляді палацово-паркового ансамблю, одного з найбільших і найгарніших в Україні.

Не питайте мене,я к потрапити в Качанівку - я не знаю. Мене туди привіз Сергій Соболевський - людина з великим естетичним смаком і добрим серцем. Плутані дороги, відсутність дороговказів, пуста траса, веселі п'янички-трактористи, які з шаленим гелготом радіють питанню "Як проїхати в Качанівку?"

"Ти в нас за сьогодні вже з таким питанням П'ЯТИЙ!" - при наявності дороговказу хлопцям було б ні в кого випросити на келишок оковитої...

Коротше, дорогу я не опишу. Їхали, їхали, їхали, раптом алея старих каштанів (лип?), ворота, охоронець біля шлагбаума, екскурсійні автобуси. Приїхали.

Качанівка, Державний історико-культурний заповідник (з 1981 року), а тому все по правилам: квитки, плата за вхід, сторожа і мінімальна, але інфраструктура. Придворний півчий Федір Качанівський і мріяти не міг про таке, коли в XVIII ст. об'єднав кілька сусідніх хуторів в одне помістя...

Нарешті, Качанівка в 1824 році переходить до роду Тарновських, поміщиків, цукрозаводчиків, багатіїв та меценатів. Тарновські володіли безмежжями земель на Київщині, Полтавщині та Чернігівщині, мали гуральні кінні заводи, вовняну фабрику - та 9 000 кріпаків.

Першим з роду Качанівку отримав в спадок від матерітитулярний радник, а пізніше камер-юнкер при імператорському дворі Григорій Тарновський (бл. 1784-1853), член Вільного економічного товариства в Санкт-Петербурзі. Тарновські пишалися своїм походженням з козацької старшини. Привіз сюди модні ампірні меблі з червоного дерева, облицював покої мармоуром, організував хор та оркестр з кріпаків. Заснував, коротше, родинне гніздечко.

Більш як 70 років Тарновські володіли цим маєтком, примножуючи його і свою славу - хоча мали не лише численне нерухоме майно в Києві (між Пушкінською та Володимирівською), а й маєток в с. Потоках на Київщині.

Після Григорія Тарновського Качанівка дісталася його племіннику Василю Тарновському-старшому.

В ті часи в Качанівці побували М. Гоголь (товариш Василя Тарновського-старшого ще з часів навчання в Ніжинському ліцеї), П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович, Г. Барвінок, М. Врубель, М. Бодаревський, брати В. і К. Маковські, Д. Яворницький, М. Маркевич, Г. Житецький та багато інших - понад 600 автографів у качанівському альбомі для гостей, чим не привід для пихи?

Саме за нього (роки життя - 1.4.1837-13(25).7.1899) Качанівка переживає своє кріщендо. Василь Васильович був фанатичним колекціонером українських старожитностей (з 18 років), меценатом, патріотом, предводителем дворянства протягом 18 років - ну і заодно громадським та культурно-освітнім діячем. Був високоосвіченою людиною - після навчання в інженерному училищі в петербурзі щакінчив ще й історико-філологічний факультет Київського університету. Запрошував у Качанівку Марка Вовчка, Іллю Рєпіна, М. Ге та В. Горленка. Збирав малюнки та рукописи Тараса Шевченка (758 одиниць зберігання!). Був автором ескізу хреста на Чернечій горі. Спонсорував "Киевскую старину". Його збірка - основа колекції Чернігівського краєзнавчого музею. Він передав її музею, коли Качанівку за 1 000 000 крб купив цукрозаводчик Павло Харитоненко.

Серед найбільших раритетів колекції В.Тарновського були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи та Семена Палія, козацькі клейноди, гетьманські універсали, портрети гетьманів та старшин.

Іншою пристрастю Василя Тарновського був парк, який він перетворив на один з найгарніших та найбільших зелених куточків Європи. Тут збереглося кілька ставків (площею 125,63 га), містки, гірки Кохання та Вірності (данина епосі романтизму), руїни на березі Великого ставу, альтанки та просто гарні галявини. В парку ростуть більш як 50 видів дерев та 30 видів кущових. Є й екзоти: бархат амурський, катальпа, птелея, лох вузьколистий (виявляється, це не матюк).

Колекція принесла Василю Васильовичу славу, вона ж загнала його до межі банкрутства. Ще б пак: Україна отримала в ті часи від мецената чималі кошти. Пожертви на спорудження пам'ятника Богдану в Києві. Івану Котляревському - це вже в Полтаві. На створення Київської громадської бібліотеки. На археологічні дослідження в Канівському повіті. На впорядкування могили Т. Шевченка. На організацію щорічних гуртових подорожей на поклоніння Тарасу в Канів. На допомогу починаючим митцям...

1897 року меценат був змушений продати маєток цукрозаводчику і теж, до речі, колекціонеру П. Харитоненку (1852-1914).

І замела нова мітла по старому палацу! Новий власник садиби розгорнув бурхливу будівельну діяльність. Палац капітально відремонтували і трохи перебудували. З'явилося кілька нових садибних будівель (вони збереглися до наших днів). Збільшилася площа парку - за рахунок купівлі прилеглих лісових ділянок. Садибу електрифікують, проводять в неї телефонний зв'язок - на носі ХХ століття!

Цікаво, чи в той час відбулося весілля одного з господарів маєтку, яке стало легендою - начебто, розповідав С. Соболевський, наречений засипав всю дорогу до церкви цукром...