Власне, заради нього сюди і їдуть. Він гарно примостився вглибині парку, йому там затишно і зручно. Розкішна, але й типова садиба початку ХІХ століття. Не пронеслася б країною революція як цунамі, мали б таких палаців вагон і маленьку кравчучку...
Центральна частина прикрашена зеленим куполом та восьмиколонним портиком іонічного ордеру, що лежить на міцній аркаді ризаліта. Над вікнами другого поверху - ліпний лекор, характерний для епохи ампіру.
Тепер інший фасад будинку. Тут теж маємо портик, але шестиколонний, з далеко винесенним вперед пандусом. Біля сходів до палацу - мармурові богині Церера та Гера. Симпатично.
До основного двоповерхового об'єму ластяться два флігелі по боках, які з'єднуються з палацем одноповерховими критими переходами. Але досить про архітектуру, давайте про історію поговоримо.
В часи гетьманства Івана Скоропадського Сокиринці з листопада 1716 р. дісталися українцю Гнату Ґалаґану (чи все таки Галагану? Не знаю). Цей козацький рід, який дав Україні не одного старшину запорізького війська, володів селом майже 200 років. Звели й родову садибу, аякже. Тільки з часом вона стала затісною для родини. Старий панський дім зруйнували у 1823 р., як тільки в улюбленій своїй Покорщині померла його господиня, Катерина Галаґан з Дараганів, жінка вольова, з непростим характером і шаленою любов'ю до тварин. Заміж її віддали у 14 років, а після смерті чоловіка Івана в 1803 р. Катерина володіла велетенським маєтком - і Лемеші, і Покорщина, і ще багато інших сіл. Саме Іван Ґалаґан, її чоловік, звів у Сокиринцях муровану ранньокласицистичну церкву св. Варвари. Оточений древніми дубами палац, який вона так оберігала, нехай і не відповідав духові епохи, та був затишним, солідним і, пишуть сучасники, досить красивим - мав піддашшя за звичаєм старих старшинських дворів, колонаду, старовинні кахлеві печі, в тому числі й в біло-синіх дельфтських кахлях - і, звичайно, велику бальну залу.
Новий 60-кімнатний палац тут збудував нащадок Гната, прилуцький полковник Павло Ґалаґан (народився у 1793 р.). Від брата Петра, який, згідно заповіту, теж володів Сокиринцями, Павло відкупився маєтком у селі Дегтярі. До речі, новий власник підтримував дружні стосунки з сусідами Тарновськими - пам'ятаєте Качанівку? Засновник маєтку був людиною освіченою (закінчив Peterschule в Санкт-Петербурзі, добре малював, дуже любив мистецтво, але ніколи так і не побував за межами Російської імперії) і щиро любив архітектуру. То ж тут, у Сокиринцях, зодчі втілювали у життя його задум. І його дружини - у 1814 р. цей високий красень побрався з Катериною Василівною Гудович.
З Москви викликали архітектора Дубровського (вірогідно, учня М.Казакова). Новий палац - затишні тераси, сміливий купол, різні фасади - поставили зовсім в іншому місці, не там, де стояв його попередник (шкода, що зруйнували старий дім, міг би лишатися пам'яттю). В 1829 р. масштабна споруда була завершена.
А як було всередині? Все знає журнал "Столица и усадьба" (№ 14 за 1914 р.) і автор статті, відомий краєзнавець і художник свого часу Георгій Лукомський. На першому поверсі були службові приміщення. Сходи вели до репрезентативних кімнат на другому - аван-зали, зали, обставленої меблями 1870-х рр. Старі меблі епохи зведення палацу не викинули, а виставили у коридорах. Журнал дуже журився з цього приводу - мовляв скрізь у старих садибах, хоч тут, хоч у Мерчику, господарі позбавляються антикваріату, а він же ого-го який. Стіни залу прикрашали непогані портрети, на стелі була гарна люстра. Поруч була вітальня, обставлена меблями у стилістиці Людовика XVI, хоча й походила з кінця ХІХ ст. Кришталева люстра була ще з катериниських часів. На стінах - картини італійської школи. Далі спальня в корінфських колонах і з я коюсь "чудовою" люстрою з каменю (?). Кабінет був переповнений старовинною зброєю та портретами. З іншого боку від зали була більярдна. В самого більярду були ніжки тонкої роботи, а ще тут стояли дивани, ломберні столики (у тому числі і дивні, виготовлені кріпаками у 1829 р.). Наступна кімната була своєрідним меморіальним музеєм на честь Павла Ґалаґана. В палаці були чудовий ампірний рояль, багаті колекції порцеляни, срібла та медалей, похідне крісло часів Анни Іоанівни.
Онучка Павла і Катерини, Катерина з Комаровських, вийшла заміж за графа К. Ламздорфа. Чоловіча гілка роду Ґалаґанів на той час обірвалася, Сокиринці дісталися їй.
Чернігівський художній музей багато чим зобов'язаний Сокиринцям, адже в основі його колекції лежить художня збірка Ґалаґанів. Цікаво, що сталося з іншими старшинськими колекціями - зброї та посуду? Навряд чи вона розпорошилася за життя відомого державного та громадського діяча Григорія Павловича Ґалаґана (1819-1888), керівника Південно-Західного відділення Російського географічного товариства та видного мецената, який сприяв виданню книг з історії та етнографії України. Він заснував чимало навчальних закладів на Східній Україні.
А його нащадки нещодавно відвідали родинний маєток. Єлизавета Блейк - дочка графині Ганни Миколаївни Ламсдорф-Галаґан. Її дідусь в 1920 р. емігрував на Захід. Графиня вперше прибула на українську землю - разом зі своїми дітьми.
Григорій Павлович, до речі, був непрямим нащадком славного козацького роду: чоловіча лінія Ґалаґанів перервалася в 1869 р., коли трагічно загинув юний Павло Ґалаґан. Так, каже легенда, Доля відомстила роду за те, що один з Ґалаґанів колись підтримав не Мазепу, а сатрапа Петра І.
За заслуги роду його прізвище дозволили приєднати до свого прізвища Ламсдорф нащадкам роду по жіночій лінії.
