Коли я підійшла поближче, виникло бажання зацокати язиком - але я не вмію цокати. Захотілося присвиснути від захвату - але й свистіти я не вмію. Довелося вголос сказати "Вау!". Все одно поруч на кілька десятків метрів не було живої душі - якщо не рахувати сумну псину біля храму, яку я чимось годувала через паркан.

Вау і є.

Жителі Седнева й самі розуміють: пам'яток в селищі багато, а найцікавіша - дерев'яна Георгіївська церква, відновлена з голочки кілька років тому. Такого незвичного дерев'яного храму я в Україні ще не бачила - і була здивована, що не лише на Закарпатті трапляються виточнені, високомистецькі дерев'яні шедеври. В Седневі в церкві відчутний сильний барочний акцент, а вежі-слупи роблять храм своєрідним, злегка-готичним, збагачують фасад і доповнюють вертикаль головного куполу. Загалом пам'ятка так і рветься вгору, до неба. Супер.

Тільки був і мінус: територія храму огороджена новим парканом, на воротах і обох хвіртках - новенькі замки, власники телефону "з питань відвідання храму" слухавку кидають, не піднімаючи. Ну і нехай: лаз через паркан я таки знайшла.

На території - чистенький, теж дерев'яний туалет і взагалі все якось не по-седневські. Вилизано, причесано - але зовсім безлюдно. І ще цистерни якісь в землю закопують.

Саме в інтер'єрах тридільної, тризрубної, прикрашеної різьбленням Георгіївської церкви фільмували головний фільм жахів СРСР - "Вій" з Наталею Варлей. З того часу місцеві навіть називали святиню "Вієвою церквою". Н.Варлей, літаючи в труні по храму, ледь не загинула - втратила рівновагу і впала. Леонід Куравльов (він виконував роль Хоми Брута) встиг підхопити партнерку біля підлоги. Акторка зламала ногу.

Коли точно звели цей незвичний храм, точно невідомо - але це сталося до 1747 р. Місце вибрали на найдавнішому седнівському (чи Снівському?) городищі, серед ярів. Звичайно ж, будували без жодного цвяха - задороге задоволення цвяхи для церквів того часу.

Реставрацію тут почали робити в 1974 р., але завершити роботи не вистачило коштів (7 тис. крб). В 2004 році поїдена грибком церква, яка довший час стояла покинутою, з пустими віконницями, без дверей, згоріла. Наступного ж року почалася її відбудова. Згорілі рештки розібрали повністю (на це пішов цілий рік) - і відроджували храм аж від фундаментів. Заодно добудували вежі-ступи на фасаді, котрі були до перебудови в 1852 р. Вежі-ступи зустрічаються на Лівобережжі нечасто, але для Чернігівщини були характерні - і для дерев'яного зодчества, і для мурованих споруд. Ялиновий гонт для верхів привезли аж з Карпат. Кожну дощечку прокип'ятили в оліфі та "веретенці" (це теж така спеціальна олифа).

Кажуть, реставрація велась з якимись помилками, була загроза, що відтворена церква впаде - не впала.

Середній об'єм зрубаної з сосни церкви восьмикутний у плані, стіни його нахилені досередини - здалеку це віддаля нагадує діжку. Баня має два заломи. Інтер'єр довелося вивчати через шпаринку для ключа - чисто, світло, сонячно, трохи пусто. Вівтар п'ятигранний.

В Седневі була ще одна дерев'яна церква, Покровська (1715), теж тридільна, з гарним кованим хрестом - храм загинув в 1962-63 рр.

Коли від сабиди Лизогуба направляєшся далі, спочатку біля сучасної ферми трапиться велетенський дуб із залізними скобами. На табличці біля дерева так і буде написано: "Багатовіковий дуб".

Далі коротка, але приємна алея - і раптом якось нізвідки вигулькує праворуч приземкувата, масивна церква в дусі козацького бароко. Варіант з "нізвідки", цілком допускаю, можливий лише в теплу пору року - позбавлені листя зимові дерева покажуть церкву-гарнюню значно раніше. Стоїть споруда гарно, привольно - на давньому майдані, на невеликому природному підвищенні.

Розібратися, як насправді називається цей храм, важко. В фаховій літературі радянського часу споруду іменують церквою Різдва Богородиці. У вікіпедії фігурує посвята Благовіщенню. На дзвіниці висить неканонічного виду табличка, яка сповіщає, що перед нами Воскресенська церква єдиного канонічного патріархату всіх часів і народів. Ікона над входом до церкви теж натякає саме на воскресіння Ісуса.

За певними даними, цегляний хрестовий у плані храм Різдва Богородиці в Седневі звели на кошти родини Лизогубів ще в 1690 р., тож перед нами досить ранній зразок козацького бароко. Будівля слугувала родинною усипальнею Лизогубам, яких майже всіх поховали в крипті храму (начебто було 44 поховання). Склеп законсервували ще в ХІХ ст., а відкрили для чогось в 1924 р. Дуже швидко могили були пограбовані. Кажуть, забальзамоване, муміфіковане тіло Якова Лизогуба все ще зберігається в крипті церкви - вже пішло четверте століття як. Правда, певний час останки були в запасниках якогось чернігівського музею. не дуже пускала в храм простих козаків - ті могли потрапити досередину лише на великі свята - як і ми з вами, коли приїжджаємо в Седнів за сотні кілометрів, щоб поцілувати замок на дверях.

В 1796-1814 рр. тривали роботи з перебудови дев'ятидільної (!) церкви. Погляньте-но на її план: він схожий на квітку або зв'язану руками бабусі серветку. Купол на дворівневому барабані один, але який великий, якої складної грушевидної форми! Перекриття гілок - напівциркульні склепіння з глибокими клиновидними роспалубками. Храм може й не дуже щедро, але ефектно декорований нішами, напівколонами порталів, пілястрами в кутах. Своєрідність церкви - в високо піднятій покрівлі бічних раменів хреста. В 1970-80-х рр. святиня була відреставрована, було начебто розчищено фрагменти даніх розписів (хоча, здається, козацькі храми не розписували?). Начебто янголятка, які парять над вівтарем писалися з дітей Лизогуба, які померли ще немовлятами. (Я б сказала, скоріше в пам'ять про дітей, аніж з дітей).  

Дзвіниця з шатровим дахом, розташована поруч, дисгармоніює з церквою, здається чужим, дуже вже далеким родичем з північного сходу. Не козацька якась дзвіниця. І пізня - з ХІХ ст.

Церкву закрили в 1939 році. Віруючим повернули храм на початку 1990-х рр. Шкода, що ранком в середу 19 травня 2010 р. церква була зачинена: кажуть, тут екзорцизмом трішки балуються, до бісів звикли. Могли б і мене впустити, чого ж.