Колись на цьому пагорбі над Сеймом стояла польська фортеця (що, не знали?), заснована за наказом короля Стефана Баторія. Річ Посполита за рідного племінника упириці Елізабет Баторі була могутньою величезною державою. І її кордони сягали аж сюди. На згадку про ті часи залишилося ім'я поселення - Батурин, той, що належить Баторію.

Це вже потім буде гетьманська резиденція і навіть столиця автономної Лівобережної України.

В 1669 р. в містечку з’явилася кам’яна будівля Генерального суду Лівобережної України. Так польський прикордонний форпост почав трансформуватися в український міф. Гетьмани Демьян Многогрішний та Іван Самійлович підписували тут свої універсали, але не вони, а харизматичний Іван Мазепа прославив Батурин.

Саме він в зеніті слави і фаворі Петра І, в 1700 році, зводить в містечку мурований палац, де бували всі сливки козачого війська. Батурин налічував 40 храмів, мав два кляштори і школу.

Зраду Петро І не простив ані гетьману, ані його місту. Військова каральна експедиція під началом лібхерца Меньшикова 2 листопада 1708 року недовго тримала місто в облозі: в Батурині знайшовся зрадник, який відкрив ворогам підземний перехід до фортеці. Московська орда вирізала більш як 20 000 чоловік, не пожалівши ані дітей, ані старців, ані жінок. Чи геноцид окремо взятого поселеня втамував спрагу крові шаленого тирана-імператора? Навіть якщо загиблих було не 21 000, а лише 6 000, це ката не виправдовує.

Перші розкопки в Батурині мали місце лише в 1995-1997 рр.: майже триста років археологів сюди банально не підпускали. Гроші на розкопки дала канадська діаспора - символічно. Під час досліджень було виявлено майже сотню групових поховань і могильників (і це лише дещиця - більшість землі археологів не побачить, бо бачить щороку картоплю і кабачки. Тут городи жителів Батурина). Навіть напівзітлілі кістки жахали: літня обезголовлена жінка притискає до себе малюка з пробитим черепом... Біля фундаменту мазепинського палацу - гроупове дитяче поховання...

Флігелі вже є. Чи буде парк? Його за два роки не відтвориш - був великим, на 30 гектарів, зараз можна засадити лише 9 uf. Хіба привозити вже дорослі липи і перестаркуваті дуби в кадках, що малоймовірно.

Є ще церква Воскресіння (1803), збережена майже без змін. Така собі типова ампірна святиня, нічого аж такого. Одноглава, з напівкруглою апсидою, хрестова в плані, чотириколонні портики з трикутними фронтонами з трьох боків. В Воскресенській церкві до 1927 р. зберігався надгробок князя Розумовського. Зубилом розкрили склеп, вирали скриньку з забальзамованим серцем гетьмана, всипану рубінами булаву, старовинну ікону. Розтрощений надгробок закидали сміттям.  

Будинок Кочубея (кінець XVII – початок XVIII ст.) певний час слугував краєзнавчим музеєм, та на початку ХХІ століття споруду взялися неквапом ремонтувати, виставивши експонати у допоміжні приміщення. Споруду я не бачила – ви ж в курсі, що до поїздок я не готуюся ніяк, а то мені інакше нецікаво. Буде привід повернутися в Батурин ще раз – але бажано до того моменту, коли «Гетьманська столиця» перетвориться на чернігівський варіант «Софіївки» з натовпами безпорадних туристів і рядами яток з сувенірами.

Хай буде так, як має бути. Кінців кінцями, Батурин на своєму віку бачив такі карколомні злети і такі інфернальні падіння, що заслужив хоча б шани. Розумовський помер в 1803 р., так і не дочекавшись на свій омріяний Палац. Ми дочекаємся.