Це напівдорозі з Києва до Чернігова, і якби не об’їздна, то взагалі б було по трасі.

В містечку з півдюжини пам’яток архітектури, але туристи їдуть сюди, зрозуміло, заради Собору.

Щомісячник «Киевская старина», що спеціалізувався на історичній тематиці, в 1898 році писав:

«Для любителя церковной архитектуры и живописи собор в память Успения Богородицы в г. Козельце Черниговской губернии представляет нечто такое, чего, пожалуй, не увидишь в известных в этом отношении петербургских соборах и храмах вообще. (...)

В скором времени собор был построен. Изумленному взору обывателей града Козельца предстало в виде собора такое диво, что все просто ахнули и единогласно решили, что не только в Чернигове, но даже в самом Киеве нет такого собора».

І хоча аналогія з Пітером, а не, скажімо, Ніжином чи Сорочинцями, виглядає дещо дивною, зернятко істини в старому журналі знайти можна. Козелецький собор, гігантський білий велет козацького барокко (34 на 34 м), вражає. Мимоволі навіть в чомусь розумієш тих киян, що привозять сюди хрестити дітей — як вже вибрали ярмо релігійності, то хоча б варто підсолодити його естетичним акордом на десерт. Краса — мова універсальна, куди там штучним есперанто. Тут правда гарно. Мав Олексій Розумовський смак — і грошей достатньо (як-не-як, а одружений був з російською імператрицею Єлизаветою Петрівною. Нехай і таємно). В даному випадку це теж дуже важливо.

Можливо, саме Єлизавета свєт-Петрівна й подала ідею своєму коханому зести в Козельці, куди приїхала познайомитися з родичами Розумовського, храм, що був би достойним цариці. Інша версія виникнення церкви розповідає трохи іншу історію: начебто ніде в Пітері імператриця не змогла розмістити замовлений в Італії розкішний і височенний іконостас: ну не було в місті храму потрібної висоти! Не пропадати з високомистецькому італійському замовленню "під мармур"...

От храм і виник, щоправда, на гроші графа-фаворита (за іншими даними - його матері, Розумихи). Посильну допомогу надавав «Дикий піп» Кирило Миколайович Тарловський, скандально-відомий клірик того часу. Знали б отці-основателі, що за двісті років німецькі окупанти влаштують в їх дітищі банальну конюшню...

Він зберігся майже без змін: ну от хіба що паперті, які задумувалися як відкриті, невдовзі після спорудження основного об’єму були виконані у вигляді ротонд-аркад.

Ах як добре, що я побачила його вже відреставрованим-відремонтованим, білосніжним, в сяйві власної привабливості. Реставрація тягнулася довго, з 1986 р., попередня мала місце ще в 1946 р., грошей весь час не вистачало, фото 1980-х років демонструють лише каркас унікального іконостасу. Позбавлений сонму святих він виглядає дивним набором вікон в потойбічне.

Кажуть, собор можна помітити вже чи не за десять кілометрів до містечка. Не дивно: Чернігівщина пласка як святковий цвібак. Я, правда, помітила його лише тоді, коли машина Сергія Соболевського зупинилася біля церковної огорожі. Оп-па. Приїхали.

Про собор Рiздва я дізналася зі статті «Собор мого дитинства» авторства Олекси Ващенко («День», № 109, 18 червня 1999 року). На той час я бачила вже чималий шмат Західної України і Криму, Схід країни залишався ще досить довго terra incognita. Стаття доводила, що там теж є на що глянути.

Саме з матеріалу О. Ващенко я знаю, що при будівництві храму будівничі викладали кількасотметровий дерев’яний настил, по якому возили каміння для височезної споруди.

Довго побутувала думка, що козелецьке диво збудував в 1752-1763 рр.  відомий майстер І. Григорович-Барський в співавторстві з А. Квасовим. Часом прізвища архітекторів міняються: будував Квасов, а Григорович-Барський лише прикрашав будівлю ліпленням. Вже згадана на початку тексту «Киевская старина» сватала в автори собору взагалі Растрєллі. Ну правда: якщо вже тут замішана імператриця, то й архітектор має бути імператорський... Хто будував велета насправді, нехай дізнаються історики. Принаймні, вплив Растрєллі тут, в церкві на стику бароко і рококо, очевидний. А ми поки що зайдемо досередини цього хрестового, дев’ятикамерного, п’ятикупольного та двоярусного чуда.

Ні-ні. Не сюди, це вхід у нижній храм, там знаходилися (знаходяться?) крипти-усипальні. Нам на верхній ярус церкви. До речі, не забудьте подивитися на пишний декор фасаду. Угу. Мені теж подобається.

«Киевская старина» писала все в тому ж 1898 році:

«Иконостас, кажется, не ремонтировался с самого основания собора, т.е. уже почти 159 лет... Время берет свое — краски и лепные украшения трескаются, часть последних отпадает, позолота сходит. Недалеко то время, когда величественный иконостас и иконы потребуют ремонта».

Не слід забувати й про свічу дзвіниці поблизу Успенського собору. Хоч який високий храм, а вона ще вища: 50 м до вершечку хреста. Збудували її, здається, все тіж самі Григорович-Барський та Квасов у 1766-1770 роках, вже коли храм був зведений. Горіла в 1848 році, після чого її двоярусне завершення замінили на купол зі шпилем. Дзвіниця квадратова у плані (10 на 10), чоритиярусна. Перший ярус оформлений рустом, другий — тосканським ордером, третій – іонічним, а четвертий —коринфським. "Всем сестрам по серьгам".

А взагалі, самі переконайтеся, що українське бароко має чим похвалитися.