Величавий конвент, який видно вже здалеко на під'їздах до Гвіздця - причому без різниці, чи їдете ви зі сторони Отинії, чи з боку Городенки - дітище епохи бароко. Але у камені він постав не відразу. Бо первісний монастир, заснований Михайлом Пузиною у 1715 р. з дозволу львівського єпископа Яна Скарбка, був дерев'яним (монастирський костел згорів у 1728 році). Вже його удова Софія з Потоцьких почала зведення мурованого комплексу. Монастирський комплекс включав у себе власне костел, келії для монашок та дзвіницю біля храму.

Зводили не так і довго - 1723-1735 рр. У 1734 р. документи фіксують вівтар св. Франциска у ще не повністю добудованому храмі. На гроші старостини Марії Ореховської з Козєбродських вівтар було вкрито золотом. Текля Бельська з Калиновських не відставала - і у 1736 р. з'явився вівтар св. Антонія, теж позолочений і розмальований. Головний же вівтар храму у 1739 р. позолотив і помалював Жураховський на кошти, зібрані фондом, організованим настоятелем кляштору Михайлом Врублевським. У тому ж році встановлено вівтар св. Тадеуша, позолочений коломийським майстром Станіславом Баранецьким. 

У 1742 р. на кошти доброчинців встановлено амвон, ще за два роки - вівтар св. Анни, а у 1759 р. поставлено фіґуру св. Яна з Дуклі - гроші на неї дав Станіслав Пузина. Десь тоді ж біля храму встановили хресну дорогу, купили орган. 

У 1838 та 1880 рр. храм було реставровано, а невдовзі після віднови тут спалахує величезна пожежа, що викликає потребу в нових відновлювальних роботах, які й проводяться у 1888 та 1896 рр. Наступна реставрація (та що за таке, ремонт за ремонтом?) - у 1918 р. під наглядом архітектора Ю.Косинського. Саме тоді баштам костелу повернено їх первісні барокові завершення замість попередніх шпилеподібних, які встановили у 1896 р. (Ці високі шпилі, що буравлять небо своїми верхівками, добре видно на старовинній листівці з Гвіздця, яка розміщена на сторінці найпершою).

Костел - споруда, в якій відразу взнаєш риси бароко. Він з цегли, прямокутний у плані, з трансептом, перекритий системою хрестових сводів. Стіни храму укріплені контрфорсами. Чомусь я вважала (і, здається, не дарма), що цей храм, як і його побратими у Городенці, Наварії чи, скажімо, Годовиці - роботи видатного архітектора тих часів Бернарда Меретина. На це вказують і окремі риси, притаманні як цій споруді, так і іншим творінням великого зодчого. А от скульптури точно не пінзелевські. Геній бароко чітко впізнається за своїми артритними, викрученими статуями. Ттут в святих на фасаді досить спокійні рухи і замало характерної для Й.-Г.Пінзеля експресії.
Головний фасад фланкований двома триярусними баштами з барочними завершеннями. Головний вхід оформлено двома спареними колонами з корінфськими капителями, що несуть антамблемент з напівциркульним фронтоном. Інтер'єр пам'ятки прикрашено розписами, різьбою та ілюзорним живописом, що дійшов до наших часів лише фрагментарно. "У 1999 чи, може, у 2000-му році я побувала у Гвіздці, тоді ж й зайшла досередини храму. На той час там велись сякі-такі реставраційні роботи, все було якось темно і похмуро. Сподіваюсь, зараз ситуація змінилась на краще", - писала я кілька років тому. Зараз я заздрю і своїй тодішній наївності (на краще? при відсутності достатньої католицької громади? Ха!), і своєму щастю - більше не вдавалося потрапити досередини храму.
Біля храму, з північного заходу, стоїть велика двоповерхова споруда. Це колишні келії, зведені у 1723р. У 1784р. у примішенні келій була відкрита народна школа.
Ця цегляна споруда теж несе в собі риси барочної архітектури. У плані вона П-подібна, має внутрішній дворик. На стінах - карнізи простого профілю. Внутрішнє планування коридорне з одностороннім розміщенням приміщень (Ви це можете побачити на плані келій).
Остання споруда комплексу - надбрамна дзвіниця все того ж 1723 року. Вона розташована перед головним фасадом костелу. Зведена дзвіниця з тесаних кам'яних блоків. Прямокутна в плані, має два яруси та два прольоти. Вхід на територію комплексу проходить через два арочних пройоми.
Дзвіниця завершується фронтоном. Колись до неї з обох сторін підступали кам'яні стіни, що оточували зусібіч монастир, надаючи йому ще й оборонний характер. До наших днів стіни не збереглися - певно, розтаскали селяни на паркани.

Якщо їхати у Гвіздець з боку Отинії, дорогою проминатимемо закованого в броню монстра. Це колись дерев'яна церква Іллі-Пророка, зведена в 1855 році. Між іншим, могла б похвалитися пропорційністю і гармонійністю форм, якби не та дурнувата, капарна, вбивча бляха.

Неподалік від стадіону і старої цегельні - старовинний цвинтар. Лише слід лишився від монументальної мурованої брами. Місце вічного спочинку здавна було поділено навпіл: половина для католиків, половина для русинів (православних та уніатів). На "польській" частині кладовища, біля двох кремезних лип - некрополь родини Пузин. Решітка-огорожа навколо склепу давно розграбована. Неподалік від гробівця Пузин - могила, яку чомусь приписують польському композитору Станіславу Монюшку (1819-1872), автору всесвітньовідомої опери "Галька". Той насправді похований у Варшаві. Ну, значить, місцева легенда.  

Колись у Гвіздцю була численна єврейська громада, тоді й з'явилася у поселенні дерев'яна синагога. яку вибачите на фото у галереї ліворуч. Як і переважна більшість таких споруд, до сьогодення божниця не дожила. Як і сама єврейська громада.

Хотілося би дізнатися б про забудову містечка кінця ХІХ - початку ХХ століть. Вона непогано збереглася, багато будиночків австрійської доби виглядають по-імперському чинно, багато - еклектично-романтично. Є і вілли, і колишні громадські установи. Особливо багато їх по дорозі на Старий Гвіздець.

Ну і про назву. Ви ж чекаєте цього? Ох.

За легендою, під час одного бою місцевий староста відіслав польському королю листа, де писав, що тримається з усіх сіл, "стоїть як гвізд" (гвуздь, цвях тобто). От і... Хоча, можливо, така назва походить від пнів, які залишилися тут цвяхами стирчати після вирубки лісу під поселення. У старосербській мові "гвозд" - це начебто ліс, а антикварні поляки тим самим словом називали гірський ліс - принаймні, так стверджує книга про Гвіздець "Віками оповитий" Наталії Ткаченко ("Лілея НВ", 2009).