Дізнатися про споруду більше допоміг історик Микола Вітенко: він повідомим, що зараз у будівлі притулок для безхатченків, що йде антикварному будинку лише на шкоду. Пан Микола вважає, що в маєтку Левицьких свого часу зупинялися Іван Франко та Андрей Шептицький. Нащалки колишніх власників садиби проживають зараз у США.
Процитую листа пана Вітенко:
"Сам власник маєтку співчував ЗУНР, а за освітою був лікарем. Змушений був втікати у 1939 р. Подальша його доля невідома. За національністю був українцем! Більшість цих даних - це усні розповіді моєї бабусі, яка вже, на жаль, померла. Крім центральної будівлі маєтку там є ще наступні речі, які можуть привернути увагу туристів - залишки фонтану, алеї з залишками скульптур, кам'яні альтанки (на жаль, напівзруйновані).
Найбільше шкоди маєтку завдали бойові дії в квітні - серпні 1944 р., (передова проходила за метрів 200 від центральної будівлі маєтку), а також той факт що у ньому перебувала велика кількість радянських військових. На території маєтку є поховання угорських і німецьких солдатів (достовірних відомостей про місце поховання не має, як і про кількість похованих) (...)
Бачив мимохідь залишки фонтану. Він в робочому стані, хоча дуже вже пошкоджений - замість скульптур залишилися лише трубки, з яких розприскується вода. В середині найстаріших корпусів зроблено суттєві перестановки у порівнянні з довоєнним періодом. - п'єци якщо і були, то зараз їх вже немає. Сходи виключно деревяні і вже 1950-60-х рр. Є ще тумби камяні декоративні для квітів по периметру цетральної частини санаторію, але вони навряд чи становлять хоч якусь цінність - більше як сумна памятка радянської доби - в дуже занедбаному стані".
Краєзнавець та історик поділився також цитатами з праці Григорія Досина "Коршів. Історико-краєзнавчий нарис. До 600-ліття першої згадки (1410-2010)" (Львів, 2010):
"У третьому зшитку (літера В) такого популярного видання, як "Енциклопедія. Коломийщини" надрукована невелика замітка під назвою "Відпочинкові заклади". В ній, між іншим, читаємо: "Один із перших ВЗ (відпочинкових закладів - Г. Д.) на Коломийщині містився у приміщені польського шляхтича Левицького у теперішньому Коршеві Коломийського району. Ще у 1930-ті роки тут діяв спеціалізований будинок відпочинку для дівчат, а також Вакаційна оселя". Наведені дві фрази – яскравий приклад такої дезинформації. По-перше, Зиновій Левицький не польський шляхтич, а український патріот, лікар за освітою з колосальним досвідом практичної медицини і громадської роооти, один із членів-засновників "Українського лікарського товариства" у Львові, звільнений польською владою з посади директора Коломийського шпиталю як "неблагонадійний". Про все це і багато іншого можна довідатись, заглянувши у довідник "Українські лікарі" (Львів- Чікаґо, 1994). У міжвоєнні роки, займаючись лікарською практикою у Коршеві, він продовжував співпрацювати з українськими громадськими організаціями: жертвував кошти у фонд допомоги українським інвалідам ("Батьківщина", 1936, ч. 13), забезпечував безоплатним паливом і лікарською опікою слухачів курсів, які товариство "Сільський господар" влаштовувало в Коршеві для хліборобської молоді ("Діло", 1938, 21 червня; Коломия й Коломийщина", 1988). (...)
По-друге, у садибі З. Левицького у 30-ті роки XX ст. ніяких "ВЗ" чи "спеціалізованих будинків відпочинку для дівчат" не існувало. Літні відпочинкові табори для дівчат з небагатих львівських родин українське "Товариство вакаційних осель" влаштовувало у Коршеві не у садибі д-ра Левицького, а у маєтності товариства "Сільський господар" — колишній власності польського шляхетського роду Кжечуновичів.
(...) У 1887 р. у Коршівській парафії налічувалось 1906 вірних греко-католицького обряду. У "Шематизмі..." за 1910 р. зазначається, що патроном церкви у Коршеві є "його Ексцеленція граф Андрей Шептицъкий - митрополит", а парохом - о. Августин Левицький - комісар ординаріату у сервітутових справах, 1850 р. н., рукоположений у 1881 p., інстальований на Коршівську парафію (тобто введений на посаду) у 1893 p., вдівець.
Галичина була включена в склад Радянського Союзу. Для правового обґрунтування цього акту, 22 жовтня 1939 р. було влаштовано фарс виборів до так званих Народних Зборів Західної України. (...) Після цього у Коршеві, як і в Галичині в цілому, нова влада вжила термінових заходів, спрямованих на тотальну "совєтизацію" приєднаних територій. В першу чергу були розпущені всі українські політичні, просвітні,молодіжні, жіночі, господарські товариства і організації а їх майно націоналізоване. Почались арешти національно активних у минулому громадян, розпалювалася і роздмухувалася ворожнеча між різними групами населення під личиною так званої "класової боротьби". Яскравий приклад такої "боротьби" - поведінка з особою і майном лікаря Зіновія Левицького, який мешкав у невеликому власному маєтку на західній окраїні села. Одного морозного дня пізньоїосені 1939 р. радикально налаштовані деякі члени Коршівської громади, відповідним чином "оброблені" політпрацівниками нового режиму, влаштували експропріацію майна д-ра 3. Левицького. Практично ця акція зводилась до того, що все його рухоме майно було розграбоване деякими ласими на чуже селянами. Самому ж господарю "милостиво" дозволили, в чому був, виїхати до Коломиї, де в нього був якийсь притулок.
Треба сказати, що переважна більшість громадян села з осудом сприйняла звістку про варварську акцію, вчинену по відношенню до вельми шанованої людини. А сільські гострослови довго ще розповідали різні історії про цю подію. Запам'яталася, наприклад, така майже анекдотична небилиця. Нібито одна бідна жінка, прийшовши до садиби лікаря тоді, коли там уже не залишилось майже нічого, придатного для домашнього вжитку і, в той же час, не бажаючи вертатись з порожніми руками, зупинила свій вибір на великому дзеркалі. Принесла його додому, приперла до хатньої стіни а сама знову побігла до панського двору з надією роздобути-таки щось корисніше. Дома ж коза, побачивши в дзеркалі незнайому грізну істоту, кинулась на неї з рогами і... розбила те дзеркало в друзки.Так і залишилась та жінка ні з чим. А доктор Левицький, після пережитого потрясіння, працював лікарем у коломийському шпиталі. Помер під час німецької окупації, у 1943 році. Похований на коломийському цвинтарі, біля старовинної Спаської церкви".
