Див. також мою статтю про марамароську готику (і храм в Олександрівці) в часописі "Карпати і газеті "Демократична Україна""

Карта

Продовжимо подорож в пошуках дерев'яних готичних храмів Мараморошу. Зараз розповідь про найкласичніший з усіх збережених чотирьох - про об'єкт в селі Олександрівці.

В село нас довіз автобус, зупинений в центрі Сокирниці. І добре: Олександрівка з усіх сел, що зберегли дива готизуючих марамароських храмів, розташована найдалі.

Того дня у серпні 2005 року Олександрівка вирувала сільським базаром. Всі жителі поселення, здається, вийшли або торгувати нехитрим крамом, або його купувати. Довгі розкладачки з секондом (ох, які там були капці для Міка!!! І як в нас було багато речей - не взяли, хоча смішніших тапків за тих двох м'яких піратів в окулярах я ще не бачила), ящики з напоями та фруктами, намети з канцтоварами, шкільний базар...

Розгубившись від такого ярмаркового настрою, я спочатку кинулася до людей: а де ж у вас тут церква? Не бачу!!! АААААААА!!!

Любесенько все пояснили та вказали дорогу. Ще й порадили відразу, до кого звернутися за ключами. Нам потрібна буде вчителька історії, вона ж завуч місцевої школи, пані Ольга Юріївна (Гарадзей, здається, прізвище, хоча можу й помилитися). "Але обов'язково шукайте завуча! Бо в школі є й інша вчителька, яку теж Ольга Юріївна звуть!" - кричали нам услід олександрівці. Добре, будемо знати. 

Ох. Хто ж знав, що до ключів ще довга година часу!

Здавалося, все так просто: ось хата Ольги Юріївни, лише піди, лише візьми!

Але ж день - базарний! Вчителька - теж людина, кажу як педагог з 8-річним стажем. Наша завучка пішла на базар.

Що було далі - неважко здогадатись. Блека ну дуже хотіла потрапити всередину храму, який, он там, трохи вище, вже виднівся за стріхами. Але - на відміну від церкви, яку Блека бачила в путівниках та книжках з історії українського мистецтва, зовнішність Ольги Юріївни представляла собою суцільну загадку. Моложава. Висока. Це - все.

Захекані перебіжки від одного прилавку до іншого. "А ви - не..? А, нє, ви не вона!" - в очі кільком кремезним жінкам. Ох, сказали б хоч, блондинка чи брюнетка!!! 

Простіше спитати в продавців. Ага, була вона в нас, кілька хвилин тому пішла на верхній базар. На верхньому кажуть те саме, але вже про нижній.

Ринок я оббігла, здається, тричі. Але мета була досягнута.

Ми відправляємося до храму очікувати на явлення ключів та гарного екскурсовода.

Все ок.

 Церква виситься на невеликому пагорбі над селом. Хоча - пагорбів тут багато, і всі невеликі. Олександрівка лежить серед них, як яблучко в глибокій мисці.

Підходимо до храму, минаючи невеликий потічок. Церква загороджена з усіх боків, хоча при бажанні можна й перелізти через залізну огорожу.

Тут, як і за радянських часів, розміщається сільський музей, куди приводять не лише туристів, а й місцевих школярів. Експонати туляться під вологими стінами на полицях та вішаках: зразки давнього та не дуже народного одягу, якісь пляшки та глечики... Не важко вгадати, які саме музейні жителі користуються в дітлахів найбільшою популярністю. Це не вишукані вишиті сорочки і не старі праски. І навіть не унікальні розписи з 1799 року, що вкривають майже кожен сантиметр стін церквиці. Це — стенд з бонами (грошовими купюрами), які в різні часи ходили в Мараморошу. Тут і австро-угорські, і чеські, і румунські, і радянські гроші. Ольга Юріївна розказує, малеча обліплює стенд зусібіч, притуляючись носиками до холодного скла. Через купюри — до знання історії краю? Цікавий шлях. Мабуть, ефективний. :о)

Шкода, що особлива бравада в місцевих підлітків — бити вікна церкви-музею. І немає ліків на цю біду. Бо виховання - процес клопіткий, повинно починатися воно ще з колиски. А школа... Школі виховати - важко. Знов-таки, як екс-педагог говорю.

Взимку через пусті шиби налітає в храм сніг, вкриваючи вішаки з народним вбранням та полиці з експонатами. Навесні сніг перетворюється в калюжі, що псують древні розписи та підлогу. Добре хоч сіткою вікна затягли...

Пані Ольга каже, що минулого року (2004-го) зустрічали селяни поважних гостей з Києва та закордоння: в церкві проводилась наукова конференція. Природно, з питань відродження храму. Доповіді читали, обміри робили, обфотографували геть все, обіцяли книгу випустити, Олександрівці присвячену — і роз’їхались по домівках. А вікна так і стоять незасклені.

Завдяки Ользі Юріївні ми побачили все, що було цікавого в храмі. І почули теж чимало. Я навіть забралася на хори, щоб звідти сфотографувати вівтар церкви та поближче роздивитися зруйновану вологою стелю.

Мік тим часом діловито розкладав щойно куплений штатив і методично фотографував кожну фреску на стіні церквиці. В результаті можемо похвалитися більш як 100 мегабайтами матеріалу з Олександрівки. :)

(UPD: народе, це писалося у 2005 році. Тоді це було реально БАГАТО)

Час виходити з тісного помешкання на свіже повітря та роздивитися храм ззовні.

Але ж гарний! Добре, що зберігся, добре, що вистояв попри всі негаразди останніх десятиліть.

І дерев'яну каркасну двоярусну дзвіницю церкви в Олександрівці, на відміну від інших дерев'яних храмів Хустщини, ніхто нікуди не чіпає, панотці інших храмів не використовують її для власних потреб.

Та й навіщо? Місце ж для селян - святе. Церква на цьому місці, кажуть, стояла ще в XV столітті. До речі, якраз ще в готичні часи. Та, що височить зараз - нащадок більш давнього храму. І перша відома згадка про неї - у записці мукачівського єпископа Ольшанського. Було це в 1751 році. 

Хоча достатньо одного погляду на стіни храму, щоб зрозуміти: все не так просто з його датуванням. Виразний нахил стін досередини цієї тридільної церквиці - виразний знак архаїчності споруди. Так будували дуже, дуже давно.

Динамічна композиція об’ємів олександрівського храму, що зростає від чотириколонного низького ґанку до тоненького вершечку 25-метрової вежі, прикрашеної декоративними башточками, звучить сильним акордом. Гімном красі та гармонії.