Див. також мою статтю про марамароську готику (і храм в Сокирниці) в часописі "Карпати"
Карта
Координати: 48°08′51″ пн. ш.23°27′31″ сх. д.
Біля 1,8 тис. мешканців
Навіть не знаю, як розказати про одну з чотирьох сестер-церков, оминаючи три інші в сусідніх селах. Але з чогось треба починати. І я почну з найкрасивішої церкви Хустщини.
Сюди ми з Міком потрапили ідеальним серпневим полуднем. Пішки. З Олександрівки, де теж є готичний храм.
Йти було не так щоб далеко. Тим більш, моя хода прискорилась втричі, коли з-за повороту вигулькнув на пагорбі височенний стрункий шпиль. Бачу мету, йду на посадку.
Але земля не дає добро. Бо треба знайти ключі. А це в Данилово виявилось непросто.
Пані Павліна
Спиняю біля храму стареньку жінку. Нєєє, каже, то не наш храм, наш там, за горою, православний, а тут уніати. Ключі є, але не тут. До них треба йти і йти.
Ну треба - то пішли. Ох. Сонце припікає, бабуся нікуди не спішить. Якісь провулки, песики, індички, глухий беззубий дід - сват знайденої баби, його жінка, голосні крики на кшталт "Що їм треба???" - "Ключі!!!" - "Я питаю, що їм треба?" - "Та ж ключі від старої церкви!"
Десятихвилинні переговори увінчались сяким-таким успіхом. Ключів в діда-уніата нема, треба йти до Павліни. На інший край села. Далеко-далеко від церкви. А це куди? А ооооон, дітки, бачите, за поворотом біла хата, магазин? То Павліна живе напроти, в маленькій хатці. Йдіть вперед, я дожену.
Слова про маленьку хатку чомусь насторожили. Напевне, зараз вийде старенька як ніч глуха бабця, піди поясни їй, що нам треба.
Але все було не так. Все було набагато краще. Бо пані Павліна Петрівна Шимон виявилась ще зовсім не старою, але розумною та гостинною. Навіть поїсти нам запропонувала. Відмовились. :)
Павліна Петрівна довгі роки працювала в місцевому клубі та садочку, і хоча не є уродженкою села, покохала Данилово любов'ю справжнього патріота. Її дійсно цікавить і турбує доля місцевої церкви, вона знає не лише її історію, але й історії парохів храму. Кращого екскурсовода годі шукати.
Дорогою наш імпровізований екскурсовод розказувала, що громада маленька, не більше 12-15 чоловік, що уніатство, таке природне для закарпатців ще сто років тому, за ХХ століття через низку об'єктивних причин втратило прихильників і зараз потихеньку оговтується після довгорічних радянських переслідувань, що місцевій громаді церкву передали буквально кілька місяців тому. Священика свого немає, приїжджає з Драгово. Перша служба була 3 квітня, коли світ оплакував Іоана Павла ІІ.
Через терни - до зірок.
Тепер можна сміливо дертися вгору, до святині - ключі ж бо вже є. Та на півдорозі - зупинка. Павліна Петрівна зупиняється перед кам'яним хрестом посеред пагорба. Недарма: адже на ньому вибито й прізвище Шимон. Хрест поставили в 1914 році на гроші тих жителів села, які виїхали шукати щастя в Америку. Історія України, здається, циклічна.
Скільки Шимонів проживало у Данилові у чеський період, показує і ось цей документ. Як вам ліньки ходити за лінком, я так скажу: дуже багато.
Старий низенький ґанок, прикрашені різьбою двері. При бажанні можна повправлятись в знанні старослов'янських літер-цифр: над входом вибито дату побудови. Ех, кількох лекцій з давньослов'янської на п'ятому курсі було зовсім недостатньо. А от Павліна Петрівна швиденько показує: "От, бачите, це 1, це 7, знову 7 і 9". 1779. Після того, як згоріла в сусідній Стеблівці наймолодша з готичних красунь, Данилівська церква зайняла її місце.
Здавалося б, яка така готика в кінці XVIII століття? Невже так довго добиралась через Карпати архітектурна мода, аж кілька століть? Насправді, поняття "готика" в даному випадку досить умовне: його використовують, щоб означити синтез традиційного карпатського дерев'яного зодчества з європейськими зразками.
Майстри, які зводили храм в Данилово, вже мали перед своїми очима чудові зразки в Крайниково, Олександрівці та Сокирниці. Їм було де повчитися гармонії форм. Але не могли ж вони просто скопіювати ті зразки, які вже існували? От і вийшов місцевий храм на диво всім іншим: найстрункішим, найвищим. Здається, зараз він забуде про силу тяжіння і полетить в небо, яке вже понад 200 років зондує його височезний шпиль.
Відмовити нащій гідессі я не змогла - і в храмі на голову накинула (ні, не пов'язала, лише накинула капюшоном!) хустку. Мік тихо давився зі сміху, я на нього шикала і сама себе стидалася. Але на які жертви не підеш заради цікавості?:)
Розписи в храмі не збереглися, від гарного барокового вівтаря лишилися лише фрагменти: приїхали ще в радянські часи якісь люди, назвались реставраторами і... Коротше, добре хоч кілька ікон залишилося.
Хоча були в селі й справжні реставратори. В 1965 році замінили старий дах на новий, а в 1984-му ремонтували благеньке кріплення хреста, що міг впасти в будь-який момент. Ніяких будівельних лісів реставратори не використовували, все робили дідівськими методами: почергово витаскували на вершечок вежі три драбини. (Про це можна навіть на дерев'яному стенді в церкві почитати). Адже вежа лише виглядає дзвіницею, ходу туди зсередини храму немає, хоча я й просилася дослідити хори. А справжня дзвіниця, теж дерев'яна, двоярусна - он, поруч. Її використовує православна громада, чий новий храм (вже, каже пані Павліна, третій) дивиться знизу на вишукане дерев'яне диво.
Ще в 1980-ті роки можна було розгледіти фрески, написані в 1828р. І.Корнмаєром. Та потоки дощової води через благенький ґонтовий дах не сприяли їх збереженню. Позбавлені розписів стіни заквітчані рушниками. Павліна Петрівна сама ходила по хатах старожилів, збирала обруси для храму. А колекція писанок яка - хоч в музей її! Пані Павліна показує вогкі плями на килимах: дах тече, час його змінювати. Та хто тим займеться... Добре хоч громовідвід начебто справний.
Позаду церкви - впорядкована могила отця Євгена Азарія, одного з останніх місцевих парохів. Його, батька семи дітей, катували місцеві "більшовики", які повернулися з революційної Росії зараженими комуністичними ідеями. В нестарого ще чоловіка стався серцевий напад. Знав би він, що його наступників чекають сталінські табори та Сибір...
Пані Павліна просить повідомити, якщо вдасться віднайти якусь цікаву інформацію про храм: дуже часто приїжджають сюди не лише з України, а й з сусідніх держав. Як і багато хто з місцевих, жінка-ентузіаст знає словацьку, польську та чеську і хоче, щоб її розповіді гостям села були цікавішими. Як же приємно спілкуватися з людиною, яка по-справжньому любить і рідний край, і його історію! Якщо хтось знає щось про цей храм, пишіть або мені, або Павліні Петрівні. Адреса проста: Данилово. вулиця Миру 120.
