Я б могла написати й "Поділля", і навіть "України" - без зайвих сумнівів, бо правда.
Це невеличке село - всього 600 мешканців, з них, здається, добру третину складають жителі місцевого інтернату для людей з вадами розумового розвитку. У Кривчику цілі вулиці покинутих хатів. Але воно, це село, таке... таке... таке...
(UPD. З першого візиту восени 2007 року пройшло багато часу - і повно мандрівок. Я бувала у Кривчику також в 2010, 2014, 2016 рр. Я готова забрати назад свої слова про найгарніше село Поділля (і України), але залишити за Кривчиком титул найгарнішого села Дунаївеччини. Але хто ж мені віддасть ті слова назад? Неймінг, здається, мій прихований талант - і треба часом бути обережнішою. Назвала чортківський замок українським пентагоном - тепер під таким соусом його продають турфірми. Обізвала Сидорів замком-кораблем - та сама історія. От і про Кривчик люди повірили і підхопили. Ну, таке. Але хоча б попередити маю - дороги у Кривчику жахливі і дуже плутані. Відразу за територією психо-неврологічного інтернату, перед містком. потрібно звертати праворуч - інакше потрапите не до Грабини, а в село Дубинку).
А подякувати за інфу про Кривчик я мушу Олександра Волкова, колишнього фотографа гарного львівського видавництва "Центр Європи". Саме він мені в 2005 ще році розказав про місцевий палац, на додаток згадавши, що кілька років тому вони ледь ноги винесли через моторошне враження від мешканців колишнього маєтку, а нині психоневрологічного інтернату.
Мене вони не налякали, навпаки, допомагали як могли. І всі наступні мої поїздки в Кривчик не обійшлися без такого чи сякого контакту з мешканцями психо-диспансеру. Траплялися переважно усміхнені і привітні, хоча в 2010 році бачила і бійку між пацієнтами. Зараз у заклад, здається, потрапити важче, ніж це було у нульових - і тим, хто хоче відвідати палац, варто попросити ввірчу грамоту у директора санаторію. Він сам цікавиться краєзнавством і туристам не відмовляє.
Коли потрапляєш в Кривчик (відомий з 1493 р.), спочатку дивуєшся: а де ж село? Дорога йде надзвичайно мальовничим лісом - не дарма водій попутки, що взяла мене на повороті, називав ці місця "Нашою Швейцарією", криває яром вздовж річки. Подекуди серед зелені трапляються хатки: так це і правда село! Воно розкинулося в глибокій балці над річкою Тернавкою, розтягнулося на кілька кілометрів. Гарно тут невимовно.
На околиці села піднімається гора "Грабина" - кажуть, там колись був замок. Цілком можливо, місце просто неймовірне - це перша думка. Друга не така вже й романтична - джерела згадують там два городища ще скіфського часу. Ще цю гору пов'язують з Кармалюком - але яку подільську гору з ним не пов'язують?
Для селян кожен елемент неймовірного кривчанського ландшафту має власну назву: Закрут, Доли. Тут є джерело чистої, промитої природнім кременем води в урочищі Грота; джерело Гуркало, а ще ставки, які називають Бовгурі (начебто там раніше було місце відпочинку при панській гуральні). Гуральня належала Крупенському, як і цегельня та два млини (один з них допрацював майже до початку ХХІ століття).
Місцева жителька Надія розповіла у коментарях до матеріалу про Кривчик на одному з кам'янецьких сайтів, що гуральня була тут досить значна - і працювала ще у першій половині ХХ століття. Коли радянські війська відступали на початку Другої світової війни у 1941 р., то начебто спирт з місцевої гуральні розливали на полях бочками - аби ворогу не дістався.
Водій попутки, котра везла мене раннім ранком 30 вересня 2007 року у Кривчик, розказував, що до цього часу збереглися розлогі підземні ходи, подекуди вже засипані, але я не любитель самотужки вивчати підземелля.
Білі кам'яні камені-останці на Грабині та сусідній горі здалеку схожі на овечу отару - принаймні, я подумала, що то вівці. Звідси й народна легенда про цигана-пастуха, який десь заховав в Грабині панське стадо.
А от про місцевий палац мовчать джерела. Ані згадки в Урбанського чи Романа Афтаназі. Спроби з'ясувати щось в самих кривчан залишилися без успіху: я обшукала весь санаторій, та ніхто мені нічого розказати не зміг.
То ж буду надзвичайно вдячна за інфу про це місце.
За рік, що минув з візиту (станом на листопад-2008) вдалося дізнатися наступне: палац належав родині генерала Михайла Крупенського і був зведений в ІІ половині ХІХ ст. Часом трапляються згадки про те, що споруда була зведена до 1793 року, але вірити цьому важко. Так, неоготика і справді панувала у Європі з кінця XVIII століття, але на наші землі прийшла вже у столітті ХІХ-му. Причому я би ставила на його, століття, кінець.
Коли Російська імперія конала в метастазах розпаду, перетворюючись на імперію більшовицьку, Поділлям прокотилася хвиля анти-панських набігів і пограбувань. У 1918 р. протягом лише одного тижня були пограбовані садиби та маєтки в Рахнівці, Цивківцях, Холодках, Браїловці, Карачківцях, Говорах, Дашківцях, Матейкові, Митках, Затишші, Ходаках, Маньківцях. І в Кривчику теж. Так почався шлях занепаду, котрий і триває вже майже століття.
Після Жовтневого перевороту в палаці кулька років функціонував піонерський табір, котрий пізніше перепрофілювали на будинок відпочинку на 47 місць. Жителі навколишніх сіл мали право відпочивати тут безкоштовно (по 1 особі від села) - як жертви режиму Крупенського, напевно. Далі будинок став інтернатом для сліпих. В часи гітлерівської окупації німці рік утримували мешканців інтернату, але у 1943 р. 45 з них живцем закопали в урочищі Соломинчик. Двоє виживших були в той час у селі. У 1945 р. в палаці створили інтернат на 160 місць для бездомних інвалідів війни. 160 для цього палацу - це досить багато. Тісно ж було інвалідам. Психоневрологічний інтернат діє тут з 1978 р.
