Іванова гора - місце для Полтави святе. Як і все сакральне, гора стала мішенню для профанного, яке її в чомусь профанує, а в чомусь робить ще більш відомою. Тут, поблизу відновленого Успенського собору, стоїть, полискуючи червоною металочерепицею на даху, один з кращих полтавських ресторанів. Назва? Звичайно ж, "Іванова гора". Полтавський лікеро-горілчаний завод випускає горілку під такою ж назвою.

А що? Сама ж назва в сучасній топоніміці Полтави не відмітилася ніяк: площа ця з чудовим видом на місто навколо та внизу, називається зараз Соборним майданом. Ось вам і десакралізація священного...

Іванову гору історики ототожнюють з літописним городищем Лтавою, згаданим під 1174 роком. Археологи знайшли тут сліди життєдіяльності скіфського періоду (це ще раніше було, як хто не в курсі). Та краще надам слово самим полтавським інтелігентам:

"Іванова гора – це священне місце, сюди люди приходять, щоб відчути ауру віків, вклонитися в глибокій шані нашим пращурам, які саме тут заснували наше місто і багато з яких кістьми лягло в цю святу землю. Це місце відмолене багатьма поколіннями наших дідів і прадідів. Тут Полтава говорить з богом. Тут Полтава вклоняється Слову, яке само є бог і яке вивело український народ з пітьми неволі й бездержавності. Тут не місце глитати галушки і обпиватися сивухою".

До чого тут галушки? Так ось до чого:

Він знову прикрашає серце міста, неначе й не було тих семи десятиліть небуття. Мимоволі згадуєш міфи про Осіріса та інших богів весняного повернення. Виявляється, не все помирає назавжди - деякі шедеври приречені повстати проти смерті і з'явитися на світі удруге. На радість, зазначте, всім.

Дуже гарний собор, чудове козацьке бароко (ще раз нагадаю: з ним я познайомилася - так, щоб не з книжки, а вживу - саме в 2006 році. І дуже рада знайомству. Чарівно).

Будували це білосніжне диво в 1748 - 1770 роках. Було першим мурованим храмом міста (хоча на цьому ж місці колись стояла дерев'яна церква-попередниця). Кошти на красеня не пожаліли дати провідники Полтавського полку. Козаки: тому й бароко це - козацьке.

Тут служив дяконом дід Івана Котляревського (ось, за храмом, садиба письменника) - саме дід і купив цю садибу, де майбутній автор "Енеїди" з'явився на цей світ. Цю просту хату на тлі величного храму малював з натури в 1845 році Тарас Шевченко. Тут бували Леся Українка, Микола Гоголь, Марко Кропивницький.

Дзвіниця собору (44 метри заввишки) виникла дещо пізніше (1774-1801). Її відновлювати не довелося: підірвавши сам храм в 1934 р., влада чомусь залишила цей вказівний палець розгніваного витівками войовничих атеїстів бога. А от дзвону "Кизикермен", відлитому з турецьких гармат в XVIII ст., пощастило менше - переселили до краєзнавчого музею.

За старим звичаєм, біля храмів розташовувалися кладовища. На цвинтарі при Успенському соборі знайшов вічний спочинок поет та церковний діяч Іван Величковський.

Як вже писалося вище, колись на цьому місці (а тут була полтавська фортеця) стояла Успенська церква з дерева, так званий "градський собор". Документи підтверджують її існування принаймні з 1695 року.

В 1776р. полтавська громада подарувала її в село Івашки.

В 1748 році полковник Андрій Горленко, бунчуковий Димитрій Білуха, обозний Андрій Рунівський, полковий суддя Григорій Сахновський, міський отаман Ілля Волховський, представники церковної громади Максименко, Таринтенко, Білушенко, Кирилов та інша козацька старшина та жителі міста вирішили спорудити мурований храм. 8 листопада того ж року було укладено договір з популярним архітектором з Нової Сербії Стефаном Стабанським. Та до роботи майстер взявся аж в 1751 році - були певні фінансові проблеми. Грошей все одно весь час не вистачало, в цьому й секрет такої довгої будівельної історії - аж до 1770р.

Розміри тогочасного двоповерхового трикупольного храму в стилі візантійської базиліки: 32 м. в довжину, 17 м. в ширину. Щедре ліпнення - данина моді на бароко.

Наступна реконструкція мала місце в 1899-1900 роках. Тоді постала нагода розширити собор. Добудували притвор, перенесли хори західніше, площа храму зросла на 170 кв.м, над входом з'явилися дві маленькі бані та аркове перекриття.

Серед шанованих ікон варто назвати "Утоли мои печали" (перша згадка про нех - 1770 р.), її в 1900р. прикрасила срібна риза; та "Всех скорбящихь радости" в різному кіоті, яку собору подарував у 1888 році ключар Петро Діатолович.

Дзвіницю, до речі, теж атк довго зводили через постійний брак грошей. Дзвони з другого ярусу зараз можна побачити в музеї: на 350-пудовому було кілька барельєфів та прочитувався напис: "во славу Свят ыя Единосущ ны я и Нераздельныя Троицы сделан сей колокол к Соборной Полтавской церкви Успения Пресвятой Богородицы с меди, даровано Его С іятельством князем Василем Михайловичем Долгоруков ым, весу 350 пудов, року 1780, генваря 25 въ городе Полтаве".

Вже згаданий "Казикермен" було встановлено на третьому ярусі. Дзвін прикрашали барельєфи Успіння та Хреста та напис "В року тысяча шестьсот девятидесять пятом; Пославномъ Кизикермане от христян взятом; за царств а Росскихъ царей, Петра Іоана; За Гетьмана Мазепы Богомь дарованна; Сооружень звонь сей к Божей славе; До Храму Успения во граде Полтаве; Изъ штук Кизикерманских, Арминских здобычных; З придатком матерій до звона приличн ы х; Коштом Его милости войск Полтавских вожи; Павла Семеновича Украин ы строжи. "Делаль Афанасій Петрович".

Дзвін було відлито у Москві на заводі М. Фінляндського.  

Храм в першому ярусі, що діє і зараз, було відкрито ще  27 лютого 1787 року.- і навіть в роки війни (1941-1946) тут відбувалися богослужіння - в церквиці Івана Предтечі. По війні в дзвіниці влаштували майстерні, а до 800-ліття міста планувалося відкрити тут музей з оглядовим майданчиком на верхньому ярусі. Не судилося. Кажуть, там зараз виставка полтавських художників.