Прогугліть трішки атональну назву села. Ну і як результат? Ото ж і воно: тихо! Тиша в багатотомнику Романа Афтаназі, тиша в книжечках Антонія Урбанського (а маєток же з польським корінням!), тиша навіть в так званому Реєстрі пам'яток місцевого значення Дунаївецького району. Про неоготичний палац, якому дуже зле, не знає, здається, ніхто. І я б не знала, якби не колишній мешканець Дунаївців (назовемо його Sunrise), котрий розказав у листі про Удріївці і їхню головну архітектурну пам'ятку. І я йому за це вдячна. Насправді. о)

Назва, до речі, не така й дивна: так деформувався протягом часу звичний топонім Андріївці. Це не я придумала. Це з "Історичних відомостей про парафії і церкви Подільської єпархії" Юхима Сіцінського. Процитую: 

"Удріївці - село в північно-східному кутку Кам'янецького уїзду, в верстах восьми від містечка Фрамполя; народом називається це село Андрієвцями, в актах зустрічається - Андріївці, Ондріївці, Ондріївка. Одріївці". 

Звідти ж дізнаємося, що вперше назва села трапляється в Податковому списку 1578 р. - і там сказано, що "Одеріївці" також відомі як Лошківці або Гачища ("Loskowcze alias Oderyowcze seu Hacziscza"). Лошківці і зараз є на карті - чи були колись вони з Удріївцями одним неподільним цілим, мусимо лише здогадуватися.

В ті далекі часи село належало пану Ярмолинецькому, пізніше - Чогланському. У XVIII ст. село входило до Савинецького ключа, який належав графам Потоцьким. Відомо, що в 1820 р. якась - вибачте - Кордуля Потоцька володіла в Удріївцях 162 кріпостними чоловічої статі.  

Пізніше село дісталося пану Лозинському. Саме він задумав звити собі тут подільське гніздечко: у 1841 р. почалося будівництво палацу в стилі вже минаючої на той час нео-готики. В 1859 році, після смерті Лозинського, Удріївці дісталися його племіннику Дмоховському (Dmochowski). В 1890-х роках поселенням володіли К.Л.Староринінська, яка мала тут 180 десятин лісу, та А.Л.Орловська - з 411 десятинами. 

В середині XVIII ст. документи згадують якусь дуже бідну Михайлівську церкву в Удріївцях: візитація 1746 року навіть пише, що священик пішов з села, бо не міг тут себе ніяк прогодувати. Двір земельного наділу не виділив, парафіян кіт наплакав... (20 чоловік у 1739 році). Наступного року (1747-го) власник села Міхал Францішек Потоцький таки виділив священику дарчу на землю, дав косарів та пахарів, звільнив від податків, а також дозволив попу варити пиво і курити водку (саме потрібне для священослужителя заняття). Того ж року парох з Солобківців Стефан Ровинський заклав в Удріївцях нову дерев'яну греко-католицьку церкву. Закінчили її будувати у 1750 р. Кошти збирали всім миром: щось дали парафіяни, щось - місцевий житель Павло Уроновський з сином Валентином. Освятив храм у 1750 р. вже інший солобківський декан - Йосип Ярошевич. 

Правда, парафія і далі була крихітною (30 віруючих у 1760 р., наприклад). В 1797 р. храм насильно зробили православним (Поділля перейшло до Романових). 

В 1815 р. храм згорів, на церквищі поставили на її пам'ять кам'яний хрест. В 1820-1832 рр. парафіяни за допомогою графині Потоцької збудували нову святиню - муровану, хрестову в плані, одноверху. В 1860 р. до церкви прибудували цегляну дзвіницю. 

Уніати ж місцеві так просто не здавалися: аж до 1830 року в Удріївцях відбував у капличці греко-католицькі обряди священик Крейц. Аж до своєї смерті. 

Та повернімося до палацу. Спочатку - як його знайти. Я йшла пішки повз став у Томашівці. Дорога засаджена старими липами, під ногами - теж стара бруківка. Село потрібно трасувати аж до перехрестя (на дорозі, що веде праворуч, до станції Дунаївці, стоять футбольні ворота). Між шляхами, що розбігаються, - пагорб, засаджений соснами. Це старий панський парк. На узвишші біліє споруда закинутої школи І-ІІ ступенів. Поруч - господарські приміщення (ой не знаю, якого часу побудови, чи пам'ятають панів, чи ні), ще трішки далі - зарослий ряскою ставочок. 

Між помираючим палацом і сяючою, з голочки церквицею у псевдо-давньоруському стилі - бюст Владіміра Ільіча на покоцанному життям постаменті. Тут, в подільській глухомані, все ще стоять радянські кадаври. Дивно це - я списую цю політичну короткозорість виключно на брак коштів на демонтаж шкідливих ідеологів минулого. 

Так як Ю.Сіцинський про палац ні гу-гу, процитую трішечки лист від історика Sunrise:

"Місце для спорудження палацу було вибрано вдало: у затишному видолинку, біля джерела. 180 кріпаків на чолі з майстром приступили до роботи. Будівництво потребувало чимало будівельного матеріалу. Тому в селі побудували печі для випалювання цегли і черепиці. Запасів глини в селі було достатньо, її добували в кар’єрі на околиці села відкритим способом. Ця місцевість і досі має назву „Глиняки”. Долину, з якої возили воду для випалювання цегли і черепиці називають у селі Цегельною долиною.

При зведенні споруди використовували і місцевий камінь.

Будівництво тривало декілька років. Права частина будинку – двоповерхова, а ліве крило – одноповерхове, з великим підвальним приміщенням. В цій лівій частині містилися склад, пивниця, комора, льох.

Панські покої були розміщені переважно в правому крилі будинку. В центрі будівлі є просторий, світлий зал, по обидві сторони якого розташовано дві великі кімнати. Із зали є вхід до малого коридору. З цього коридору можна потрапити крутими дерев’яними східцями до кімнат та мансарди на другому поверсі.

В 1859 р. власником маєтку став поміщик Дмоховський. У нього було шість дочок, а коли народився син, то він звелів до свого будинку добудувати дві башти – на честь сина.

У 1860 р. пан Дмоховський разом із селянами побудував цегляну дзвіницю (про це я писала вище). Нижче панського палацу, на долині, за панським наказом викопали криницю. Її до тепер називають „Панською”.

Наприкінці ХІХ ст. садибу ошляхетнили. Посадили алею каштанів, фруктові дерева: яблуні, груші, сливи, шовковиці, розбили клумби. Пізніше до поміщицького будинку було добудовано терасу. Вона дерев’яна, із великими вікнами".