Як не дивно, але від річки Жванчик до Великого Жванчика (а колись і просто Жванчика, без епітетів) - ду-у-уже далеко. Хоча... Польський "Словник географічний" кінця ХІХ ст. згадує щось про одноіменну річечку, на якій лежить село - воно й справді лежить над потічком, що впадає у Брідок. Потічок може бути Жванчиком.
На відміну від сусідніх Лисця, Малого Жванчика чи Чимбарівки, Великий Жванчик виглядає на картах поважно і солідно: великий п'ятикутник розміром в половину Дунаївців. Часом так виглядають колись потужно фортифіковані оселі. Великий Жванчик до таких, здається, не належить.
Багатим село не виглядає - це вам не підприємливі гасаї з сусіднього Лисця. Здається, так і раніше було - гміна (аналог сучасних сільрад) була в Лисцю, суд - в Китайгороді, пошта в Дунаївцях. Поліція, щоправда, була власна. При цьому Великий Жванчик був не селом - містечком! З чотирма ярмарками на рік. Міські права Жванчик отримав у 1797 році. А де містечко, там торговці-іудеї: з 2310 мешканців Жванчика в 1890-х 368 осіб було з племені Ізраїлевого.
Була колись у Жванчику дерев'яна Успенська церква з 1791 року - не збереглася. Був костел (півтори тисячі парафіян!), теж Успенський, теж дерев'яний, невідомо коли зведений, але у 1797 р. повторно освячений. Про нього в 2000 році мені розказував Павло Нечитайло, та докладний допит ("Точно нема? Впевнені? І не було? Впевнені?") трьох місцевих жителів підтвердив побоювання: немає костелу. І сусідньої мурованої каплиці на похованні поета Раймунда Корсака (1817 р.) немає. Звів каплицю Ян Богуш, на фронтоні був напис „Pamięć cnotliwego wielu przeżyje". Не збереглася й майстерно виконана родинна усипальня Хелминських роботи кам'янецького майстра Бертоліні - вона теж була поруч з костелом, але з протилежного боку від каплиці Р.Корсака. Синагогу теж годі шукати. Зі споруд не культових, а промислових Жванчик міг похвалитися водяним млином, скляною гутою, фабрикою капелюхів і винокурнею. Хоча головною окрасою поселення був маєток Хелминських.
Та й зараз є.
Cадиба славилася прегарним парком - сякі-такі старі дерева трапляються навколо палацу й зараз. Почали зводити палац у 1868 р. На брамі збереглася дата: "1877".
"Словник географічний" повідомляє сухо: "Грунти глинисті і мочароваті, камінь вапняний і здатний до мурування, ліси добре доглянуті". Належали всі ці ліси та мочарі спочатку Конецпольським, потім Гумецьким, Жевуським, Межеєвським, а у 1780 р. їх господарем став Казимір Ліпінський. Він передав маєток своєму сину, польському капітану Яну Непомуцену (а прізвище не кажуть).
Далі Жванчик перейшов до Антоніни Богуш, а вже від неї - до роду Хелмінських. Саме Хелмінські вирішили осісти в містечку - і взялися зводити резиденцію. В 1881 р. до вже збудованого палацу була прибудована ошатна вежа у стилі італійських вілл, яка докорінно змінила вигляд садиби, надала їй солідності і привабливості. Та й корисна була штука - уродженець Великого Жванчика Олег Деменьєв писав, що пан встановив на вежі дзвін - і його бамкання скликало жителів на схід до палацу, на балконі якого Ігнатій Хелминський й проголошував, навіщо людей зібрав.
Після смерті Ігнатія Хмелинського маєток дістався його синам Сигізмунду і Матвію. Свою половину Сигізмунд програв в карти сусіду-поміщику Крупенському. Ще за кілька років, у 1902 р., Крупенський викупив і другу половину маєтку. В 1917 р. пан емігрував до Польщі, а селяни (чи ще тоді містяни?) палац розграбували і навіть хотіли спалити. Священик зупинив.
Санаторій у палаці розмістили у 1953 р. - правда, тоді він був протитуберкульозний, як у сусідніх Голозубинцях. Пульмонологічний заклад (себто заклад, що бореться з захворюваннями легенів) тут діє з 1972 р. Нічого старого в інтер'єрах я не побачила вже у 2012 р. - важке лікарняне повітря (це не парк, там з повітрям все гаразд), дитяче взуття біля входу, тихі лікарі у кабінетах. Візит у червні 2019-го підтвердив: старовинний камін, котрий був у палаці, розібрали вже в часи незалежності. Лишилися хіба старі дубові гарні двері до спального корпусу. Все.
Зате тут у 1988 р. влаштували сольову камеру на кшталт солотвинських дивовиж. В колишній стайні, сильно перебудованій - невелика школа для гостей санаторію.
Перекажу ще легенду про сина Хелминського - теж взяту у статті Олега Деменьєва:
Красень-син Хелминського часом повертався з-за кордону, де навчався, додому: полював, їздив верхи. Так і запримітив дочку коваля, почав залицятися. Дівчина закохалася у Сигізмунда - і наївно сподівалася на весілля. Панич пообіцяв їй, що наступного дня до оселі коваля приїде карета з нареченим, гідним такої красуні. Карета приїхала - у ній був цап з дзвіночком на шиї. Дівчина покінчила з собою, а у палаці в вітряні ночі почала з'являтися вбрана у весільну сукню тінь з дзвіночком у руках, доводячи юнака до сказу. От і програв Сигізмунд маєток при першій же нагоді.
Ця легенда потім трансформувалася у селі в довгу, місцями аж надто докладну "легенду про білого пана". У ній фігурують імена героїв: панича зовуть чомусь Яном, а доньку коваля - Галиною. Весілля мало статися через вагітність ковалівни - і про цю подію знав весь Жванчик. Галина нібито чекала на нареченого вже біля церкви, а цап був вже аж вбраний у гарний костюм. У фіналі дівчина нібито кинулася з вершечку палацової вежі.
А була ще й легенда про пана чорного. Її я почула від краєзнавця з Дунаївців Олександра Романюка на конференції "Шляхетна Україна" у Маліївцях у жовтні 2024 р. Там йшлося про юну покоївку Уляну, котра прийшла працювати у палац - і котру відразу запримітив панич. І став домагатися. І так за дівчиною увивався, і овак, та та була непохитна. Тоді сказав якось: "От побачиш, ти ще сама мене у своє ліжко на руках занесеш!" Уляна відмахнулася вчергове, хоча слова видалися дивними і звучали як якесь закляття.
Одного дня сильно дощило. Уляна з своєї кімнатки почула, як під палацем плаче хтось - нібито дитина. Вибігла поглянути - і побачила маленьке чорне кошеня, мокре, змерзле, нещасне. Притисла до себе - і понесла до кімнатки. Поклала у ліжко, почала гладити. І з кожним поглажуванням кошеня робилося більшим, зростало. Дівчина нічого не помічала, аж поки не намацала на лобі у кошеняти два горбики, що скидалися на роги. От тоді прозріла. Перелякана Уляна відкинула кошеня з ліжка, а те, падаючи, висмикнуло у неї пасмо волосся з голови. Покоївка втрачає свідомість. Коли приходить до тями, вирішує, що все це їй наснилося. Та у дзеркалі бачить, що з голови висмикнуте пасмо, а посеред кімнати помічає зламаний ріг. Лише тут Уляна зрозуміла, що пан її у спокої таки не лишить.
Але лишив. Його кілька днів не було видно ніде, потім повернувся до маєтку з перев'язаною головою. А ще за кілька днів помер від невідомої хвороби. Хепі-енд.
