Ренесансна твердиня на межі Галичини і Поділля (таки на межі: кордон Поділля біля самого замку підкреслює русло річки Золотої Липи) була справжньою окрасою Бережан протягом 400 років. Це вже ХХ століття перетворило своїми війнами і радянською безгосподарністю могутню твердиню у нещасні руїни. А колись...

Писаки всіх часів полюбляли порівнювати виразні споруди і місця з ще більш виразними: скажімо, ми в Україні маємо кілька Швейцарій (приміром, Надслучанську Швейцарію чи міні-Швейцарію в Кривчику). В міжвоєнний час Бережанщина теж вважалася  Польщі "галицькою Швейцарією", угу. Так і відповідників краківського Вавеля на наших землях було кілька: у Кам'янці, Жовкві та власне в бережанському замку. Якщо говорити про пишні надгробки, тоді так, якась подібність є. В усьому іншому...

Італійські будівничі, коли приступили (ймовірно, на початку XVI століття) до створення замку за новомодною нідерландською бастіонною системою, мали до своєї диспозиції, напевне, ландшафти на вибір. Бережани з трьох боків оточені невисокими милими і залісненими пагорбами, а з четвертого боку були мочарі. Звична логіка - будувати замок на вершині гори - в даному випадку не спрацювала. Для твердині, котра мала не так захищати місто, як бути потужною і приватною резиденцією магнатів Сенявських вибрали невеликий острів посеред заболоченої річкової долини. Якраз тут Золота Липа розливалася на два рукави: теж цілком собі стратегічне місце.

Сенявські на той час вже встигли вкорінитися в Бережанах, вчорашньому селі. Бережани дісталися цьому багатому роду в 1507 р. внаслідок тривалих судових процесів і міжфеодальних сутичок. Галицький хорунжий Рафал Сенявський, певно, й не здогадувався, що в руках його нащадків Бережани залишатимуться протягом більш як двох століть. Потім, в 1726 р., місто ненадовго перейде до Любомирських, потім Чарторийських, аж нарешті опиниться в руках Потоцьких - аж до 1934 р. Бездітний Якуб Потоцький (помер в 1934 р.) записав все, що мав, у фонд свого імені, який боровся з раком. Фонд проіснував кілька років і припинив свою діяльність з вибухом Другої світової війни.

Сенявські в 1530 році виклопотали для Бережан в короля Зигмунда (Сігізмунда) І міські права. Бережанам був потрібен замок.  

І замок з'явився. Але коли саме - питання не таке просте, як здається численним путівникам. Усталена дата початку будівництва (1534) здається багатьом польським дослідникам вкрай сумнівною: вони стверджують, що бережанська твердиня занадто неоднорідна в своїх частинах, плюс занадто мало джерел є, за якими можна вивчати замок, тож цілком ймовірно, що замок будувався в кілька етапів. Край багатий природним каменем, тож твердиня відразу могла бути принаймні частково мурованою. Острів між рукавів Золотої Липи був нехай і твердим ґрунтом, та не настільки, щоб витримати масивну споруду - тож землю під фортецю укріпили за допомогою несчисленних дерев'яних паль, а вже над ними влаштували пивниці з надзвичайно товстими стінами.

Одним з найдавніших зображень замку є план, виконаний в 1755 р. капітаном де Пірш (? de Pirchа). На його основі польський історик Казімеж Куcнєж (Kazimierz Kusnierz) висловив здогадку, що твердиню в Бережанах почали будувати ще попередні власники поселення, Цебровські, Бучацькі або Уньовські. Хоча є ймовірність, що замок почав будувати й перший з Сенявських, Рафал. Мусив же він десь мешкати і якось в такий непевний час від ворогів оборонятися? А вже викристалізувався замок за Міколая Сенявського  (близько 1489 - 1569) в 1554 році - про що й свідчить дотепер таблиця, розміщена над в'їздною брамою фортеці. Написано там наступне: "Вельможний пан Міколай Сенявський, воєвода Руський, гетьман війська, староста галицький та коломийський вибудував цей замок з тесаного каменю власним коштом на похвалу всемогутньому богові і на оборону вірних християн року 1554”. А от підвісний міст, що вів до рами через рів, не зберігся.

Зустрічала згадки про те, що замок був не першою спорудою на острові у заплаві Золотої Липи. Частину цієї суші вже начебто займав бережанський бровар. Але так як бровар дійсно був тут в ХІХ столітті, думаю, відбулася якась плутанина - і те, що було потім, переплутали з тим, що було до.

Чи були архітектори італійцями, сказати напевно неможливо, але така версія існує. Хоча це могли бути люди, просто добре знайомі з італійською архітектурою. Звідси схожість з італійськими палаццо. В українських краєзнавчих розвідках часом зустрічаються натяки на неймовірну "просунутість", сучасність бережанської фортеці щодо свого часу, але насправді модерновою спорудою замок не був. Навпаки, його зовнішній вигляд був традиційно-середньовічним, трішечки навіть допотопним. Він був одним з найміцніших на Галичині і Поділлі, але зовні навряд чи вражав звичного до таких споруд сучасника. Особливо скромний вигляд мало східне двоярусне крило, вздовж котрого йшли житлові приміщення. Єдиною його прикрасою були скромні обрамлення вікон.

Початок XVI століття - час, коли Україна лише знайомилась з бастіонними фортифікаціями. Замок в Бережанах все ще підпорядковувався рельєфу, а не підпорядковував рельєф собі. Твердиня мала три башти, а у плані була неправильним п'ятикутником. Ймовірно, північно-західне крило замку було первісно дерев'яним. Замкова каплиця св. Трійці прилягала до південно-західної куртини. (Існує версія, що храм цей почали будувати ще в 1525 році). Фортеця була оточена ровом. Є дані, що замок було посилено в 1570 р.  Земляні укріплення навколо замку почали тут зводити значно пізніше, коли над Поділлям нависла хмарою турецька загроза. Наказ збудувати чотири бастіони і три куртини віддав в в 1619-1622 рр. (за іншими даними, в 1672 р.) гетьман польний коронний Міколай Ієронім (Хієронім) Сенявський. З західного боку було насипано ще й равелін, через який тепер в'їжджали в замок. Все це разом робило твердиню практично неприступною і давало змогу витримати не лише набіги татар, а й більш серйозні напади козаків в 1648, 1655 і 1667 рр. А татари в 1620 р. навіть не наважилися штурмувати Бережани.

Житлові приміщення були різної висоти, дво- і триповерховими. Замок початково був накритий ґонтовим дахом, який за висотою був, ймовірно, значно вищим за пізніші варіації.

Великий внутрішній двір був позбавлений суворості зовнішньої сторони твердині. Це вже було царство ренесансу, аркад і різьблених порталів. Аркатура, яку добре помітно на старих зображеннях фортеці, зникла вже на початку ХХ століття. Роман Афтаназі пише, що до того часу зберігся один з порталів дитинця з мотивом, що повторювався: там були орел, риби і дві чоловічі постаті. Найгарніше виглядала внутрішня частина південно-східного рогу замку, яка вважається ледь не найстарішим фрагментом твердині. Саме з цього боку малював бережанський замок у 1838 р. Фердинанд Хотомський (це зображення можна подивитись ось тут). Правда, художник трошки полестив резиденції Сенявських. Наполеон Орда в ІІ половині ХІХ ст. був більш чесним і з фортецею, і з глядачами.

Яким було внутрішнє вмеблювання покоїв палацу, достеменно невідомо. Існує версія, що автором інтер'єрного декору міг бути голандець Ян Пфістер, автор також численних пишних скульптурних надгробків Сенявських, які він виконував по замовленню вдови Адама Сенявського Катерини, матері Прокопа, Миколая і Олександра Сенявських (їх надгробок ви бачите поруч). Нещасна Катерина Сенявська пережила і чоловіка, і всіх своїх дітей.

Доступи до замку охороняли крім ровів і бастіонів також два канали, по яким до ровів поступала свіжа вода.

На замковому дворі в XVII столітті було зведено палац, який славився своїми розкішними інтер'єрами. Про чарівність резиденції Сенявських потім згадає навіть визначний польський поет і уродженець Кременця  Юліуш Словацький в своєму творі "Ян Білецький":

Бржежанський пан в околиці чарівній
Оселю мав. Там поміж двох потоків
Розкішний замок у красі предивній
Каплиця й башти зводились високі.

От хоча б в чомусь приказка про "галицький Вавель" виправдалася: в 1920 р. цінні саркофаги Адама Ієроніма Синявського і його синів Прокопа, Миколи і Олександра було перевезено до Кракова, і дотепер вони зберігаються в справжньому Вавелі. А ми лишилися зі сміттям і дурнуватими граффіті в каплиці св. Трійці...

В 1698 році Сенявські приймали в Бережанах польського короля Августа ІІ, а в травні 1707 р. тут побував російський цар Петро Перший.

Станом на 1939 р. в замку мало що збереглося з внутрішнього убранства часів Сенявських - лише подекуди була ліпнина, часом траплялися залишки орнаментальних розписів. Але навіть ці уламки колишньої слави підтвердужвали: Сенявські значно більшу увагу приділяли таки внутрішньому устрою замку, а не його зовнішньому вигляду. З вже згадуваного плану 1775 р. відомо, що найбільше, північно-східне крило замку займали "золоті князівські покої". Поруч були покої "князя його милості" (мався на увазі Август Чарторийський). Між брамою і напівкруглою баштою, в найстарішому крилі, містилися кімнати "князя його милості Адама". Були ще "кімнати для гостей", "нові за костелом на широкому мурі". брама, "мурований ґанок" "ґанок дерев'яний перед кімнатами новими", мурована студня (аналог теперешніх двокамерних холодильників:)), стайні, канали тощо. Тільки от незадача: ніяких кімнат, оббитих чистим ріблом, в описі немає. А чи були "золоті покої" справді золотими - теж немає відомостей. Отак от і помирає ще одна легенда...

Дещо може розказати  інвентар замку, складений у 1762 р. комендантом фортеці Олександром Дашкевичем. На жаль, в ньому описані лише нові на той час житлові приміщення. Їх було 14. На стелі великої нової зали була зображена битва під Журавно (1676). Стіни залу були оббиті червоною тканиною, на них висіло кілька картин, між іншими - портрет гетьмана Стефана Чарнецького. Сусіднє приміщення називали "віденьським" - тому що тут стелю прикрашало зображення переможної для Яна ІІІ Собєського битви під Віднем в 1683 р. Тут висіли поруч досить дивні монархи: портрети королеви Ядвіги і вінценосного туриста з Росії - царя Петра І. Третя картина зображала св. Михайла. Ви будете сміятись, але сусідня кімната ТЕЖ була "віденською", хоча тут на стелі вже  й не було ніяких битв, а лише "різнокольорові столярські роботи" (?). Шпалери були зелені, знову були портрети - наприклад Міколая Ієроніма Сенявського і його дружини Цецилії Марії з Радзівіллів. В маленькому кабінетику з одним віконом на стелі були зображені "різні особи" (можливо, міфологічний або історичний сюжет). Далі був малий гардероб, а ще далі - велика зала, яку прикрашали 48 портретів польських королів. Ну і т.д.

Розкажу лише про долю споруди. Коли замок перетворився на казарми і почав занепадати, для каплиці почалися важкі часи. 15 квітня 1782 р. за наказом австрійського цісаря Йосипа ІІ костел було закрито. Золочівським чиновникам було наказано провести інвентаризацію святині. Вартість всіх костельних речей - 477 флоринів - було наказано сплатити власниці Бережан Ізабеллі Любомирській. Розлючена такою наглістю Любомирська подає позив до суду у Відні. Бережанські чиновники, побачивши такий поворот справи, вирішують всі костельні коштовності відправити до Львова на переплавлення. Схожа доля спіткала і чотири родинних портрети Сенявських, а також чотири родинних герби на срібних бляхах. Деякі золоті і стрібні предмети, шовкові шпалери і турецькі килими було продано з аукціону.

За наступні кілька десятиліть костел перетворювався на руїну. Особливо великих спустошень зазнала каплиця в 1861 р., коли в замку квартирував полк баварських гусарів. Браві вояки для забави били шаблями надгробки Сенявських, приміром. Крім того, костел не діяв, тож в нього забирались не лише солдати, а й прості мешканці Бережан - мало кому там що в господарці було треба. Через легенди про скарби Сенявських, які курсували містом, такі турпоходи за скарбами ставали ледь не масовим явищем. Звичною справою стало навіть нишпорення в домовинах нещасних Сенявських. Ну а що: власники, Потоцькі, мешкали в варшавськім Вілануві, залишили свою маєтність напризволяще, а що погано лежить... Потоцькі як на Поділля і вибиралися, то до сусіднього Раю.

Нарешті існуюча ситуація таки обурила Станіслава Потоцького (помер в 1887 р.) - і пан власник взявся як міг енергійно рятувати нещасний замок і костел. На його прохання в 1876 р. консервацією святині зайнявся професор Львівської політехніки Леонард Марконі. Саме професор повернув надгробкам їх давній вигляд. Костел же було вкрито новою бляхою. На склепінні пресбітерію художник з Флоренції Генрик Конті (Henryk Conti) виконав розпис. Так як старий, ще готичних часів вівтар зник, в 1901 р. було встановлено новий з білого мармуру з мозаїкою богоматері. Всього на реставрацію було витрачено 12 000 злотих. В правій каплиці біля вівтаря було розміщене бронзове розп'яття, виготовлене в Парижі.

В 1908 р. військові нарешті покинули замкові казарми. В відремонтованому стані костел дожив до Першої світової війни. Південно-східну частину замку розвалили під час обстрілу російські артилеристи, також була пошкоджена в'їздна брама до замку. В тих фрагментах замку, котрі не постраждали від обстрілів, почергово квартирували вояки ворогуючих сторін, а це не сприяло підтриманню нормального стану замку. Костел же тримався більш-менш непогано, хоча споруда й зазнала невеликих руйнувань на фасаді та над хорами.

Коли в 1939 р. Бережани відійшли до СРСР, радянські солдати неначе спеціально нищили замкову каплицю: стріляли по мозаїці богоматері, пізніше розібрали головний вівтар, нищили надгробки.

Мури костелу були сильно ушкоджені в 1941 р., коли вибухнула розміщена у замку порохівня, підірвана радянськими військами, що відступали. В 1943 р. з ініціативи Комітету Любителей історичних пам'яток за участю князя Аама Ланцютського храм було покрито бляхою. Роботи виконував майстер з Тернополя. Після Другої світової і замок, і костел стояли без дахів і були цілковитою руїною.

В 1990 р. інститут Укрзахідпроектрестарація розробив проект відбудови замку і костелу в Бережанах. З 2001 р. місто має статус архітектурно-історичного заповідника.