Координати: 49°36′22″ пн. ш.24°56′26″ сх. д.

Менш як 200 жителів.

Карта

Давно мріяла сюди потрапити. Оця захованість серед пагорбів, лісів і лук, ця віддаленість від усяких трас натякали, що місце може бути фантастично цікавим. Ну, "фантастично" - слово, яке погано гармоніює з Краснопущею. Скромно тут зараз все. І вікна нові та металопластикові. Але побачити варто.

Дуже ще хотілося злетіти над Краснопущею коптером, але навколо було забагато очей, а в недавній історії споруди - судових процесів. Так би мені це не минулося. Не полетіла.

Монастир тут був, потім не було (був геріатричний заклад, дідугарня) - а зараз знову є. І раніше, і зараз тут обитель греко-католиків, василіан. Свого часу до бібліотеки закладу навідувалися бережанський адвокат і меценат Андрій Чайковський, родина Лепких та Іван Франко.

Львівський єпископ Атанасій Желиборський 20 грудня 1664 р. видав у Рудниках грамоту на заснування монастиря у лісі під Поморянами, так званій Красній Пущі ченцями Варлаамом та Феодосієм. Легенди прозаїчності не люблять, їм треба гучні імена - тому, згідно переказів, обитель з'явилася завдяки старанням хорунжого Яна Собеського, майбутнього польського короля Яна ІІІ. Начебто 7 березня 1665 р. він дав частину лісу біля свого замку в Поморянах під створення монастиря. Монарх цілком міг жертвувати щось на обитель (наприклад, монастирські дзвони були нібито відлиті з трофейних турецьких гармат, а, згідно іншої легенди, іконостас для храму в Красній Пущі виконав його придворний художник Базиль зі Львова), цього легендам досить для підґрунтя.

Тодішні келії з церквою були на іншому місці, на горбку - горбів тут, на щастя, достатньо. Греко-католицьким (уніатським) монастир став у 1700 р., а в 1730 р. спустився з гір на грішну землю, де стоїть і дотепер. Келії стоять (їх звели у 1786-1797 рр.) - а красива дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста не збереглася. Вона згоріла ще 26 червня 1899 р. - хтось не загасив у храмі свічку, залишив її на вівтарі, поки шукали ключі, то вже було пізно.

За інформацією тернопільського краєзнавця Володимира Мороза, врятували тоді лише портрети Яна Собеського і його дружини Марисеньки (ймовірно, роботи відомого майстра Альтамонте), кілька образів та частину іконостасу маляра Василя Петрановича. Яким чином з закритої і охопленої вогнем споруди вийняли шмат іконостасу та інші картини, я не знаю - відомо ж, що пожежа була такої сили, що повністю згорів дах і на корпусі келій. Вийшла живою з катастрофи лише дерев'яна дзвіниця - вона стояла з іншого боку від того, куди дув вітер.

Опис згарища залишив у брошурі "Звіт з реставраторської поїздки" ("Sprawozdanie z wycieczki konserwatorskiej", Львів, 1900) Людвік Фінкель, який побував у Краснопущі 6 липня 1899 р. З брошури відомо, що церква згоріла аж до фундаменту, який поставили лише за кілька років до пожежі. Л.Фінкель лишив також свій опис вцілілого майна: три орнати (з них один, зелений шовковий, був пошитий з трофейного турецького прапора (!)), два молитовника, два бічних стовби іконостасу з кількома збереженими образами, ікона св. Василя (1741); ікона Христа з апостолами (св. Фома торкається рати Ісуса); стара робота богомаза на дереві, що зображає св. Івана; кілька дерев'яних різьблених хрестів - а також купа старого залізяччя (замків, частин окуття церкви). Поруч на купу було скинуто старі книжки (з XVIII ст.). Портрети Яна ІІІ та Марисеньки теж згадані у переліку, але як "копії оригіналів, котрі забрав хтось з Потоцьких".

Пізніше Фінкель дізнався, що врятувати вдалося також царські врата з шістьма невеликими образами та цимборіум з головного вівтаря. Більше не було нічого: головний вівтар прикрашали великі образи, писані на дереві. Дерево класно горить :(. З наданих священиком невеликих фотографій Людвік Фінкель зумів зібрати колаж із виглядом іконостасу до пожежі (його можна побачити в галереї праворуч). Завершував свою оповідь про Краснопущу краєзнавець сподіваннями, що хтось з львівських мистецтвознавців зацікавиться врятованими фрагментами шедеврального, на його думку, іконостасу, поки вони, ті фрагменти, не розпорошилися по світу або не зникли взагалі. І згадує, як він то назвав, "філософське" ставлення священика до катастрофи: "Адже іконостас, як річ мирська, колись мусив згоріти" (!!!). Фаталізм по відношенню до культурної спадщини - річ для українського менталітету не нова, виходить.

На горі, де раніше стояла обитель, залишився маленький скит з Вознесенською церквицею.

 У XVIII ст. це була славна обитель, яка мала свої осередки у Лісниках та у Підгородді під Рогатином. Це якщо про духовний аспект казати. А якщо про тілесний, мирський - то в обителі було велике і гарне господарство: майже 200 морґів лісу, водяний млин (він зберігся до наших днів), пасіка, ставок з рибою. 

У 1906 р. була зведена нова церква Різдва Івана Хрестителя - мурована, велика. Її прибудували до келійного корпусу. Вона збереглася до наших днів.  Для нової святині зі Львова привезли з ліквідованого монастиря у селі Деревач  іконостас авторства Гната Стобенського та Теодосія Січинського, дарунок львівського монастиря св. Онуфрія.

На щорічні відпусти 7 липня сюди, в Краснопущу, стікалися прочани з усієї Галичини.

У 1946 р. радянська влада монастир ліквідувала, у келії заселила дідів. Їм на зміну в 1979 р. прийшли пацієнти психоневрологічного диспансеру. Монастирський храм, як це водиться, розділила на два поверхи: знизу їдальня і кухня, зверху клуб.

Василіанам частково повернули монастирські споруди у 1993 р. (і потім ще у 1998 р.). Але куди дівати пацієнтів? Показна релігійність тернопільських можновладців  всім відома, але в даному випадку все вийшло майже за приказкою про "пошли дурня богу молитися". В 2000 р. арбітражний суд Тернопільської області скасував рішення Бережанської райради про передачу келій монастирю. Так монастир до 2014 р. мав лише два крила споруди, а центральна частина йому не належала. У 2015 році дах над спорудою перекрили, вставили нові металопластикові вікна.

Тернополянин Ігор Король люб'язно надіслав фотографії трьох межових каменів, котрі колись розмежовували землі інших господарів від володінь краснопущанського монастиря. Камені знаходяться в полях та лісах навколо обителі, відстань між ними - близько 4 км. (Див. в галереї праворуч).