Координати: 49°00′43″ пн. ш. 28°30′14″ сх. д.
От що буває з пам'ятками архітектури, коли до влади приходить комуністичне бидло. Здавалося б: якщо неподалік у Гнівані, Жмеринці та Вінниці збереглися зразки сакральної архітектури, не дивлячись на нищення та руйнування, у Вороновиці в якихось 10 кілометрах від міста сяк-так вистояли лихоліття аж два католицьких храми, то і Тиврів якщо і постраждав, то не сильно.
Ага. Де там не сильно. :( Важко уявити собі більш скривджений людьми костел, аніж величезний домініканський монастир у Тиврові. Навіть історики - й ті махнули на споруду рукою: про цей комплекс не прочитаєш у чотиритомнику "Памятники градостроительства и архитектуры УССР". Навіть так...
Але спочатку кілька слів про загальне враження від цього селища міського типу. Райцентр - це звучить гордо, хоча виглядає Тиврів ну ДУЖЕ провінційно. Потрібний краєзнавцю домініканський монастир ховається в центрі поселення, неподалік школи і урядового будинку, перед яким стоїть не по рокам та зросту стрункий вождь світового пролетаріату. Руки його так, неначе Лєнін зараз піде танцювати "Камарінського" - ііііііііієєєєєєєееех! Де відкормлений в Швейцарії живіт? Звідки такі стрункі ноги? Питання до скульптора-ідеаліста.
Костел та маловивчені підземелля - це все, що залишилося Тиврову на пам'ять про своє минуле. Наскільки давнє? Важко сказати. Перша згадка про Тиврів відноситься до 1505р., коли брацлавському землянину Федьку Дашкевичу було надано великим князем литовським Олександром привілей, що підтверджував його права на володіння Тивровим, отримані за гарну службу його предком Германом Дашкевичем від самого Вітовта ще в XIV ст. Хоча деякі науковці пробують довести, що згадані в праслов'янських літописах племена тиверців колись оселилися саме тут, в місці переправи, де Південний Буг розходиться на три рукави, а не на Дністрі, як стверджував Нестор. Наскільки топонім "Тиврів" пов'язаний з тиверцями - невідомо, але добре вже те, що хоч не від імператора Тиверія назву виводять.
Як розвивалося поселення далі - неважко уявити. Кучманський шлях - поруч, місто - форпост у найсхіднішій частині Великого князівства Литовського чи Речі Посполитої, нічого доброго ці два факти Тиврову не обіцяли. Тільки набіги, осади, грабунки та війни. Один з місцевих мікротопонімів свідчить про пам'ять людську: брід на Бузі ще довго називали Татарським. Певно, саме тоді Тиврів почав рости не лише вшир, а й вниз: підземними ходами (деякі з яких збереглися й понині) жителі містечка тікали в навколишні ліси, ледь тільки татари з'являлися біля воріт. Легенди, яким, здається, для гарного розвитку та розмноження, потрібно хоча б шматочок підземель, кажуть, що такими земляними лабіринтами можна було дійти аж до Вінниці. Скоріше всього, легенди перебільшують.
Цікаво, а коли козачі загони брали місто штурмом в 1648-му, міщани теж в ліси тікали - чи допомагали повстанцям?
Коли візити східних непрошених гостей припинилися, місто почало багатіти та розвиватися. Щедрі подільські чорноземи радували розкішними врожаями пшениці, яку експортували звідси в Данціг.
Власники поселення змінювались. У 1590 році Маріана Ярошинська принесла як посаг своєму чолоікові Себастіану Калитинському Тиврів і околиці. Так поселення на довгі роки стало власністю роду Калитинських.
В 1742 році власник Тиврова, брацлавський хорунжий Міхал Калитинський вистроїв на місці старого зруйнованого домініканського кляштору (1569) нові корпуси - і запросив до себе братів-домініканців. А за два роки Тиврів отримав статус містечка. Все добре, але Міхал був останнім в родині, і після його смерті на Тиврів, що лишився без господаря, почали претендувати як родичі Калитинських, так і метикуваті Ярошинські (пам'ятаєте про Маріану?).
Дійшло до збройних сутичок. Міні-війна завершилася в 1756р., коли Захарій Ярошинський з своїм загоном після кровопролитної битви, в якій навіть брала участь - з обох боків! - артилерія, відвоював своє право називатися власником Тиврова.
Син войовничого Захарія вибудував поруч з кляштором великий палац, заклав парк. Довгі роки місто мало дві архітектурні домінанти: кляштор домініканців та садиба Ярошинських. Про це писав і часопис “Исторический вестник” у 1912р.:
“Когда въезжаешь в... местечко, прежде всего в глаза бросается высокая острая колокольня костела, который царит над всеми остальными постройками и смотрит с высоты своего величия на скромную православную церковь, нестильную, маленькую. И тогда как православная церковь молчит, костел в положенные часы напоминает о себе тоненьким перезвоном”.
Були в містечку кілька церков та синагога. Були.
Від величної базиліки зараз збереглося начебто чимало, але ЯК збереглося!!! Фасаду не вистачає двох високих башт-дзвіниць. "Модерновий" фронтон здатен хіба налякати. Від сигнатурки на даху не лишилося й сліду - добре хоч дах є. Простір головної нави розділений навпіл: от і отримали замість храму кількаповерховий завод! Подекуди, серед зруйнованих колон та обшарпаних стін, видно залишки стінопису. Якщо зайти в будівлю келій (зараз тут проживає кілька сімей), а звідти - у внутрішнє подвір'я позаду костелу, можна розгледіти залишки фресок на стелі храму. Це, напевно, єдиний пристойно збережений фрагмент розпису: тут не було промислового приміщення, от він і вцілів.
Важко повірити, що колись подорожуючі цими краями милувалися тиврівським кляштором ще з переправи на Бузі. Зараз тут тихо, страшно і пусто. Навколо пасуться апатичні кози, а в подвір'ї цвіте величезний пахучий жасмін. Келії дивляться на тебе катарактами закладених цеглою вікон. Всередині лише сміття і купки калу.
Кляштор нагадує монастирнські споруди не лише Вінниці, а й Браїлова: замкнене хором костелу каре з двоповерховим П-подібним у плані корпусом келій. Фасад храму домінує, суворо дивиться на Буг. Келії скромно ховаються за його великою спиною, неначе соромляться простоти свого декору. І правда - хто хотів пишноти та втіхи для очей, міг помилуватися інтер'єром храму. От вже де було шикарно! А різьблений амвон який був! Він зображав алегоричний "корабель спасіння": все як треба, з мачтами, парусами та сітями рибалок. Ксьондзу не вистачало, здається, капітанської форми під час казань.
В 1891р. палац у Тиврові продали Подільській єпархії, яка відкрила там духовне училище. Але у 1898р. сталася пожежа, яка дощенту зруйнувала центральну частину з фасадом, прикрашеним колонадою, на монастир.
Зараз розібратися, де був палац, а де - келії, важкувато. Половина будівель взагалі вкрита кахлевими плитками "під цеглу". Більш докладно про архітектурні особливості решток палацу читайте тут.
Там же прочитаєте і про якийсь незвиклий ранній монумент Лєніну (1935) на подвір'ї школи-інтернату поруч з кляштором. Мене таке мало цікавить - згадки про СРСР викликають хіба блювоту. А от про шматок фортечної стіни з цегли та каменя над Бугом, в закинутому парку, прочитала, одночасно намагаючись вкусити себе за лікоть: хто ж знав, що в Тиврові ТАКЕ залишилося! Якщо хтось може поділитися фотографіями того муру - буду вдячна. Як і за світлини старого млину (1907) над річкою. Так виглядає, що в Тивров потрібно буде ще повернутися.
А ще колись був в Тиврові пивоварений завод графа Д.Гейдена. Шкода, що пиво тут вже не варять.
В другій половині 2000-х тиврівським костелом заопікувались місіонери облати - то ж надія, що храм потроху приведуть до пуття.
